Федералісти виходили з положення, що жодна формула міжнародного співробітництва не буде здатна впливати на світову політику, на її економічний розвиток, доки Європа буде розділена на суверенні держави. Отож, належало з європейських народних держав утворити одну федеральну державу на зразок США, ФРН чи Швейцарії. Між європейською федерацією як цілісністю та її членами належало -спираючись на конституції (а, отже, і на внутрішнє право держав), -розподілити компетенції, на підставі чого старі європейські держави опинилися б в ситуації штатів, кантонів чи лендів, з обмеженим конституцією ступенем автономії. В ключових державних питаннях, таких як зовнішня політика, оборона, економіка, фінанси, держави підпорядковувалися б центральній, наднаціональній федеральній владі. «Федералісти вимагають, - писав один із керівників, член Комісії Європейських Співтовариств Альтьєро Спінеллі, - спочатку утворення політичних інституцій демократичної Європи, відбираючи народним виконавчим владам, парламентам та судовим владам права ініціативи, дебатування, прийняття рішень і їх виконання, та віддають їх європейській виконавчій владі, парламенту та судовій владі. Такі інституції виводили б свої повноваження з акцептації вираженої безпосередньо європейськими громадянами, а у питаннях, які належать до федеральних компетенцій, здійснювали б свою владу безпосередньо над європейськими громадянами, без участі держав-членів». Федералісти погоджувалися з тим, що «федеральна Європа» повинна мати федеральний уряд, відповідальний перед Європейським Парламентом (обраним шляхом загального голосування), федеральну палату, до складу якої входили б представники держав-членів, Трибу- 23 нал Справедливості та багато інших інституцій, які б репрезентували групові інтереси, однак вони відрізнялися в оцінці методів, реалізації уніфікаційних заходів. Можемо говорити про два основні напрями в європейському русі, тобто про рішучих федералістів та про прихильників союзу. Прихильники союзу надавали перевагу конфедерації як формі об'єднання. Натомість серед прихильників із рішуче федералістичною орієнтацією можемо виділити конституціоналістів, яких часом називають інтегральними федералістами, та функціоналістів або ж прагматичних чи поміркованих федералістів, котрі мали вплив на федералістичну конструкцію інтеграційної концепції. Здається, що у більшості випадків функціоналізм справді є більш наближеним до федералістичних концепцій, ніж до конфедералістич-них, оскільки методи інтеграції - пропоновані функціоналістами -мають привести до якоїсь форми європейської федерації. Натомість рішуче настроєні конфедералісти, як наприклад Шарль де Голль, не передбачали можливості відмовитись навіть у далекому майбутньому від конфедераційної форми інтеграції. Однак, частина прихильників конфедераційної форми інтеграції вважає, що у майбутньому така форма може розвинутися до форми федерації. Про таку можливість згадував наступник Шарля де Голля на посаді президента Франції Ж.Помпіду. Якщо так, то функціоналізм може бути формою переходу від конфедеральної до федеральної міжнародної інтеграції. Для прагматиків федералізм означав доктрину цілковитої перебудови державної системи в наддержавну, що вимагало би багато часу та широкої пропагандистської акції. Натомість радикальні федералісти прагнули швидкої дії та концентрували увагу на політичній боротьбі на європейській конституанті. Поряд із конституційними федералістами, які прагнули до створення федерації правово-політичним шляхом, тобто шляхом підписання федерального акту легальними урядами держав, утворилася група прихильників так званих спеціальних організацій (в результаті неефективності дій конституціоналістів). Прихильники таких організацій вважали, що можна послабити суверенність держави через утворення великої кількості співтовариств та європейських інституцій, які б мали серйозні наднаціональні повноваження у різних сферах. У другій половині 50-х років виокремилася група революційних федералістів, які вважали, що європейська федерація може бути 24 утворена лише за умови згоди європейських народів. Передусім вони вимагали скликання «європейських» Законодавчих Зборів з метою опрацювання «європейської конституції». Вирішальним чинником «євротворці» вважали правові інституційні акти. Поразки, пов'язані зі спробою створення Європейської політичного співтовариства та Європейського оборонного співтовариства в першій половині 50-х років, були однак поразкою федералістичних методів. У федералістичних рухах можна було спостерігати розлам. Європейський федералістичний рух схилявся до утворення європейської конституанта, яка б «декретувала нелегальність народних держав». Натомість Центр європейської федералістичної акції на чолі з Г.Бругмансом прагнув прямувати до федералістичної мети більш реалістичним, хоча й обхідним шляхом і готовий був прийняти вже існуючі співтовариства та національні держави. Таким чином впливова федералістична течія наблизилася до функціональної концепції «Європи», тобто тієї, яка покладена в основу сучасних об'єднавчих процесів. У середовищах, які мали найбільший вплив на вирішення питань європейської єдності, перемогла концепція функціонального методу. Основним джерелом федераційної концепції було переконання про все меншу здатність народних держав самостійно розв'язувати головні проблеми політичного, економічного та мілітарного характеру в межах сформованої після війни структури міжнародних відносин, яка характеризувалася домінацією двох суперімперій. Західна Європа в даному співвідношенні сил мала стати третьою рівноправною силою. Крім того, вважалося, що наднаціонально об'єднана Західна Європа може ліквідувати зростаючий міждержавний конфлікт. Виходячи із даного переконання, а також із спрощеного розуміння суті функціонування міжнародних систем, федералісти при створенні форми майбутнього союзу європейських держав наводили історичні приклади федерацій-них утворень в США, Німеччині та Швейцарії. Але дуже швидко з'ясувалося, що утворення такої об'єднаної Європи є складнішим завданням, ніж можна було собі уявити в перші післявоєнні роки. У будь-якому разі воно є майже неможливим, коли застосовується модель, яка полягає у механічному перенесенні умов функціонування державних політичних систем на систему зв'язків міжнародного характеру. 25 Передусім помилковою та без підтвердження на практиці виявилася теза федералістів стосовно послаблення функції народної держави і легкості передання основних державних повноважень народним інституціям. Гостро критикуючи цю тезу, противники федераційної концепції і навіть її колишні прихильники вказували на існування зворотного явища - зміцнення функцій національних держав з розвитком процесу післявоєнної відбудови. Наприклад, И.Шварц, аналізуючи даний аспект тези федералістів, стверджує: «Відродження і структурне зміцнення національних держав було одним з важливих елементів, які виявляли мінуси організаційних можливостей міжнародної системи. Доки європейська концепція стала давати перші практичні результати, національні держави вже зміцніли у своїх традиційних організаційних формах. Пізніше стало досить важко, а навіть неможливо, якимось чином ті національні форми змінити». З даним твердженням треба погодитись передусім з огляду на величезні, раніше не виявлені, можливості держави в сфері регулювання процесів репродукції, залагодження гострих суспільних конфліктів або ж захисту своїх інтересів на міжнародній арені.
Ви переглядаєте статтю (реферат): ««Федеральна Європа», або держава «Європа»» з дисципліни «Європейський Союз: політика, економіка, право»
