Історія становлення та правова база освітньої політики ЄС
У Договорі про створення Європейського економічного співтовариства, підписаному в Римі 25 березня 1957 р., не було порушено питань освіти і культури; він визначав лише засади спільного ринку. Лише ст. 118 і 128 Римського договору окреслювали дії, що стосувалися професійної освіти і підвищення кваліфікації. Водночас було вирішено, що з цією метою влада Європейської спільноти діятиме у тісній співпраці з країнами-членами і з урахуванням громадської думки. Планувалися також спільні консультації для обговорення тих внутрішніх проблем окремих країн у цій сфері, які цікавитимуть міжнародні організації. Вирішено також, що загальні засади втілення в життя спільної політики країн-членів ЄЕС у сфері професійної освіти будуть окреслюватися найвищим органом -Європейською Радою. Особливе зацікавлення освітою було викликане економічними потребами - рушійною силою інтеграційних процесів у багатьох інших сферах. Однак освіту Римський договір не розглядав як пріоритетний напрям, зокрема такий, як сільське господарство, фінанси чи митна політика. Показовим щодо цього був 1963 p., коли попри спроби запровадження спільної політики у професійну підготовку гармонізувати дії шести країн-членів ЄЕС все ж не вдалося. Головною причиною цього був виразний сцротив більшості країн уніфікації такого чуттєвого інструменту впливу на громадян, яким є система освіти. Особливо побоюються обмежень суверенності країни у сфері соціальної політики. 238 Питання освіти знову стало предметом полеміки у зв'язку з переговорами членів Спільноти у справі вільного пересування людей, послуг і капіталу. Ст. 48 частини III Римського договору санкціонувала працевлаштування в державах-членах ЄЕС осіб з інших держав-членів ЄЕС на правах, які діють у країні, що приймає, для власних громадян. Додатково ст. 49 передбачала часткове скасування правової та адміністративної практики, яка забороняла працевлаштування країнам, пов'язаним договором. Одним з бар'єрів був брак спільної освітньої політики, а в її межах - спільної професійної підготовки. Водночас стало очевидним, що професійна підготовка спирається на загальній освіті, а це знову залежить від структури та організації освітніх систем, взаємного визнання кваліфікацій і дипломів. Суперечки і дискусії на цю тему призвели в листопаді 1971 р. до першої зустрічі міністрів освіти. Як наслідок, 1973 р. був опублікований рапорт Г. Жанне «У напрямі європейської освітньої політики». Він, щоправда, не змінив юридичного статусу освіти у Спільноті, але привернув увагу до того, що освіта - це специфічна галузь суспільної політики, яка вимагає окремих рішень і розпоряджень. Це підтвердила також 1974 р. Рада ЄС на спеціальному засіданні міністрів освіти, яка видала розпорядження про збереження у кожній з країн-членів її власної структури освіти, методів і програм навчання, освітніх традицій. 6 липня 1974 р. відбулася зустріч, на якій було створено Комітет у справах освіти і визначено напрями розвитку освіти: • заохочення до європейського вибору в освіті, • вивчення мов, • навчальні обміни, • взаємне визнання ступенів і дипломів, • співпраця у сфері освіти. 1975 р. створений Європейський центр розвитку професійної підготовки. Після цього Рада міністрів видала ще низку подібних документів: • директива на тему освіти дітей емігрантів (25.07.1977); • загальні положення підготовки молоді до професійної роботи після закінчення школи (15.01.1980 і 12.07.1982); • положення політики професійної освіти в 80-х pp. (11.07.1983); • рішення, пов'язані з упровадженням у школах нових інформаційних технологій (02.06.1983 і 19.09.1983); 239 • програму, яка егалітаризує шанси дівчат у школі (03.06.1985); • резолюції про європейський вимір освіти (24.05.1988); • положення освіти про здоров'я (23.11.1988). Усі 12 держав були готові до проведення реформ у таких галузях, як внутрішній ринок, технологічна співпраця, валюта, охорона навколишнього середовища, співпраця в сфері зовнішньої політики і політики безпеки. Проте щодо освітнього союзу застереження висловили Данія, Греція, Ірландія і Великобританія. Ситуація повторилася 1986 р. при підписанні Єдиного європейського акту. В ньому теж не знайшлося місця питанням освіти та освітньої політики. Проте було звернено увагу на наукові дослідження і технологічний розвиток як на галузі, безпосередньо пов'язані з економічним розвитком. У ст. 130 F Єдиного європейського акту Спільнота підтримала діяльність дослідницьких осередків, включно з дослідженнями, які проводили вищі навчальні заклади. У 80-х роках Європарламент прийняв сім актів, які стосувалися освіти: • 16 вересня 1980 р. - програму EURYDICE, пов'язану з впровадженням операційної освітньої інформаційної мережі Співтовариств; • 28 лютого 1984 р. - програму ESPRIT, пов'язану із дослідженнями і розвитком у галузі інформатики; • 28 липня 1986 р. - програму СОМЕТТ, метою якої було полегшення налагодження співпраці між університетами і різного роду установами в галузі спеціальної професійної освіти; • 24 травня 1988 р. - програму «Молодь для Європи», опрацьовану з метою організації обміну шкільної та університетської молоді країн Європи; • 2 січня 1989 р. - програму LINGUA, що популяризувала вивчення іноземних мов серед учителів і учнів. У рапорті Комісії 1988 р. «Освіта в Європейській спільноті. 1989-1992 роки» вперше сформульовано спільні освітні цілі країн-членів і запропоновано напрями навчально-виховної діяльності: • зміцнення серед молоді почуття європейської єдності; • підготовка до участі в побудові і в суспільно-економічному розвитку Спільноти, а також усвідомлення потреб існування цього організму; 240 • поширення знань про історію, культуру, економіку і суспільне життя в країнах-членах. У наступному документі - комюніке від 2 червня 1989 р. - Комісія підкреслила необхідність збереження і поваги різнорідності та багатства освітніх традицій держав-членів ЄС, рекомендуючи водночас відмовитися від упровадження єдиної системи освіти у всіх країнах. Маастрихтський договір 1993 р. був переломним у галузі освітньої політики на європейському рівні. Ст. 149 і 150 цього договору присвячені освіті та виробничій практиці. В ст. 149, зокрема, йдеться про те, що суспільство повинно підвищувати якість освіти, «підтримуючи співпрацю між країнами-членами... повністю визначаючи за країна-ми-учасницями відповідальність за зміст навчання та організацію освітньої системи, їх культурне та лінгвістичне розмаїття». Європейський Союз не виробив спільної політики щодо освіти. Його початковою метою є заоохотити до співпраці в сфері освіти. Ст. 150 Договору зосереджена на виробничій практиці, даючи можливість Союзу «підтримувати та доповнювати дії країн-членів». Завдання ЄС в цьому напрямі: • полегшити пристосування до індустріальних змін, зокрема через професійну підготовку та перепідготовку; • покращити початкову і подальшу професійну підготовку для полегшення професійної інтеграції та реінтеграції на ринку праці; • полегшити доступ до професійної підготовки та підтримати мобільність інструкторів і тренерів, особливо молодих; • стимулювати співпрацю з навчання між освітніми та навчальними закладами і фірмами; • розвивати обмін інформацією та досвідом. У жодному з секторів Європейський Союз не уповноважений узгоджувати законодавство держав-учасниць; положення щодо освіти є виключно прерогативою національних урядів. Після Маастрихтського договору було видано велику кількість важливих документів, пов'язаних з політикою освіти. Першою була Зелена книга 1993 р. про європейський вимір в освіті, яка заохочує країни-учасниці розглянути майбутні напрями освітньої політики на європейському рівні і як ця політика повинна співіснувати з національними освітніми політиками. Дискусія, викликана Маастрихтським договором і Зеленою книгою, спричинила вихід у світ в листопаді 1995 р. 241 Білої книги про навчання та викладання. Зелена книга: освіта - навчання - викладання; перешкоди в транснаціональній мобільності, яку прийняла Єврокомісія наступного року, визнала існування труднощів у втіленні ідей в життя. Подальша дискусія з приводу освітньої політики завершилася прийняттям 1997 р. двох важливих документів: «Навчання в інформаційному суспільстві - план дій Європейської освітньої ініціативи, 1996-1998» та «До Європи знань». Амстердамський договір наголошував на важливості європейського громадянства, яке є очевидною передумовою для освіти. Ця тема була розвинена у виданні «Навчання для активного громадянства в Європейському Союзі». У вересні 2000 р. видано документ «Глобалізація освіти і навчання», підготовлений Комітетом з освіти і культури. Наступного року Єврокомісія прийняла Меморандум про навчання впродовж усього життя, яким розпочала процес консультацій по всій Європі з метою визначення когерентних стратегій та практичних шляхів стимулювання навчання для всіх протягом усього життя. Результати консультацій були покладені в основу плану дій, опублікованого 21 листопада 2001 р. під назвою «Комюніке з реалізації європейського простору довготривалого навчання». Прийняття цього документа сприяє втіленню визначеної Лісабонською конвенцією стратегічної мети, щоб Європа стала найбільш конкурентноспроможним, найдинамічнішим (основаним на знаннях) суспільством у світі. 14 лютого 2002 р. Освітня рада Обговорювала можливість створення Європейського простору довготривалого навчання, відзначивши досягнення на цьому шляху Великобританії і Скандинавських країн. 21 листопада 2001 р. опублікована Біла книга європейської молодіжної політики «Новий стимул для молоді», головною темою якої стала молодіжна співпраця. Біла книга окреслює два напрями: перший охоплює відкриті методи координації, які включають тісніші взаємовідносини між Європейським та національними парламентами, а другий -молодіжне питання в інших політичних сферах. У травні 2002 р. Освітня рада визначила чотири головні пріоритети Білої книги: • заохочення участі молоді в житті суспільства, зокрема в процесах прийняття рішень, • покращення існуючого молодіжного сервісу, • заохочення волонтерської діяльності, 242 • сприяння кращому розумінню молоді. Іншими подібними документами були «План дій розвитку мобільності» (грудень 2000 р.), «План дій е-навчання» (травень 2001 р.) та «План дій розвитку навчання і мобільності» (січень 2002 p.). Програмою, яка поєднує всі заходи, спрямовані на підтримку професійної освіти, співпраці вищих шкіл і сектора економіки у підготовці кадрів і підвищення професійної кваліфікації, а також поєднує проекти з вивчення мов у системі професійної освіти, є програма «Леонардо да Вінчі».
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Історія становлення та правова база освітньої політики ЄС» з дисципліни «Європейський Союз: політика, економіка, право»
