Очевидним є той факт, що чим вищий рівень інтеграційних процесів, тим чіткіше вимальовується необхідність спільних зусиль у сфері військово-політичного співробітництва. ЄПС було перетворено на Спільну зовнішню політику і політику безпеки ЄС (ст. Л J4 Маастрихтського договору). В такий спосіб ЄС мав на меті здійснювати змінені після вичерпання конфлікту Схід-За-хід інтереси безпеки, особливо щодо нових конфліктів найближчих сусідів ЄС, що в кінцевому підсумку повинно спричинити до утворення спільної оборони, яка є необхідною умовою переходу до політичного союзу. Описані в ст. J4 Договору про ЄС відносини між ЄС та ЗЄС мають виразно тимчасовий характер і передбачають реформування. Однак серед країн-членів ЄС неодноразово висловлювався сумнів щодо того, якої інституційної форми потрібно буде надати ЗЄС згідно Договору про ЄС, де зазначалося, що ЗЄС є «інтегральним елементом розвитку ЄС». Позиція утримання надалі автономії ЗЄС і ЄС, яку представляє Великобританія, протиставляється поглядам, принаймні поступового включення завдань ЗЄС до сфери ЄС і структурної інтеграції. З точки зору традиційного дипломатичного розуміння нововведення в рамках СЗППБ був зазначений в ст. 13 п.2 Договору про ЄС відхід від умови консенсусу. Наскільки контроверсійним був цей крок, показує не тільки складно сформульований текст Договору, в якому обмежується прийняття рішень більшістю з питань реалізації спільних дій та в якому сформульовані головні дефініції цих дій, прийняті попередньо одностайно, а також той факт, що всі прийняті спільні дії протягом 1993-1997 pp. приймалися на основі спільної згоди. Це доказ того, на скільки важко впроваджується ця інновація. Уже після прийняття перших постанов стосовно СЗППБ на початку 90-х років стало ясно, що деякі фрагменти, наприклад, стосовно розширення компетенцій ЄС в галузі політики безпеки та оборони, а також поява 1998 р. договору стосовно системи ЗЄС будуть так чи інакше вимагати перегляду. Тому не дивно, що в 1994-1995 pp. Порушувалися питання щодо реформування СЗППБ. Незважаючи на розходження інтересів у колі держав-членів ЄС у 1996-1997 pp. в рамках міжнародної конференції стосовно перегляду Договору про ЄС вдалося визначити та спрогнозувати помилки і недоліки СЗППБ. 85 Нового імпульсу ЄС у сфері безпеки і оборони надали насамперед істотні зміни позиції Великобританії, віддавна опозиційної щодо просування ЄС-ЗЄС до спільної оборони. У жовтні 1998 року прем'єр-міністр Великобританії Тоні Блер на саміті у Портшахі оголосив, що його країна підтримує формування оборонної складової в ЄС, а також визнав можливою інтеграцію ЗЄС у ЄС. Формування СЗППБ прискорив міжетнічний конфлікт у Косово. Всупереч протидії деяких нейтральних держав на сесії Європейської Ради у Кьольні (червень 1999 p.), Генеральним секретарем Ради ЄС і Вищим представником ЄС із питань СЗППБ було призначено колишнього Генерального секретаря НАТО Хав'єра Солану. А на черговій сесії Ради ЄС у Брюсселі 15 листопада 1999 р. вирішено об'єднати посади Генерального секретаря Ради ЄС і Вищого представника ЄС із питань СЗППБ і Генерального секретаря ЗЄС, що зумовило призначення новим Генеральним Секретарем ЗЄС Х.Солану. На цій же сесії Ради ЄС, у який взяли участь міністри оборони ЄС, було прийнято рішення створити до кінця 2003 р. європейські сили швидкого реагування (ЄСШР). Передбачалось, що ЄС зможе протягом 60 днів розгортати підрозділи чисельністю 60 тис. осіб для здійснення гуманітарних і миротворчих акцій тривалістю не менше року в районах, де не розташовані сили НАТО. Поряд із сухопутними силами (60 тис. осіб) ЄСШР включатимуть військово-морські і повітряні підрозділи, а також засоби зв'язку, керівництва і контролю. До участі у формуванні цих сил були запрошені всі країни-кандидати на вступ до ЄС, а також ті країни-члени НАТО, які не входять до Євросоюзу.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Спільна політика безпеки» з дисципліни «Європейський Союз: політика, економіка, право»
