Лавра як головний український видавець (1650-1721 рр.)
Оскільки впроваджена російським урядом у 1720-1722 рр. заборона друкувати в Києві та Чернігові книги з українськими мовними рисами і взагалі будь-які нові кардинально змінила умови для книговидання, доцільно спершу розглянути діяльність видавничих осередків України-Гетьманщини до цієї дати. У другій половині XVII і двох перших десятиріччях XVIII ст. друкарня Києво-Печерської лаври стала провідним в Україні центром книговидання, ініціатором оновлення і збагачення тематики видань, поліпшення їхнього мистецького оформлення. Завдяки авторитетові Лаври в Українській козацькій державі (свідченням цього були сприятливі для Лаври гетьманські універсали), як і завдяки своїм матеріальним можливостям, лаврська друкарня, краще, ніж всі інші, витримала труднощі, зумовлені військовими руйнуваннями, пошестями, скороченням ринків збуту. Впродовж 1651-1660 рр. Лавра видала не менше як 13 назв книг (що, як на тодішні умови, не так вже й мало), в наступному десятиріччі не менш як 24, а в 1671-1680 рр. — 40. Для порівняння вкажемо, що протягом 70-х років усі інші українські друкарні видали 56 книжок (з них 5 — Львівське братство, 23 — Новгород-Сіверська і Чернігівська, 11 — львівський колегіум єзуїтів, 8 — львівська друкарня Мосціцького). В 1701-1710 рр. Лавра випустила не менше 44 книг, всі інші друкарні — понад 60. Головними опікунами й організаторами лаврського книговидання були архимандрити Києво-Печерської лаври. За правління Лаврою Йосифа Тризни (1647-1656) друкування йшло шляхом, визначеним його попередниками Єлисеєм Плетенецьким, Захарією Копистенським, Петром Могилою. З богослужбових книг видано Служебник, Акафисти, Книгу Нового Завіту з Псалтирем, видавалися й аркушеві гравюри. Друкарня справляла на сучасників дуже добре враження. Відомий сирійський подорожник Павло Алеппський, який відвідав Київ 1653 р., писав: "Біля великої церкви є гарний знаменитий друкарський будинок, що служить цій країні. З нього виходять усі їхні церковні книги чудового друку, різного вигляду й кольору, а також малюнки на великих аркушах, визначні в тій країні речі, ікони святих, вчені трактати та інше". Далі Павло додав, що його батько, патріарх антіохійський Макарій, якого мандрівник супроводжував, видрукував у Лаврі багато грамот про відпущення гріхів "їхньою мовою, червоними літерами, із зображенням святого апостола Петра. Грамоти були трьох видів: на цілий аркуш для панів, середні — для народу й маленькі для жінок". 5 Як бачимо, друкарня діяла, хоч деякі з світських її працівників пішли до війська.
5 [Павел Алеппский]. Путешествие.., с. 59.
Майже три десятиріччя (1656-1683 рр.) Лаврою та її друкарнею керував Іннокентій Ґізель. Цілком природно, що і при ньому друкувалися богослужбові книги, зокрема Акафисти з молитвами (видання 1663, 1674, 1677 рр.), Октоїх формату кварто (1670 p.), Требник (1677 p.), Мінея обща (1680 р.) та інші. Виявом високої поліграфічної майстерності були видання мініатюрного формату, такі як значного обсягу (521 аркуш) Часослов з молитвами у 24-у частку аркуша, ще більший (569 аркушів) Молитвословець — теж в 24-у частку аркуша. Пізніше виходили книжечки навіть у 1/32 аркуша. Такі видання користувалися особливо великим попитом. Чи не найбільшу славу лаврській друкарні принесло надрукування Печерського патерика (1661, вдруге — 1678 р.). Готувалося це видання давно, ще за часів Петра Могили. Численні ілюстрації Іллі (47 гравюр з 47 різних дощок) та кількох інших граверів вирізняли цей Патерик серед інших друків Лаври. До речі, наступним разом, 1702 р., книгу видано в двох варіантах — масове видання з попередніми дереворитами і подарункове, для якого замовлено 44 мідерити визначному митцю Леонтієві Тарасевичу. Природно, що особливої ошатності Печерська лавра прагнула надати книзі про свою власну історію, про заслуги для церкви проголошених святими печерських подвижників засновників монастиря Антонія і Феодосія, літописця Нестора, іконописця Алімпія та інших 6.
6 Фоменко В.М. Видання Києво-Печерського патерика 1661 і 1702 років та їх ілюстратори, Київ 1990.
Продовжила Лавра і традицію видання нових творів українських церковних письменників, насамперед Йоаникія Ґалятовського (Ключ разумінія, 1659 р.; Казаня приданії до книги Ключ разумінія, 1660 р.; Месія правдивий, 1669 р.). Ґізелю прийнято приписувати авторство офіційного — з точки зору Росії — історичного посібника "Синопсис" (перші видання 1674, 1678, 1680 рр., далі не раз передруковувався), — в усякому разі, він укладений під керівництвом Ґізеля і виданий, як і інші тогочасні лаврські друки, за його розпорядженням. Придбавши бл. 1670 р. "нову польську друкарню" 7, тобто комплекти латинських і польських шрифтів, Лавра відновила друкування польськомовних творів українських авторів, цим разом Барановича (віршований збірник житій святих "Apollo chrzesciański", 1670, інша назва: Żywoty świętych) і Ґалятовського (Messyasz prawdziwy.., 1672) 8. Якщо, видаючи проповіді Ґалятовського ("Ключ" і "Казання придані"), Лавра могла розраховувати на прибуток, то велика за обсягом книга Лазаря Барановича "Труби словес проповідних" була виданням замовним, і опублікування її досить дорого коштувало авторові. Друкувалися в Києві також кириличні букварі, а з 1670 р. — і латино-польські. Виявом болгарсько-українських взаємин вважають опублікування 1671 р. "Житія і служби Іоана Рильського", до цієї книжки Антоній Радивиловський написав "предсловіє" з присвятою переяславському полковникові Родіонові-Райчі Думитрашку 9.
7 Лазарь Баранович. Письма, Чернигов 1865, с. 75. 8 Radyszewśkyj R. Polskojęzyczna poezja.., s. 163-164, 199-201. 9 Дълевски H. Страница из истории болгаро-украинских культурных связей в конце XVII в. // Езиковедско-етнографски изследования в памет на акад. Ст. Романски, София 1960, с. 963-983.
Під загальним керівництвом Ґізеля нагляд над роботою друкарні здійснював Варлаам Ясинський, який згодом став ректором колегіуму, з часом архимандритом Лаври, а ще пізніше митрополитом. У 1669-80 р. наглядачем друкарні був ієромонах Йосафат, складальниками (зокрема, польських текстів) — Іван Армашенко (Гармашенко) та Менжинський 10. У кінці XVII — на початку XVIII ст. архимандритами Лаври і, тим самим, керівниками лаврського книговидання були Варлаам Ясинський (1684-1690 рр.), Мелетій Вуяхевич (1690-1697 рр.), Йоасаф Кроковський (1697-1709 рр.), Самуїл Миславський (1709-1714 рр.). Вони дбали про перевидання богослужбових книг (перше київське видання Апостола 1695 р., розкішне напрестольне Євангеліє-апракос 1707 р., скорочені видання Требника, Октоїх 1699 р., Тріодь цвітна 1702 р., Акафисти та ін.). У передмові до Євангелія 1707 р. сказано, що старий рукопис подарував гетьман Іван Мазепа (названий у цій передмові "вождем" Війська Запорізького) і що він забезпечив перевірку тексту митрополитом Варлаамом Ясинським, а також доручив архимандритові лаври Йоасафові Кроковському надрукування". Лавра приділяла належну увагу і виданню нових творів українських авторів — панегіриків, проповідей, повчань. Найважливішим за своїм впливом на церковне й культурне життя виданням стали т.зв. Четьї-Мінеї фундаментальна "Книга житій святих" Дмитра Савича Туптала, пізнішого (з 1702 р.) митрополита Ростовського Димитрія. Покровителем цього видання і його автора теж був гетьман Мазепа 12. "Житія" на перших три місяці (вересень-листопад) видано 1689 р., том другий на наступні три — 1695 р., том третій 1700 р., врешті том четвертий — на липень-серпень — у 1705 р. Опрацювавши широке коло джерел, вказаних у самій книзі, автор запропонував працю, що приваблювала читачів і багатством змісту, і відповідною тодішнім смакам літературною формою. Недивно, що незабаром стало потрібне наступне видання, яке й вийшло в 1711-1718 рр. Перші два київські видання вдалося надрукувати, подолавши опір московської патріархії. Дальші прибуткові перевидання цієї книжки, виправивши її на кшталт своїх друків, зарезервувала для себе Московська синодальна друкарня (видання 1759, 1762, 1764, 1767, 1782, 1789, 1796; тільки в 1764 дозволено лаврське видання — передрук московського) 13.
10 Маслов С. Друкарство.., с. 49. 11 Андрусяк М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч // Іван Мазепа. Збірник, т. 2, Варшава 1939, с. 83. 12 Андрусяк М. Гетьман Іван Мазепа.., с. 82. 13 Круминг А.А. Четьи Минеи святого Димитрия Ростовского: очерк истории издания // Филёвские чтения, вып. 9, Москва 1994, с. 38.
Відповіддю на запити читачів були друковані календарі, нові видання букваря. Незважаючи на їхні незначні тиражі, помітним явищем у культурному житті стали панегірики. Деякі з них опубліковано латинською і польською мовами. Так, видання, присвячене Києво-Могилянським колегіумом гетьманові Іванові Самойловичу ("дбайливому вождеві і мудрому полководцеві.., своєму протекторові, патронові, покровителю і добродієві"), містило латиномовний прозовий панегірик "Triumphus Palladis sub signo Samuyloviciano expositus" i вірш польською мовою "Acclamatio Musaram", який підписав магістр граматики Павло Баранецький. (З.І., 633). Літературним рівнем вирізнявся панегірик 1689 р. Стефана Яворського гетьманові Іванові Мазепі "Echo głosu wołającego". Вірш Івана Орновського "Bogaty wirydarz" на пошану харківського полковника Ф. Донець-Захаржевського був особливо багато оформлений, один з примірників має навіть надруковану золотом орнаментальну рамку (З.І., 817). З виданих Лаврою книг релігійно-моралізаторського спрямування заслуговують згадки "Алфавіт духовний" Ісаї Копинського (1710, друге видання 1713 р.; пізніше книжка неодноразово перевидавалась) * і багато ілюстрована "Іфіка ієрополітика". Остання зажила особливої популярності. За змістом і формою — це типове ренесансно-бароккове емблемне видання. Дуже поширені були подібні публікації у Центральній і Західній Європі; деякі з них нині репродукуються в серії "Imago figurata" (Brepols Publishers, vol.l-3; Turnhout 1998; видання продовжується). Без сумніву, емблемні композиції "Іфіки ієрополітики" західного походження, і конкретні джерела їх мають бути виявлені. Різновидом панегіриків були філософські тези ("конклюзії"): великоформатні аркушеві друки, в яких емблемне зображення і панегіричний вірш поєднувалися з тезами диспуту — коротким викладом змісту відповідної дисертації. Вони служили афішами — об’явами про майбутній диспут, а також відігравали роль своєрідного диплому 14. Одним з найкращих був величезних розмірів мідерит Данила Галяховського з латинським текстом Івана Прокоповича Новицького. В центрі — зображення гетьмана Івана Мазепи, що стоїть на острові в оточенні семи муз; в глибині видніють руїни, тоне корабель, але всупереч катаклізмам гетьман рятує мистецтво і освіту. На думку сучасних дослідників, ця праця мистецьким рівнем перевершує тогочасні тези, видрукувані в Кракові й Вільні 15.
* Книга була видана без імені автора. Починаючи з 1805 р. "Алфавіт" помилково включали до текстів Дмитра Туптала. Припущення, що Туптало був перекладачем твору, безпідставне. Див.: Грушевський М. Історія української літератури, т. 6, 1995, с. 526, 530-531. 14 Делюга В. Философские тезисы академии в Києве XVII-XVIII века // Филёвские чтения, вып. 5, Москва 1994, с. 23. 15 Там само, с. 26.
Панегірики, тези, більшість богослужбових книг належали до найкраще оформлених видань Лаври. Найбільша й найавторитетніша українська друкарня дбала про якість шрифтів, естетику розміщення тексту й ілюстрацій. Практикувалося складання двома шпальтами, обрамлення сторінок лініями або орнаментальними смугами з виливних прикрас. Важливими елементами оформлення були орнаментальні рамки титульних аркушів ("форти"), цілосторінкові герби і фронтиспісні гравюри, портретні та сюжетні ілюстрації, орнаментальні заставки й кінцівки. У 80-х рр. XVII ст. з Вільнюса до Києва переїхали, на запрошення тодішніх керівників Лаври, талановиті гравери-мідеритники Інокентій Щирський, Лаврентій Крщонович, Леонтій Тарасевич, Олександр-Антоній Тарасевич. Наскільки високим був статус граверів-оздоблювачів книг видно з того, що Л. Крщонович став настоятелем чернігівського Іллінського монастиря (того, при якому діяла друкарня), а Тарасевич — намісником підпорядкованого Лаврі Свенського монастиря, пізніше — керівником лаврської друкарні, а під кінець життя — намісником архимандрита Лаври. Залучення талановитих митців книги забезпечило піднесення мистецького оздоблення лаврських видань на значно вищий, ніж раніше, рівень. Гравери виконували також, як і раніше, станкові гравюри. Спершу це були дереворити, згодом дедалі частіше мідерити. Найстаршою відомою мідеритною станковою гравюрою є виконане Інокентієм Щирським 1686 р. зображення Печерської ікони Успіння Богородиці в багатому барокковому обрамленні і з текстом — короткою розповіддю про ікону та пов’язані з нею чуда 16.
16 Свенцицкая В.И. Народная украинская гравюра XVIII в. на меди // Федоровские чтения. 1980, Москва 1984, с. 113. Як і раніше, лаврські видання поширювалися по всій Україні, в тому числі й на її західних окраїнах. Так, на одному з примірників виданого 1688 р. твору Антонія Радивиловського "Вінець Христов" (З.І., 645) є запис, що у жовтні того ж року книгу купив "Стефан Рихвальский, пресвітер Рихвальский, у Петра Шафрановського, мещанина і купца львовского за злотих четирдесят і єден до церкві рихвальской Покрови Пресв. Б[огороди]ци..." Таким чином, за посередництвом львівського купця книга в рік свого видання опинилась аж на. Лемківщині, в селі Рихвалді 17. Залишалися популярними лаврські видання у Білорусії та Молдові. В Росії вони розповсюджувалися в різних регіонах, хоч заборони їх ввозити час від часу поновлювалися 18. Пожежа Лаври 1718 року, яка пошкодила і друкарню, майже збіглася у часі зі згадуваними вже урядовими розпорядженнями 1720 і наступних років, що поклали край вільному розвиткові книговидання в Українській Гетьманській державі.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Лавра як головний український видавець (1650-1721 рр.)» з дисципліни «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми»
