Калькулювання виробничої собівартості готової продукції, надання послуг
а) Основи калькуляції. Для правильного відображення в обліку вартісних параметрів (харак-теристик) продукції потрібно виконати калькуляційну процедуру, кальку-ляційні розрахунки визначення її фактичної виробничої собівартості. Фактична виробнича собівартість продукції визначається для різних потреб: фактичних результатів діяльності господарства, ціноутворення, ефективності технологічних та організаційних рішень, установлення раціо-нальності затрат тощо. Калькулювання — це визначення розміру затрат у вартісному вира-женні, які припадають на калькуляційну одиницю. За допомогою кальку-лювання обліковують собівартість. Метою калькулювання фактичної собі-вартості у виробництві є собівартість продукції. Для того щоб калькулювати фактичну собівартість готової продукції, потрібно облікову-вати її випуск. Для визначення собівартості продукції необхідні як кількіс-ні, так і якісні її характеристики. Продукція може бути виробом, роботою, послугою. Собівартість продукції розраховують за калькуляційними елементами — статтями затрат. Статті затрат — можуть бути фінансовими та галузеви-ми. У фінансовій калькуляції є дві статті — прямі затрати та непрямі — на-кладні затрати. Широким є галузевий, а точніше виробничий аспект побу-дови собівартості. Номенклатура статей затрат на різних підприємствах різна і залежить від потреб управління. Це питання буде розглянуто у тре-тій частині підручника. Об’єктом калькуляції є собівартість продукції (виробу, послуги або ро-боти), але слід мати на увазі не лише об’єкти, а й калькуляційні одиниці. Калькуляційними одиницями відносно готової продукції можуть бути: сукупна собівартість, тобто собівартість усієї продукції, яку випустило гос-подарство, його виробничий підрозділ (цех, бригада, дільниця тощо); собі-вартість окремого виду продукції (виробу, напівфабрикату тощо); собівар-тість кількісної (метр, маса, пари, тонни тощо) або якісної (сухих речовин, вологості тощо) натуральної одиниці вимірювання. Ці одиниці вимірювання виникають у калькуляційному процесі послі-довно. Для того щоб обчислити собівартість окремого виду продукції, по-трібно мати обчислену сукупну собівартість продукції. Не можна визначити собівартість натуральної одиниці вимірювання, коли попередньо не визна-чено собівартість окремого виду продукції. Водночас калькуляційний процес не охоплює всієї складності кальку-ляції в господарстві, оскільки крім основної продукції воно має калькулю-вати також продукцію допоміжного виробництва, яка використовується ос-новним виробництвом, а також напівфабрикати (якщо вони випускаються). Собівартість продукції обчислюють за допомогою окремих прийомів (способів), які залежать від наявності або відсутності тих чи інших факторів калькулювання. б) Чинники, що визначають процес калькуляції фактичної вироб-ничої собівартості продукції. Основним вихідним елементом будь-якого виробництва є готова про-дукція. Водночас на виробництві можливі побічна продукція, відходи виро-бництва, брак. Окрім того, безперервність технологічного процесу, особли-вості його організації потребують врахування наявності незавершеного виробництва. Вивчення складу елементів затрат як сукупності показує, що ця сукуп-ність у вартісному вираженні характеризує одночасно вартість таких еле-ментів: готової продукції, відходів виробництва, браку виробництва, побіч-ної продукції, незавершеного виробництва. Отже, ця сукупність, що не має конкретизації стосовно окремого елемента, досягається калькулюванням. Але для цього потрібні кількісні характеристики усіх названих чинників. Згідно з нормативними актами готовою вважається продукція, що від-повідає діючим стандартам, технічним чи договірним умовам, прийнята на склад та оформлена відповідним документом. Натуральні технічні та тех-нологічні параметри готової продукції визначаються нормативними доку-ментами або договором. При цьому можливі два варіанти: готовий продукт має кількісні параметри або і кількісні і якісні. Усі ці характеристики мають бути зазначені в документах на випуск, інакше калькулювання собівартості продукції неможливе. Особливу актуальність має облік випуску продукції у комплексних ви-робництвах, де з одного виду матеріалів виготовляють кілька видів готової продукції (металургійна, хімічна, гумотехнічна та інші галузі). Інколи ра-зом з готовою продукцією з виробничого процесу одержують побічну, а іноді й супутну продукцію. Наприклад, під час виробництва аміаку одер-жують вуглекислий газ, у броварному виробництві супутною продукцією є вуглекислота, у виробництві капролактаму побічним продуктом є сульфат амонію тощо. За своїми технічними та іншими характеристиками побічна та супутна продукція мало чим відрізняється від основної, тому їх кількісні та якісні пара-метри визначають аналогічно основній продукції. Аналогічні натуральні (кількісні та якісні) характеристики мають й ін-ші вихідні елементи виробництва: відходи, брак, незавершене виробництво. Таким чином, усі названі вихідні елементи процесу виробництва стають об’єктами калькуляції фактичної собівартості готової продукції. Їх наяв-ність або відсутність ускладнює або полегшує (спрощує) процедуру каль-кулювання. А поєднання визначає метод (або спосіб) калькуляції. Відходи виробництва — це залишки сировини, матеріалів, які утворю-ються у процесі виробництва та частково або повністю втратили первинні властивості. Крім того, до відходів належать також продукти фізико-хімічної переробки сировини, які не є метою виробництва (їх можна використовувати іноді з невеликою витратою). Разом з тим відходи слід відрізняти від технологічних втрат: вигару, усушування, упікання тощо. У калькуляційних процесах важливим моментом є оцінка відходів. Сьогодні відходи оцінюються переважно за цінами можливої реалізації. Усі відходи у виробництві мають бути здані на склад і оформлені на-кладними. Раціональне використання відходів потребує контролю за їх утворен-ням та використанням з боку бухгалтерської служби. Побіжна продукція як вихідний елемент виробничого процесу також має якісні та кількісні параметри, які мають дістати вар-тісну характерис-тику. Вона оцінюється за твердими або договірними цінами. Її вартість ви-раховують з затрат основного виробництва. Але такий підхід не можна вважати ні економічно, ні технічно правильним через те, що фактично оде-ржання побіжної продукції — це витрати на її одержання. Наприклад, щоб одержати газ у вугледобуванні, слід затратити певні кошти на організацію. Тому супутня продукція вимагає особливого калькулювання. На відміну від побіжної побічна продукція не потребує додаткових ви-трат. Така продукція утворюється в комплексних виробництвах паралельно з основною. Для калькулювання собівартості основної продукції потрібно попередньо визначити кількісні, якісні та вартісні параметри побічної про-дукції. Оскільки побічну продукцію одержують в тому самому технологічно-му процесі, що й основну, то краще її калькулювати як супровідну разом з основною, а не оцінювати на підставі окремих цінових даних. При цьому є рація застосовувати метод коєфіцієнтів, за якими можна встановити техніч-ні пропорції та розподілити витрати між окремими видами продукції. Остаточний брак — це якісний показник роботи господарства. Як ви-хідний елемент процесу виробництва він має кількісні та якісні характерис-тики, на підставі яких через оцінку набуває вартісного вираження. Основні питання обліку браку були викладені раніше, тому спинимося лише на тих питаннях, які стосуються калькулювання собівартості основної продукції. У різних галузях виробництва (хімічній, гумотехнічній, харчовій і т. ін.), де виробничий брак може бути згодом використаний, доцільним є такий порядок обліку та визначення втрат від браку: на основі акта на брак оцінюють його за допомогою нормативної вартості з урахуванням місця та операції виникнення браку; вартість забракованої продукції після цього ві-дображують на рахунку «Брак у виробництві»: остаточні втрати від брако-ваної продукції відносять на дебет рахунка «Виробництво». У багатьох галузях втрати від браку нормуються. Передбачений нор-мою розмір втрат у цих випадках слід брати за змінну величину втрат. Що-денно у випуску продукції на основі бухгалтерської довідки обліковують нормативний вид витрат, а фактичні втрати визначають звичайним шляхом. Різниця між фактичним та нормативним розміром втрат буде особливим видом відхилення. Незавершене виробництво є найскладнішим елементом калькуляцій-ного процесу. Облік незавершеного виробництва дає змогу встановити комплектність заділів, ритмічність виробництва та випуску продукції, конт-роль за матеріальними цінностями тощо. В умовах безперервного виробни-чого процесу, якщо немає даних про параметри незавершеного виробницт-ва, практично неможливе калькулювання фактичної собівартості продукції. Завжди незавершене виробництво має кількісні та якісні характеристи-ки, на підставі яких можна оцінювати та визначати вартісні параметри. Кі-лькісні параметри незавершеного виробництва визначають за даними опе-ративного обліку, а вартісні — бухгалтерським обліком. На підприємствах незавершене виробництво визначається одним з двох методів: інвентаризацією або оперативно за даними технічного облі-ку. Інвентаризацію незавершеного виробництва провадять інвентаризаційні комісії. в) Методика визначення (калькулювання) фактичної виробничої собівартості продукції, виконаних робіт, наданих послуг. Для визначення фактичної собівартості випущеної продукції слід мати дані про кількість, якість та вартість таких факторів калькулювання: готова продукція, незавершене виробництво на початок та на кінець калькульова-ного періоду, відходи виробництва, побічна та допоміжна продукція, оста-точний брак виробництва. Крім того, потрібно визначити втрати від браку, який можна виправити. Ці дані дають змогу скласти загальну формулу, за-гальний алгоритм калькуляційного процесу. Незавершене виробництво зумовлює два моменти в калькуляційному процесі: перший — вартість незавершеного виробництва на початок каль-кульованого періоду слід додати до загальної суми витрат поточного пері-оду; другий — вартість незавершеного виробництва слід відняти від оста-точної суми витрат, яка залишається після виконання ряду процедур.
ВСВф — фактична собівартість усієї продукції, яка випущена виробництвом = НВп — незавершене виробництво на початок калькуляційного періоду + ПЗп — поточні витрати періоду (місяць, квартал, сезон, рік) — ВЗВ — вартість зворотних відходів виробництва — ВПП — вартість побічної продукції — ВПЖП — вартість побіжної (супутньої) продукції + Вбр — втрати від технологічного браку — НВк — незавершене виробництво на кінець калькуляційного періоду Наявність відходів виробництва зумовлює необхідність виключення їх вартості із загальної суми витрат. Наявність супутної продукції зумовлює необхідність обліку витрат на її одержання, а наявність побічної продукції — розмежування затрат між готовою та побічною продукцією на підставі калькуляції або виключення вартості побічної продукції, якщо вона не калькулюється, її оцінюють на підставі облікових цін. Відсутність будь-якого чинника калькуляційного процесу спрощує об-числення фактичної собівартості продукції. Поєднання різних факторів ви-значається такими методами калькулювання фактичної собівартості проду-кції: 1. Підсумування витрат. Цей метод застосовують у тих випадках, коли за калькульований період мають місце такі чинники: поточні затрати, затрати на виправлення браку та незавершене виробництво на поча-ток калькульованого періоду. 2. Виключення затрат та відходів. Застосовують тоді, коли існують такі чинники: відходи виробництва, побічна та побіжна продукція, якщо вони оцінюються заздалегідь і не обчислюються окремо, ос-таточний брак (якщо його вартість повністю відшкодується винува-тцями). 3. Розмежування затрат. Застосовується, коли крім поточних витрат мають місце такі фактори: незавершене виробництво на кінець калькульованого періоду, побічна продукція (якщо вона калькулюється). 4. Комбінований метод. Застосовується в решті випадків. Перелічені методи калькулювання фактичної собівартості продукції є основними для всіх галузей господарювання. За цими методами обчис-люють фактичну собівартість усієї продукції, яка випущена виробницт-вом за певний період (місяць, квартал, сезон, рік). Для обчислення фактичної собівартості окремих видів продукції по-трібно застосовувати додаткові прийоми. Але при цьому слід мати на увазі, що на першому етапі обліку затрат під час формування окремих елементів витрат у системі рахунків за центрами затрат застосовують два прийоми включення їх у фактичну собівартість окремих видів продукції: або прямо включають у собівартість конкретного продукту, або непрямо через форму-вання проміжних облікових комплексів видового групування: через рахун-ки накладних затрат. Тому методика калькулювання фактичної собівартості окремих видів продукції тісно пов’язана з побудовою аналітичного обліку затрат на виробництво цих видів продукції. Але аналітичний облік прямих затрат є лише основою побудови калькуляційного процесу обчислення фак-тичної собівартості окремих видів продукції через виникнення потреби розподілу непрямих витрат. Для калькулювання фактичної собівартості окремих видів готової продукції слід врахувати методику розподілу ком-плексних витрат на ці види. Разом з тим треба врахувати ще один важливий метод (прийом) каль-кулювання фактичної собівартості окремих видів продукції — порядок включення прямих витрат. На деяких виробництвах прямі затрати також входять до собівартості продукції різними методами (прийомами): пряме віднесення витрат на окремі види продукції, так званий попродуктний при-йом; прямі витрати, внесені до собівартості однорідних виробів відповідно до вибраної бази розподілу; коефіцієнтний метод розподілу. Подекуди на виробництвах собівартість деяких виробів виз-начають індексним або комбінованим методом. Калькулювання собівартості продукції завершують розрахунком фак-тичної собівартості одиниць вимірювання окремих видів продукції. Це зав-жди зводиться до простої арифметичної дії: загальну суму собівартості окремого виду продукції ділять на кіль- кісні характеристики даного виду.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Калькулювання виробничої собівартості готової продукції, надання послуг» з дисципліни «Бухгалтерський облік»
