Інтерес до пошуку прабатьківщини слов’ян виник ще в кінці першого тисячоліття. У «Повісті минулих літ» Нестор-літописець на питання «звідки пішла земля Руська?» відповідає: «По довгих же часах сіли слов’яни на Дунаю... Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, - від того, де сіли, на якому місці.» Дунайську версію походження слов’ян проповідували польські і чеські хроністи в ХІІІ-XV ст., а в ХІХ її сповідували російські історики. У VІІІ ст. географ Баварський (автор Баварської хроніки) висунув гіпотезу автохтонного походження слов’ян, підтриману в ХІV-XVІІ ст. багатьма західноєвропейськими вченими. За цією гіпотезою предками слов’ян були скіфи, алани, роксолани, кельти і фракійці – народи, що жили між Одрою і Дніпром. Так склались два напрямки пошуків прабатьківщини слов’ян, міграційна та автохтонна. Польський ботанік Ю. Розтафінський використовуючи відсутність у флорестичній лексиці літописів назви дерева «бук» зробив висновок, що слов’яни мешкали в Поліссі і Верхньому Подніпров’ї (цю гіпотезу спростовує ВК, частина дощечок якої зроблена з бука, алфавіт тої пори мав назву „буквиця”, але флорестична лексика в історії не менш цікава ніж топонімічна, авт.). Німецький славіст М. Фасмер досліджуючи топоніми (історичні назви) річок, прийшов до висновку, що слов’яни східноєвропейського походження. Польські вчені поклали в основу своїх пошуків археолого-культурологічну концепцію, за якою слов’яни спочатку мешкали між Одрою і Дністром. Поляк Т.Лер-Ставинський обґрунтував свої уявлення антропологічними, лінгвістичними та археологічними даними. На думку цього фахівця до ІІ тисячоліття д.н.е.більша частина Європи був заселена угро-фінами. Тоді ж з центральної Європи слов’яни заселили території до Кавказу, і Середнього Поволжя. Проміжну територію між Віслою і Одрою займала змішана група населення, що стала слов’янами-венедами. За теорією польського історика і лінгвіста сучасності Г.Ловменського, що досліджував походження географічних топонімів, європейські народи сформувались із єдиної праєвропейської спільноти, що існувала до ІІ тисячоліття д.н.е., і з якої пішли германці, балти і слов’яни. Змішаних балто-слов’ян він називає венедами. Чеський дослідник П.Шафарик в «Слов’янських старожитностях» племена венедів розміщує на просторах від Балтики до Чорного моря і від Татр до Дону з центром в Західній Україні. Готський історик VІст. Йордан пише, що різні за назвою слов’янські племена об’єднались під однією назвою – венеди, або за даними римського історика Помпонія Мелли (І ст.д.н.е.) – індів (віндів), межею розселення яких на півночі була Балтика. За свідченнями іншого римського історика Таціта венеди у Іст.н.е.мешкали на заході до Вісли, на південь від угро-фінів (фенів і балтів), на північ від бастарнів і на схід до Дніпра. В географії Олександра Птоломея (89-167рр) слов’яни-венеди жили від Балтики до Азовського моря. За сукупністю цитованих та інших писемних джерел можна дійти висновку, що слов’яни займали територію від Вісли до Середнього Подніпров’я, з ІІ-ІІІст. ще й район між гирлами Дніпра та Дунаю,а з VI ст. і на правобережжі Дунаю. Указану територію обмежують германські топоніми, що починають зустрічатись з заходу від Вісли і суцільно від Одри; іранські і тюркські на сході від Дону, і угрофінські на північ від Західної Двіни-Оки-Дону. На південний схід від межі Ворскли-Дніпровські пороги-Дністер вкраплені тюркські і ірано-кавказькі географічні назви. Найбільш достовірною є антропологічна інформація, але практично до введення християнства слов’яни (і їх предки) спалювали померлих, практично не залишивши по собі анатомічних свідчень. (Реконструкція черепів, знайдених в похованнях різних за назвою і в часі народів, що населили Україну, дає один і той же європеїдний тип наших предків). Етнічну однорідність слов’ян підтверджує культурологічна однорідність населення, та єдина культура землеробства в VI-VIIIст. від меж Польщі, Чехії, Сербії, Хорватії на Заході до Дону і Кубані на сході. Вагомим аргументом в пошуках прабатьківщини словян може бути теорія етносів Л.Гумільова. Все живе залежить від джерела і умов існування. Йдучи вздовж меридіану можна виділити пустельну, напівпустельну і степну засушливі зони, де можливе лише кочове господарство та басейнове землеробство. В Передній Азії та Європі ця зона знаходиться до умовної лінії.південний Урал-середня Волга-Закавказзя-Ліван-Середземне море, періодично включаючи Південне Поволжя і Приазов’я. На північ від умовної лінії Фінляндія-Підмосков’я-Середня Волга із-за кліматичних умов (холод, ліс, болота) практично неможливе ефективне землеробство, тож джерелом існування було збиральство і мисливство. Зважаючи на те, що Скандинавський льодовик відступав на північний Захід, слідом ішли племена пристосовані до відповідних кліматичних умов: з Верхнього Поволжя і Приуралля майбутні балти і угрофіни, з Кубані і Дону землеробні норманські і слов’янські племена, (в тому числі руси від Дону до Швеції і Норвегії). Південніше території горотворення (Іранське нагіря-Кавказ-Турція-Альпи розселились семіти.(змішане біло-чорне населення), що стосується походження і розселення народів, так званого індоєвропейського походження (орійського, народів білої раси), то необхідно визнати, що центром формування слов’янства була і залишається територія нинішньої України. В VIII-V тисяч. д. н. е. це була Трипільська цсивілізація, в межах ІІІ – І тисяч. д. н. е. – райони Причорномор’я (Кубань і Дон),а в І-ІІ тисяч. д. н. е. район від Вісли до Дніпра. Але в усі часи територія помешкання слов’ян була і залишається центром формування народів білої раси. На північ від слов’ян розселились угро-фіни, на захід романо-германці, на схід тюркські народи і на південь – ірано-кавказькі. Спорідненість білих народів не лише географічна, але й лінгвістична. Мови всіх білих народів пішли з санскриту, до якого найближчими залишаються слов’янські.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Слов’яни» з дисципліни «Русь»
