Друга опора ЄС. Спільна зовнішня політика та політика безпеки
До підписання договору про ЄС, політична співпраця між краї-нами-членами здійснювалася на підставі положень про «Європейське політичне співробітництво», затверджених 1970 p., які були підкріплені та поширені у Єдиному європейському акті 1987 р. Європейська політична співпраця передбачала проведення регулярних консультацій між міністрами закордонних справ та їх урядовими департаментами стосовно всіх основних питань зовнішньої політики. Політичні кризи (війна в Перській затоці, громадянська війна в колишній Югославії, розпад Радянського Союзу) виявили, що ЄС, володіючи широкими торговельними можливостями та впливом на світову торгівлю, недостатньо може впливати на світову політику. Після підписання Договору про ЄС керівники держав та урядів країн-членів домовилися поступово розробляти Спільну зовнішню політику та політику безпеки і проголосити наступні цілі: • охорона спільних цінностей, фундаментальних інтересів та незалежності ЄС; • зміцнення безпеки ЄС та країн-членів; • охорона миру в цілому світі та підвищення міжнародної безпеки відповідно до принципів, закладених у Хартії Об'єднаних Націй, а також принципів та цілей Гельсінського заключного акту 1975 p., та Паризької Хартії 1990 p., які були втілені у створеній 1994 р. Організації Безпеки і Співробітництва у Європі (ОБСЄ); • сприяння міжнародній співпраці; • сприяння демократії та встановлення верховенства закону й охорона прав людини та основних свобод. Оскільки ЄС не є окремою державою, досягти таких цілей можна лише поступово, крок за кроком. Зовнішня політика та особливо політика безпеки традиційно є тими сферами, у яких країни-члени зацікавлені залишити за собою права на проведення своєї власної національної суверенної політики. Іншою причиною існування труднощів у визначенні спільних інтересів у цій сфері є те, що деякі країни-члени не є членами НАТО (Ірландія, Австрія, Фінляндія, Швеція) або ЗЄС (Данія, Греція, Ірландія). Тому більшість рішень у цій сфері приймається в межах співпраці між країнами-членами. Тим часом певний інструментарій для проведення такої політики все ж з'явився. Це відображено у Амстердамському договорі. Наприклад, принципові рішення приймаються в межах 43 другої опори, визначаються спільні позиції, вживаються спільні заходи, на основі яких приймаються спільні рішення. Однак вони безпосередньо не зобов'язують країн-членів до дії.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Друга опора ЄС. Спільна зовнішня політика та політика безпеки» з дисципліни «Європейський Союз: політика, економіка, право»
