Господарських фактів-явищ і фактів-процесів, на-віть у невеликому господарстві, налічується кілька со-тень, а іноді й тисяч. Вони є самостійними об’єктами господарювання, а отже, й обліку. Для того щоб дістати систематизоване уявлення про стан господарства, госпо-дарські факти-явища і факти-процеси групують (класифі-кують) за різними ознаками.
Рис. А.2.3. Двоїстість — два аспекти способу суспільного ви-робництва — предмет бухгалтерського обліку в межах одного підприємства Первинну економіко-правову класифікацію засобів господарювання як явищ та процесів з погляду теорії двоїстості (тобто в продуктивному та правовому аспек-тах) у контексті суспільного виробництва унаочнено на рис. А.2.3. Така двоїстість означає, що у процесі гос-подарювання господарські факти-явища та факти-процеси одночасно мають два аспекти: продуктивний та правовий. При цьому, оскільки характеристики обох аспектів пода-ються у вартісному вираженні (грошах), то це забезпе-чує постійну їх рівність. Об’єктом бухгалтерського обліку є лише такий гос-подарський факт-явище або факт-процес господарювання, який: а) здійснився, відбувся; б) змістовна характери-стика якого задовольняє або продуктивний, або правовий аспект господарювання, або одночасно обидва; в) дістав вартісне (грошове) вираження. Коли деякий господарський факт-явище або факт-процес не може бути розглянутий одночасно щодо всіх трьох розглянутих щойно ознак, то він не є об’єктом бухгалтерського обліку. Наприклад, укладання трудового контракту (угоди). Факт господарський, має грошове ви-раження, але не здійснився. Тому він не є об’єктом бу-хгалтерського обліку, тобто в системі такого обліку не зафіксується. 1. Класифікація активів Визначення активів. У світовій практиці найбільш поширеним визначенням активів є наступне: «активи — це ресурси (від фр. слова resource — засоби, запаси, можливості, джерела чогось тощо), які отримані під-приємством в результаті минулих подій та тепер конт-рольовані ним, використання яких, як очікується, сприятиме збільшенню економічних вигод у майбутньо-му». Активи господарства поділяються на нематеріальні та матеріальні. Усі активи, у свою чергу, поділяються на дві групи — засоби праці та предмети праці — засоби обігу (обороту), тобто оборотні та необоротні. Оборот-ні — це такі активи, які призначені для продажу або споживання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців з дати балансу. Якщо актив не від-повідає цим вимогам, він є необоротним. 1) Нематеріальні активи Під нематеріальними активами розуміють умовну вартість об’єктів промислової та інтелектуальної власності, а також певні права, які називають об’єктом права власності конкретного підприємства. Основні характерні риси нематеріальних активів такі: відсутність матеріально-речової (фізичної) струк-тури; використання протягом тривалого часу; здатність бути корисним для підприємства; високий ступінь невизначеності розмірів можливого в майбутньому прибутку від використання такого активу. До нематеріальних активів належать: а) різні права підприємства на об’єкти власності — патенти (права на винахідництво), товарні знаки, тор-гові марки, авторські права, ліцензії, права користу-вання землею та іншими природними ресурсами; б) програмні забезпечення ЕОМ; в) організаційні витрати; г) наукові дослідження та дослідно-конструкторські розробки (НДДКР); ґ) ноу-хау («знаю як» — з англ.); д) ділова репутація або ціна фірми — goodwill («до-бра воля» — з англ., Право власності на нематеріальні активи полягає в тому, що підприємство на свій розсуд володіє, корис-тується та розпоряджається об’єктами, які йому нале-жать. Підприємство має право здійснювати щодо даного об’єкта будь-які дії, які не суперечать закону. Ці активи можуть бути використані для здійснення будь-якої господарської або іншої діяльності, яка не забо-ронена законом. 2) Матеріальні активи Майно як об’єкт бухгалтерського обліку. Усе майно підприємства (тобто уречевлена праця минулих років, окрім особистого майна власників) є його матеріально-технічною базою. Обсяг майна визначається масштабами і характером діяльності підприємства. Залежно від функціональної ролі майно в ланках сфери підприємницької діяльності (виробничої, комер-ційної і банківської) відіграє роль засобів виробницт-ва й обігу, а в ланках бюджетної сфери — засобів спожи-вання (тривалого і одноразового характеру). Засоби виробництва в будь-якому процесі виробницт-ва, за будь-яких суспільних умов, завжди поділяються на засоби праці та предмет праці. Засоби праці — це речі або комплекс речей, за до-помогою яких працівник впливає на предмети праці. Це машини, обладнання, інструменти, пристрої, інвентар і т. ін. Крім того, до засобів праці в широкому розумін-ні належать усі матеріальні умови, необхідні для того, щоб процес праці міг узагалі відбуватися. Це земля, виробничі споруди, будівлі, транспортні засоби (заліз-ничні, автомобільні, повітряні тощо), а також решта матеріальних умов, без яких процес праці або зовсім неможливий, або дуже недосконалий. Засоби праці відрізняються від решти засобів таки-ми двома ознаками: 1) вони використовуються у процесі діяльності як предмети, за допомогою яких людина впли-ває на предмет праці (сировину, матеріали тощо), або як матеріальні умови, необхідні для вдосконалення про-цесу праці; 2) свою вартість вони частинами (у міру зношування) переносять на новостворений продукт, у ви-робництві якого ці засоби праці брали участь. При цьо-му вони зберігають свою споживчу форму весь час, до остаточного спрацювання. Завдяки таким особливостям засоби праці набирають форми основних засобів госпо-дарства. Для спрощення планування, фінансування й обліку, тобто з практичних міркувань, не всі засоби праці від-носять до основних засобів. Не належать до основних такі засоби праці, строк служби яких менший за один рік або вартість менша від встановленого ліміту за одиницю (за винятком дорослих тварин, сільськогоспо-дарських машин і знарядь, які відносять до основних засобів незалежно від строку служби і вартості). Ці засоби утворюють окрему групу, яка називається «Мало-цінні і швидкозношувані предмети». До неї належать та-кож спеціальні інструменти, пристрої, а також спец-одяг, взуття і постільні речі. Предмети праці — це всі матеріальні засоби, на які людина впливає за допомогою засобів праці для виробни-цтва суспільного продукту та доведення його до спожи-вача. Частина предметів праці існує у природі у гото-вому вигляді (руда, вугілля, нафта, деревина тощо). Ці предмети є даром природи. Предмети праці, створені або попередньо профільтровані працею людини, називаються сировим матеріалом. Сирові матеріали, залежно від їх участі в техноло-гічному процесі виробництва суспільного продукту, по-діляються на основні та допоміжні. До основних матеріалів належать такі предмети пра-ці, які становлять основний зміст виробленого продук-ту, тобто утворюють його головну субстанцію. Напри-клад, метал для виготовлення машин, лісоматеріали для виготовлення меблів тощо. Предмети відповідно до такої участі їх у технологічному процесі сільськогосподарсь-кого виробництва і добувної промисловості називають не основними матеріалами, а сировиною. Допоміжні матеріали — це такі предмети праці, які споживаються засобами праці (пальне, мастила для робо-ти машин, корми для робочої худоби тощо) або приєдну-ються до основних матеріалів (кокс для виплавлення ме-талу, фарба для тканин тощо), або допомагають виконанню процесу праці (паливо для освітлення і опа-лення робочих приміщень і т. ін.). Предмети праці — це також напівфабрикати і незаве-ршене виробництво, що якісно відрізняються від основ-них і допоміжних матеріалів. Напівфабрикати — це продукти праці, які пройшли одну або кілька стадій обробки, але для завершення ви-робництва готового продукту мають пройти на даному підприємстві ще певні виробничі процеси (чавун на ме-талургійному заводі, пряжа на ткацькій фабриці і т. ін.). Напівфабрикат одного підприємства може бути готовим сировинним матеріалом (основним або допоміж-ним) для іншого підприємства. Наприклад, чавун для ме-талургійного заводу є напівфабрикатом, а для стале-плавильного — цілком готовим сировинним основним матеріалом. Незавершене виробництво — це предмети праці і жива праця, затрачені на виробництво певного продукту, про-цес створення якого ще не завершено. Засоби обігу. Усі засоби обігу залежно від їх фун-кціональної ролі у процесі відтворення поділяються на три групи: предмети обігу, грошові кошти готівкою та в розрахунках і їх еквіваленти. Предмети обігу функціонують лише в ланках сфери виробництва та обігу у вигляді готової продукції і то-варів. Усі предмети обігу через ланки сфери обігу (торго-вельні підприємства) надходять від виробників до під-приємств-споживачів (промислових, сільськогосподарсь-ких, будівельних тощо), до ланок невиробничої сфери (освіта, охорона здоров’я, загальне управління, оборо-на тощо), а також використовуються для особистого спо-живання працюючих. Предмети обігу, що надійшли до спо-живача, у сфері виробництва відіграють роль засобів і предметів праці, а в ланках невиробничої сфери — засо-бів споживання (тривалого і разового). У ланках сфери обігу предмети споживання також є засобами і предметами праці. Кошти (гроші готівкою та їх еквіваленти). У будь-якому господарстві сфери виробництва, обігу та невиро-бничого споживання завжди є вільна частина засобів — гроші готівкою, оскільки виручка від реалізації проду-кції, робіт і послуг або кошти, одержані від різних підприємств, організацій, не завжди одразу і повністю витрачаються на придбання нових засобів виробництва, предметів споживання, оплату праці і т. ін. Гроші го-тівкою зберігаються в касі або банку на розрахунковому та іншому рахунках, що сприяє безперебійності процесу відтворення. До грошових еквівалентів відносяться по-точні інвестиції. Кошти в розрахунках. В умовах ринкових відносин господарюючі суб’єкти вступають між собою в господар-ські розрахункові відносини. Розрахунки зумовлені, як правило, тим, що передача виробником виробленої проду-кції до ланок сфери обігу або споживачеві не завжди збігається з моментом оплати, або тим, що належні окремим підприємствам чи особам кошти виплачуються їм не відразу, а дещо пізніше (наприклад, виплати до бю-джету і органів соціального страхування, працюючим — заробітної плати і т. ін.). Через це виникає заборгованість одного суб’єкта господарювання іншому: отже, завжди якась ча-стина коштів господарства може перебувати в розрахун-ках, тобто в тимчасовому користуванні інших госпо-дарств або осіб. Кошти в розрахунках є в усіх ланках сфери виробництва, обігу, невиробничого споживання. Засоби споживання. Усі елементи майна в ланках не-підприємницької бюджетної сфери (освіта, охорона здо-ров’я, мистецтво тощо) споживаються у формі послуг, тобто споживається споживна вартість праці, корисної саме як безпосередня діяльність. У деяких ланках непідприємницької (бюджетної) сфери (транспорт, зв’язок, комунальні підприємства) послуги споживаються безпосередньо в процесі виробництва. Нада-ні послуги не обліковуються окремо від процесу виробни-цтва, оскільки «тут оплачується і споживається самий процес виробничої діяльності». Отже, в усіх ланках непідприємницької — бюджетної сфери предмети споживаються або в готовому вигляді (продукти, паливо, медикаменти тощо), або у вигляді послуг одночасно з їх наданням. Їх вартість не перено-ситься на інший продукт, а вибуває із суспільного кру-гообороту, тобто «зникає». Тому в цих ланках кругообо-роту вартості предметів немає, оскільки їх кругооборот закінчується споживанням (наприклад, бензин, викорис-таний автомобілем для перевезення хворих, медикамен-ти, спожиті в установах охорони здоров’я, і т. ін.). Предмети споживання непідприємницької — бюджетної сфери поділяються на предмети тривалого і разового споживання. До предметів тривалого споживання належать будівлі, споруди житлово-комунального і культурно-побутового призначення (житлові приміщення, школи, те-атри, санаторії тощо), їх обладнання, транспортні за-соби, інвентар, бібліотечні цінності і т. ін. Ці пред-мети у процесі споживання зношуються поступово, зберігаючи тривалий час свою початкову фізичну форму. Щодо цього вони подібні до основних засобів, але не є засобами виробництва, оскільки не беруть участі у здійсненні виробничого процесу і за їх допомогою не створюються нові продукти праці. Такі предмети споживання становлять групу засобів тривалого споживання, а в практиці їх називають неви-робничими основними засобами. Вартість засобів тривалого користування споживається частинами і в міру зношування вибуває із суспільного кругообороту. Облік цієї вартості необхідний для визна-чення вартості наданих і спожитих послуг, а в ланках, що перебувають на утриманні бюджету (школи, лікарні, зага-льне управління тощо), — для визначення фактичного обся-гу спожитих вартостей, що вибули із суспільного круго-обороту. Предмети разового споживання — це всі матеріальні засоби (крім засобів тривалого користування), які по-трібні для забезпечення нормальної діяльності непід-приємницької сфери (продукти, матеріали, паливо, ліки тощо). Вартість предметів разового споживання повністю вибуває із суспільного кругообороту протягом одного споживчого акту. Щодо цього такі предмети подібні до оборотних засобів, але їх не можна віднести до оборот-них засобів, оскільки останні повністю переносять свою вартість на новостворений продукт і в цій новій формі продовжують свій кругооборот у суспільному відтворен-ні, а предмети разового споживання вибувають з круго-обороту засобів у міру споживання. У цьому принципова різниця між оборотними засобами і предметами разового споживання ланок непідприємницької сфери. Тому предме-ти разового споживання становлять самостійну групу за-собів. Розглянуті засоби виробництва, обігу та непідприє-мницького (бюджетного) споживання використовуються в усіх ланках суспільного відтворення. Для успішного ви-користання своїх основних функцій кожна ланка змушена частково брати на себе функції ланок інших сфер суспі-льного відтворення, а тому повинна мати не тільки вла-стиві їй засоби, а й засоби, властиві іншим сферам, у розмірі, що задовольняв би її потреби. Отже, засоби виробництва в усіх ланках групуються в одні й ті самі групи, проте склад їх різний, і в го-сподарстві вони розміщуються за своїм значенням. Майно групується не лише за його функціональною роллю у процесі відтворення, а й за способом переда-вання вартості новоствореному продуктові. За цією ознакою групують тільки засоби виробництва й обігу, незалежно від сфери їх функціонування. За способом передавання своєї вартості засоби ви-робництва і обігу поділяються на три групи: основні засоби, оборотні засоби і засоби обігу. Основними називають такі засоби, які у процесі їх використання передають свою вартість частинами (у міру зношування) новоствореному за їх допомогою продукту, зберігаючи при цьому свою споживну вартість до остато-чного спрацювання. До основних засобів належать усі засоби праці (крім малоцінних і швидкозношуваних предметів), неза-лежно від того, в якій сфері суспільного відтворення вони використовуються, крім предметів тривалого користування. Оборотними називаються такі засоби, які у процесі одного виробничого циклу повністю (а не частково, як це відбувається із засобами праці) переносять свою ва-ртість на новостворений суспільний продукт (лісомате-ріали повністю передають свою вартість на виготовлені з них меблі, а обладнання, за допомогою якого виготов-ляються меблі, — лише частину своєї вартості, у міру зношування). Завдяки такій властивості передавання ва-ртості новоствореному продукту ці засоби набирають фо-рми оборотних. До оборотних засобів відносять всі предмети праці незалежно від сфери їх функціонування. Як різновид предметів праці до них також відносять молодняк тварин і тварини на відгодівлі, малоцінні та швидкозношувані предмети. Хоч останні за способом передачі вартості новоствореному продуктові треба було б віднести до ос-новних засобів, але для спрощення планування, фінансу-вання й обліку їх умовно відносять до оборотних засо-бів. Молодняк тварин і тварини на відгодівлі по суті пере-бувають у процесі виробництва, оскільки до них щоденно прикладається жива й уречевлена праця для одержання при-росту. Тому їх можна розглядати як різновид незавершено-го виробництва особливого виду, яке в будь-який час може бути завершеним, оскільки в будь-який час тварини можуть бути використаними на м’ясо. З огляду на це молодняк тварин і тварини на відгодівлі вирізняють як самостійну групу. Засоби обігу за способом перенесення своєї вартос-ті на новостворений продукт принципово відрізняються від оборотних засобів, речовим вираженням яких є предмети обігу. На відміну від предметів праці засоби обігу у процесі кругообороту не переносять своєї вар-тості на новостворений продукт, а лише змінюють форму свого існування, перетворюються з товарної форми на грошову, прямо або через кошти в розрахунках, а з гро-шової форми — знову на предметну (товари, засоби виро-бництва та предмети споживання), прямо або через кошти в розрахунках. Далі, у процесі використання засоби ви-робництва (засоби праці й предмети праці) свою вар-тість переносять на предмети, у виробництві яких вони брали участь, а предмети споживання споживаються і ви-бувають із суспільного кругообороту. Предмети з такою формою обігу вартості утворюють групу засобів обігу, і їх не можна ототожнювати з оборотними засобами. Майно одної людини, колективу, держави, муніципаліте-ту в усіх формах свого існування в сфері суспільного відтворення підприємницької діяльності є найважливішим об’єктом бухгалтерського обліку. За його допомогою діс-тають вичерпну інформацію про наявність, рух і викорис-тання майна господарства, на підставі якої відбувається контроль за збереженням і ефективним використанням цього майна. Лише завдяки цій своїй функції бухгалтерський об-лік стає невіддільною частиною управління будь-яким гос-подарством. У системі правових відносин (пасив) бухгалтерський облік групує все майно за такими ознаками: 1) за пра-вом власності — джерелами формування активів (тобто від кого, скільки і з якою метою одержано майно); 2) за конкретними формами, внесення та строками. Тому об’єктом обліку є не лише розглянуте нами майно госпо-дарства (активи), а й капітал — право власності на майно, джерела його формування (створення) (пасиви) . Власник (приватна особа, колектив засновників, держава тощо) у момент організації (створення підпри-ємства, організації, установи) вносить частину засобів у розмірі потреби. За рахунок цих джерел підприємство (господарство) придбаває (або одержує) необхідні пред-мети для здійснення своєї діяльності. Засоби, які по-трібні на покриття витрат понад власні кошти, вони мо-жуть у порядку кредиту взяти в банку та в порядку взаємних розрахунків — в інших підприємств, а також отримати за рахунок додаткового продукту, виробленого господарством. Пасиви на підприємствах поділяють на такі групи: 1) власні (постійні) (право власності засновників) — власний капітал; 2) тимчасово залучені засоби (зобов’язання) — чу-жий капітал: 2.1) позичені; 2.2) суспільні. Власні (постійні) — це спільна назва джерел засо-бів, що їх отримують державні підприємства від держа-ви, а приватні підприємства — від особи (або колективу осіб), яка їх створила (засновника). Такі засоби закріплюються на весь час існування, а тому називаються постійними. Власні (постійні) внески-капітал набувають таких форм: статутний капітал, резервний (страховий) капі-тал, пайовий капітал, нерозподілений прибуток, додат-ковий капітал тощо. Статутний капітал — це вклади засновників, які відбивають суму власних засобів, є гарантом діяльнос-ті, платоспроможності тощо. Розмір цих вкладів зазна-чається в статуті підприємства, а тому й називається статутним (реєстрованим) капіталом. У процесі господарської діяльності статутний капі-тал може змінюватися — збільшується з розширенням його виробничих потужностей, або зменшується в разі їх ско-рочення. Пайовий капітал є джерелом ресурсів, створених за рахунок пайових внесків членів кооперативу. Вони за-кріплюються за господарством, яке використовує їх як власні для формування потреб. Третім видом власного капіталу є додатковий капі-тал, резервний капітал, нерозподілений прибуток. Влас-ний капітал характеризує право власності на активи підприємства після врахування його зобов’язань по по-зиченому капіталу. Тимчасово залучені (позичені) засоби (зо-бов’язання) — це спільна назва джерел засобів, залуче-них на певний, порівняно невеликий період (що й визна-чає їх назву). Потреба в тимчасовому залученні капіталу постає, оскільки створюються запаси матеріа-льних цінностей, матеріалів сезонного зберігання, від-буваються затримки з реалізацією виготовленої продук-ції не з вини господарства. Основним джерелом, за рахунок якого покриваються додаткові потреби господарства, є позички банку. Пози-чки бувають коротко- та довгострокові. Короткострокові позички надаються господарству на порівняно невеликий строк і для певних цілей (на покриття запасів товарно-матеріальних цінностей, сезонних затрат виробництва, оплату рахунків постачальників і т. ін.). Довгостроко-ві позички надаються господарству на триваліший строк (понад рік) для цілей капітального будівництва, при-дбання основних засобів, модернізації обладнання тощо. Другим важливим тимчасовим джерелом поповнення за-собів господарства є зобов’язання — кредиторська забо-ргованість. Виникнення цієї заборгованості зумовлене діючими розрахунковими взаємовідносинами: отримані від постачальників матеріальні цінності або надані ними послуги можуть оплачуватися дещо пізніше, ніж виникає зобов’язання сплати. Тому з часу придбання цінностей і до моменту їх оплати господарство користується засоба-ми постачальника і має перед ним зобов’язання щодо розрахунків. Підприємства й організації, які надають матеріаль-ні цінності чи послуги, називаються кредиторами, а відповідне зобов’язання — кредиторським. Третім важливим джерелом тимчасово залучених в оборот господарства засобів є розрахунки з розподілу національного доходу. Національний дохід — новостворе-на у процесі виробництва вартість (v+m), розподіляєть-ся згідно з чинним законодавством. Частина його спря-мовується на задоволення особистих потреб працівників господарства у вигляді заробітної плати, натуральних і грошових доходів, частина (у вигляді різних податків, обов’язкових страхових та інших внесків тощо) перера-ховується через фінансові органи до бюджету на потреби суспільства в цілому (створення нових і розширення старих виробництв, утримання ланок невиробничої сфери і т. ін.). Проте оскільки момент одержання прибутку або доходу не збігається з моментом видачі його пра-цівникам або з передачею до бюджету, то протягом пев-ного часу цей дохід лишається в господарстві і уза-гальнюється в статтю — зобов’язання (розрахунки) щодо розподілу національного доходу. До передачі доходу за призначенням господарство використовує його як джерело формування необхідних засобів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Класифікація господарських фактів» з дисципліни «Бухгалтерський облік»
