Із 510 млн км2 поверхні Землі океанами і морями зайнято 361 млн км2(70,8 %), сушею - 149 млн км2(29,2 %). Більша частина суші зосереджена у Північній півкулі, яку інакше називають мате риковою'. суша тут займає 100,5 млн км2(39,4 %), вода - 60,6 % за гальної площі півкулі, а між 40 і 70° пн. ш. суша навіть переважає площу океану. Основна частина гідросфери Землі припадає на Південну, або океанічну, півкулю, у якій водою зайнято 81%, а су шею - 19 %. Континентальністю Північної півкулі пояснюється пе реважанням висхідних рухів у помірних широтах, які компенсують ся опусканням у полярній арктичній області. Океанічність Півден ної півкулі зумовлена інтенсивними вертикальними опусканнями в помірних широтах, які компенсуються підняттям суші в Антарк тиді. У свідомості людей тривалий час панувала думка про незмінність континентів і океанів. Вважалося, що вони виникли сотні мільйонів років тому і ніколи не змінювали свого положення. Одним із перших, хто намагався науково пояснити походження материків і океанів, був французький геолог Леонс Елі де Бомон (1798-1874). Його контракційна теорія, опублікована у XIX ст., ґрунтувалась на уявленнях Канта і Лапласа про первинний гаря чий стан Землі. Згідно з цією гіпотезою, після утворення кори ядро Землі у міру подальшого охолодження зменшувалося в об’ємі. Ос кільки земна кора стала для нього завеликою, вона почала завалю ватися або збиратися в складки. Виступи стали материками, а пони жені ділянки - океанами.
Згодом геологами була доведена неспроможність гіпотези Бомона пояснити утворення гірських складок надмірним охолоджен ням. Ще складніше було пояснити, чому хребти утворилися в різні періоди, а деякі з них - відносно недавно. Гіпотезу було відхилено. На початку XX ст. великої популярності набула гіпотеза конти нентального дрифту (дрейфу), висунута німецьким ученим Альфредом Вегенером (1880-1930). Згідно з цією гіпотезою, до верхньо го палеозою існував єдиний материк Пангея. У мезозої він став роз колюватись на окремі материки, після чого почався їхній дрифт по пластичному базальтовому шару земної кори. Таким чином відок ремилися Північна і Південна Америка від Європи і Африки та утво рився Атлантичний океан, Африка, Австралія та Антарктида відко лолися від Азії і поступово дрейфували на нинішні свої місця, а між ними виник Індійський океан. Опором руху материкам, який чинили тверді базальтові маси, вчений пояснює формування високих гір і численних острівних дуг. У результаті цього супротиву переміщенню на поверхні материків утворились складки, спостерігалось сильне вигинання земної кори. Аргументами на користь гіпотези Вегенера було разюче збіган ня контурів Європи і Африки з обрисами Північної і Південної Америки, схожість їхньої стратиграфії, тектоніки, палеонтологіч них характеристик. Опоненти гіпотези континентального дрифту висловлювали сум ніви щодо можливості руху материкової кори по твердому океа нічному ложе. Крім того, невідомі джерела енергії, які могли б викликати рух материків. Ці та деякі інші докази змусили геологів відмовитись від гіпотези Вегенера. Однак з середини XX ст. ця гіпотеза знову почала відроджува тись на основі дослідження явищ залишкової намагніченості гірських порід різних епох (палеомагнетизму). На сучасному етапі з’явилися нові докази можливого горизонтального дрифту мате риків. Припускається, що сили, здатні привести їх у рух, криються в підкорових течіях. Мантійна речовина, на якій розташовані ма терики, тече під впливом обертання планети, теплової конвекції та гравітаційної диференціації. Згідно з найновішими даними (концепція тектоніки літосфер них плит), зовнішня оболонка Землі - літосфера є мозаїкою з семи великих і кількох менших плит, що переміщуються на астеносфері одна відносно другої. Краї плит чітко окреслені глобальними сис темами розподілу епіцентрів землетрусів. Можливі три типи віднос ного руху плит:
1) дивергенція, або розходження їх у різні сторони; 2) конвергенція, або сходження внаслідок зустрічного руху; 3) проковзання однієї відносно другої по т. зв. трансформних розломах (рис. 5.1). При розходженні плит у серединно-океаніч них хребтах утворюється нова океанічна кора. При подальшому переміщенні по океанічному дну в горизонтальному напрямі кора у місцях сходження з материковою просувається під неї (відбуваєть ся еубдукція океанічної плити під континентальну), в результаті чого утворюються океанічні жолоби і острівні дуги. Коли ж зіштов хуються плити, на яких розташовані континенти, субдукції не відбу вається, а формуються складчасті гори.
а Рис. 5.1. Типи розломів океанічної кори: а - поперечний розлом; б - трансформний розлом; КЕ' - лінія поперечного розлому; ВВ'- блоки земної кори; аЬ, Ь'с - зміщення земної кори при трансформному розломі
6
Всі материки, крім Антарктиди, групуються попарно: Європа з Африкою, Азія з Австралією, Північна Америка з Південною. Кож на пара утворює “материковий промінь”, а всі промені сходяться до Північного полюса, утворюючи т. зв. “континентальну зірку” (рис. 5.2). У кожному материковому промені південний материк дещо зміщений на схід відносно північного материка. У Північній півкулі материки виклинюються на південь, тому що на меридіональні материкові підняття накладаються вікові зо нальні опускання екваторіального поясу внаслідок зменшення по лярної сплюснутості Землі. Опускання мас літосфери екваторіаль ного поясу та пов’язана з цим додаткова кутова швидкість зумови ли ввігнутість західних узбереж Південної Америки і Африки. Переважання підняття земної кори у Північній півкулі і опус кання в Південній є причиною зміщення північних материків на захід, а південних - на схід. Така закономірність є наслідком ефек ту обертання під дією тангенціальної сили, що виникає згідно із
законом збережен ня моменту кіль кості руху. Найбі льший ефект від носного зміщення має місце до пара лелей 62° Північної і Південної півкуль. Материкам, крім Антарктиди, властивий прямий зв’язок між їх пло щами і середніми висотами: чим бі льша площа мате рика, тим більша його середня висо та та більш потуж ною є літосфера. За своїм поло Рис. 5.2. Континентальна зірка женням материки і океани є антипода ми: Північний Льодовитий океан лежить проти Антарктиди, Аф рика з Європою - проти Тихого океану, північні материки - проти океанічної Південної півкулі, Індійський океан - проти Північної Америки, Австралія - проти північної Атлантики. Лише Південна Америка своїм антиподом має сушу Південно-Східної Азії. Антиподність материків і океанів забезпечує рівновагу планети в умо вах її обертання. Світовий океан умовно поділяють на складові частини за рядом ознак. Найважливішими з них є самостійні системи океанічних (морських) течій і атмосферних циркуляцій, структура водних мас, особливості горизонтального і вертикального розподілу параметрів води. Відповідно до цього у Світовому океані виділяють чотири частини, які обмежені материками та відрізняються своєрідністю конфігурації берегової лінії рельєфу дна. Такі частини Світового океану називаються океанами (Тихий, Атлантичний, Індійський, Північний Льодовитий).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Материки та океани» з дисципліни «Геофізична екологія»
