Сучасне суспільство побудоване за „державним” принципом, згідно з яким держава є системним утворенням, що допомагає одному чи кільком народам виживати в конкурентній боротьбі за місце під Сонцем, а з іншого боку є органом насилля меншості над більшістю, або влади над народом. Свого часу давньогрецький мислитель Платон підкреслював, що, незалежно від назви устрою держави, влада створює одні й ті ж державні інститути (армію, суди, поліцію, розвідку, фінансові інститути й тому подібне) для свого захисту від більшості (від народу) та для його експлуатації. Щоб отримати хоча б деякі уявлення про владу і владні структури варто розглянути невеличкий політичний словник. Влада – це здатність і можливість впливати на життєдіяльність людей за допомогою різних чинників: військових, політичних, релігійних, економічних, карно-правових, етичних, моральних і тому подібних. Одним із особливо дієвих чинників є прививка суспільству страху перед зовнішніми загрозами: ворогами, епідеміями, природними катастрофами, божою карою. Знаряддям влади є політична система, що включає в себе всі державні та суспільні інститути. В боротьбі за владу переможцем практично завжди є влада, а переможеним – народ. Влада через державні інститути здійснює диктат правлячої верхівки над суспільством, а тому державні інститути ніде і ніколи не служили народу і не захищали його від владних структур. За словами того ж Платона: „... жодна армія в світі ще не захистила свій народ від зовнішнього ворога доки сам народ не підіймався на свій захист. Бо функція армії, як і судів, і поліції спрямована не на захист народу, а на захист влади від власного народу”. А тому дуже влучно говорить в Біблії Еклізіаст: „я бачив місце суду, а там неправда”. Суд виносить справедливе рішення лише в випадку, коли воно не має відношення до владних структур, або коли несправедливий вирок може вплинути на існування самого суду (інстинкт самозбереження). Представництво у владі народу – це обман. Коли говорять, що народ здійснює владні функції через парламенти – це теж саме, що говорити на чорне – біле. Парламенти ніколи не були владою народу, бо туди влада „пропускає” лише своїх. Вибори до парламенту є технологіями обдурювання народу з єдиною метою збереження влади владними структурами. Одною з найважливіших складових політичної системи є партії. Партія – це група людей, об’єднаних спільними інтересами або спільною метою. Жодна партія не є демократичним знаряддям, бо це групове кастове утворення для здійснення програм захоплення влади (або для продовження терміну її існування). В задачі партії входить збереження існуючої системи розподілу суспільного продукту (багатства), або зміна систем перерозподілу цього продукту на свою користь. Кінцевий результат дії правлячої партії – диктатура. В міжпартійній боротьбі всі засоби і технології дозволені, а тому немає мови взагалі про народ. Коли мова йде про партії виробників (робочих і селян), то це знову лише прикриття для організованої групи хижаків, що під „одягом” народності рвуться до влади. Кожна така партія має владне ядро і рядових служителів, що повірили гаслу „щастя для всього народу”. Міжпартійна боротьба така ж брудна і негативна, як і міжкланова. Кожна партія в боротьбі за владу використовує інтереси якогось прошарку населення, або класу. Клас – це прошарок населення, що відрізняється від інших місцем і роллю в ієрархії суспільства, також відношенням до засобів виробництва (за часткою отримуваного суспільного продукту). Являючись виразником інтересів класу партії здійснюють диктатуру меншості над більшістю. Вид диктатури залежить від форм власності над матеріальним базисом суспільства, до якого відносяться природні ресурси (предмет праці), засоби виробництва та продукт виробництва. Керувати суспільством та паразитувати на ньому можна привласнюючи як весь його матеріальний базис, так і окремі його складові. Зміна влади призводить лише до матеріального перерозподілу і заміни одного “дракона” іншим. При цьому всі учасники цієї дії завжди є виразниками філософії трамваю: ті хто чекає черги, щоб їхати, кричать : „чого не проходять, всім їхати треба”, а ті що тільки но поставили хоча б одну ногу в трамвай, уже кричать: „куди вони лізуть, тут і так дихати немає чим”. Бо тільки но людина „наїлась”, як вона відразу забуває, що годину назад була „голодна”. Президент, який учора був роздягнутий і голодний, сівши в „мерседес” миттєво забуває про бідних і голодних. Віднині він виразник класу „мерседесів”. Для збереження влади правляча верхівка створює закони, які є законами політичних систем ( на відміну від законів суспільства, що по своїй суті є етнічним, морально-етичним етнічним кодексом, до якого входять звичаї, правила поведінки, стосунки в сім’ї і товаристві, культові і релігійні обмеження тощо). Основним законом політичної влади є конституція (закон, що не змінюється доти, доки існує дана політична система). Конституція юридично закріплює місце людини в ієрархії суспільства, її права і обов’язки, відношення до матеріального базису (права власності) та розподіл національного продукту між складовими суспільства. Конституція – це механізм керування суспільством. Вона є політичним законом і, як всі політичні закони, тимчасова, на відміну від суспільних законів, що існують впродовж існування етносу (від кількох століть до кількох тисяч років). Політичні закони практично завжди обмежують і карають, і дуже рідко заохочують. Вони спрямовані не на розбудову суспільства, а на збереження існуючої політичної (владної) системи. Найстрашніший злочинець (і ворог) існуючої політичної системи не вбивця і не злодій, а той, хто бажає змінити існуючу систему – політичний супротивник, а тому боротьба з ним смертельна і безжалісна. Добровільно від владного “корита” ніхто не йде. Зміна влади здійснюється не суспільством, а організованими групами, які беруть на себе ініціативу і сміливість через насилля і революцію виразити волю суспільства, використовуючи народ у власних інтересах. При цьому одне знаряддя влади замінюється іншим, влада ж залишається. Суспільні закони об’єднують людей в етноси і народи. Етнос – це генетично, мовно і релігійно поєднана сукупність людей, що проживає на одній території, користуються одними і тими ж моральними і етичними нормами і має єдине постійне джерело існування. Поняття народу є дещо ширшим і включає в себе сукупність всіх людей, що мешкають на території даної держави. Держава – це тимчасове, штучне, політичне, економічне, воєнне утворення і є знаряддям задоволення запитів владної частини суспільства. Держава може бути національною та багатонаціональною і, відповідно, більш стійкою чи менше стійкою (імперією, що існує доти доки існує загальна мета чи загальний інтерес). Державу формують внутрішні і зовнішні чинники, до яких в першу чергу належать економічні, релігійні, політичні, воєнні. Поряд з поняттям етносу часто використовується поняття нації. Під нацією розуміють сукупність людей на даній території з однією мовою, релігією, мораллю, етикою, історією, генетикою, культурною спадщиною і єдиною долею. Якщо племя – це велика сім’я, то нація – це велике плем’я. Плем’я будується на міжсімейних зв’язках, нація – на міжплемінних і міцність цих зв’язків зменшується від сім’ї до людства в цілому. Відповідно людина веде себе по різному в сім’ї, в товаристві, в суспільстві, користуючись власним, сімейним, племінним (або клановим), національним і загальнолюдським кодексами. Кожна структура суспільства є виразником інтересів конкретних спільнот і одночасно соціальною школою і соціальним захистом її членів. Загальні потреби зв’язують людей в товариства, громади, партії, класи, народи. Загальні засади існування утворюють націю. Основою збереження і стійкості нації є національна самосвідомість. Без національної самосвідомості нації приречені на загибель. Домінуюча нація в державі втративши національну самосвідомість перетворюється на рідній ж землі в нацменшину, приречену на виродження. Національна самосвідомість може підсилюватись релігійно (якщо це власна віра) і руйнуватись, якщо релігія нав’язана ззовні і є частиною самосвідомості іншої нації. А тому історично кожна нація повинна мати свою релігію. Невідповідність національної самосвідомості і релігії є причиною і джерелом постійних конфліктів всіх народів у всі часи. На одній і тій же території нерідко мешкають різні нації. По відношенню до корінної нації вони можуть бути домінуючими і націями-меншинами. Владні функції в державі не обов’язково належать корінній чи найбільшій нації. Часто владні функції здійснює одна з національних меншин, користуючись своїм положенням в структурі і в ієрархії суспільства. Найчастіше це ті, хто тримає в своїх руках фінансові потоки та засоби масової інформації. Фінансові (економічні) важелі знаходяться в руках тих груп людей (партій, кланів, мафіозних груп, нацменшин), що захопили право власності над матеріальним базисом і політично її узаконили. При цьому завжди використовуються одні й ті ж стандартні прийоми поневолення народу: -необхідно знищити інтелектуально-духовну еліту суспільства і замінити її своїми представниками. За відсутності власної правлячої еліти народ перетворюється в табун “овець”, що йде за “вожаком-козлом”; - розділяй і володарюй. Натрави брата на брата, частину суспільства на іншу, схід на захід і, поки народ „чубиться” можеш робити з ним, що хочеш; - використовуй незадоволені низи нації проти її влади, але так, щоб сам народ разом з владою знищив і свою інтелектуально-духовну еліту і тоді цей народ перетвориться на додаток до нацменшини, що захопила владу; - руйнуй національну самосвідомість і тоді ті, хто складав дану націю, стають „сміттям історії” (за висловом Е.Канта) або „придатком” правлячої нацменшини. Важливими елементами руйнації національної самосвідомості є руйнація мови, руйнація національних вірувань, знищення національного міфу (історії, билин, легенд, героїв, святих, пророків тощо); - зроби все можливе для того, щоб не допустити народ до сучасних соціальних технологій з тим, щоб знову не виросла його нова еліта; - використовуючи власні засоби інформації (і знищуючи супротивні національні) нав’язуй свої стереотипи і свій світогляд, зомбіюючи всі верстви корінного населення. Надзвичайно важлива роль в „зомбуванні” суспільства належить засобам інформації. Так само, як компанії, що виробляють алкогольні напої і цигарки дбають не про здоров’я нації, а про прибутки, так і засоби масової інформації несуть не правду народу, а корисливу інформацію від тих „хто замовляє музику”, хто володіє засобами інформації. Влучно з цього приводу сказав К.Маркс: ”не існує злочину, на який би не пішов капіталіст заради прибутку”. Рушієм функціонування суспільства є потреби людини. Задоволення потреб людини – головна задача виробництва. Житло, засоби існування, транспортні засоби, засоби життєзабезпечення, засоби досягнення життєвого рівня відповідного суспільному середовищу, продовження роду і відтворення суспільства даного рівня, підтримка зовнішнього середовища в належному стані, суспільний захист –все це складові попиту людства. Для задоволення попиту людина має або працювати сама, або експлуатувати інших. Ті, хто привласнив право на ресурси, на засоби виробництва і на продукт виробництва, експлуатує найманих працівників. Наймані працівники – різновид рабів, кріпосних, наймитів, що існують при всіх формах власності і в усіх формах політичних систем. Найманий працівник – це той, хто продає частину свого часу, частину своїх здібностей, таланту, своє тіло і його можливості іншим за частку суспільного продукту. В той же час, кожен член суспільства є „наймитом”, складовою клітинкою суспільного організму, і питання лише в тому наскільки та, чи інша людина отримує те, на що заслуговує. Якщо одна людина отримує більше ніж їй потрібно, то інша не доотримує. Накопичення багатства одною людиною призводить до зубожіння іншої і є посяганням на запити цієї людини. Експлуатація людини людиною характерна для всіх часів і легше розглядається під різними кутами перерозподілу суспільного продукту та права власності. Примітка: Все сказане відноситься до рівня матеріальної організації суспільства, до рівня біологічного існування. Але у Всесвіті не існує нічого наперед поганого і нічого гарного, нічого доброго і нічого злого. Все існуюче сприймається через людську свідомість і набуває позитивного і негативного відтінків по відношенню до людини. А тому в залежності від конкретних обставин все в організації суспільства може відігравати як позитивну, так і негативну роль. Єдиним критерієм, що надає можливість оцінки того чи іншого суспільного явища, є правило: живи так, щоб не нашкодити розумному живому Всесвіту; щоб життя продовжувалось, набуваючи все більше рис добра, любові, інтелектуальності і духовності. І тоді те, що сприймається негативно, може стати в великій нагоді в позитивнову сенсі при вирішенні планетарних і космічних задач майбутнього людства. Добро і зло можуть сприйматись через успіх і невдачу. Та знову таки, як сказав мудрець: Не заздри успіху і не жалкуй про невдачу, бо ти не знаєш, що є успіх чи невдача в масштабі душі. Ніщо не називай ні бідою, ні радістю, доки не станеш свідком наслідків цього. Чи є бідою смерть, що врятувала тисячі життів і чи є радістю життя, що породжує горе?
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Принципи будови сучасного суспільства» з дисципліни «Русь»
