Усвідомлення необхідності ефективної валютної співпраці усіх країн-членів Співтовариства прийшло ще в 70-х pp. минулого століття. Створення 1979 р. Європейської валютної системи, що стала міцною опорою стабілізації валютних курсів і визначила своєю метою поступову конвергенцію економічного розвитку в країнах-членах, безумовно стало важливою віхою на шляху до валютного союзу. Проте дуже швидко стало зрозумілим, що до здійснення цього задуму веде довгий і важкий шлях. Однак міжнародна валютна криза початку 80-х pp. однозначно примусила країни-члени Спільноти зробити наступний крок у цьому напрямі. Єдиний Європейський Акт (1980 р.) першочерговим завданням визначив завершення розбудови спільного ринку, але в його преамбулі зазначалося, що програмним є також поступове створення економічного і валютного союзу. На пропозицію тодішнього міністра закордонних справ Геншера, засідання Ради ЄС в Ганновері (1988 р.) прийняло рішення щодо створення комітету експертів, завданням якого було дослідити і запропонувати конкретні етапи становлення валютного союзу. Схвалена Радою ЄС в Мадриді (1989 p.), ця постанова стала початком першого етапу створення Економічного і валютного союзу (1 липня 1990 р.) з переходом до 2 етапу з 1997 р. Маастрихтський договір про створення Європейського Союзу затвердив наступні принципи економічної та валютної співпраці: • незмінне встановлення валютних курсів; • координація економічної політики країн-членів на внутрішньому ринку з наступним введенням єдиної валюти ЕКЮ; 220 • формулювання і запровадження єдиної валютної політики з метою досягнення стабільності цін. Одночасно було прийнято низку протоколів, серед яких Протокол про статут Європейської системи центральних банків і Європейського центрального банку, Протокол про статут Європейського валютного інституту, Протокол дій при надмірному дефіциті бюджету, Протокол про критерії конвергенції, Протокол про перехід до третьої стадії економічного і валютного союзу, окремі протоколи стосовно Данії, Великобританії і Північної Ірландії, Франції. Реакція на такий рішучий крок в деяких країнах не обмежилася парламентськими дебатами про ратифікацію Маастрихтської угоди. Розгорнулася широка дискусія серед громадськості, що призвела навіть до певних змін в конституціях. Особливо гострою була реакція Німеччини, яка боялася, що німецька марка втратить керівне становище на європейському ринку капіталу і валютному ринку. Причому як прихильники, так і противники ідеї валютного союзу, схилялися до думки, що валютний союз є послідовним продовженням тенденцій, закладених в принципах спільного ринку, які підтримують зусилля щодо оптимізації економічного простору в Європі. Це, своєю чергою, допомагає раціоналізувати виробничі витрати європейських товаровиробників, сприяє досягненню ними світового технічного рівня, економії транспортних і комунікативних витрат, зменшенню ризику валютних втрат, спричинених зміною курсу тощо.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Сутність та правова основа валютної політики ЄС» з дисципліни «Європейський Союз: політика, економіка, право»
