Сформувалося у народі вибіркове ставлення і щодо оточуючих людей представників рослинного та тваринного (звірят) світів. З величезної кількості видів флори та фауни країни, особливі симпатії віддавалися деяким з них, причому чинники того чи іншого ставлення не були виключно економічними чи екологічними, а нерідко визначалися глибоко прихованими, інтимними рухами душі народу.
З культурних рослин в Україні особливо шанованими є пшениця, жито, просо, гречка, а також мак, цибуля часник, кріп, петрушка, буряк тощо. З плодових дарів особлива шана віддається яблуні, груші, вишні. Біля кожної хати господиня висівала також любисток, м'яту, чорнобривці, руту, а господар обов'язково садив калину або й вербу. Серед дерев, безперечно, пальму першості за популярністю тримають дуб, тополя, бук, ясен, ліщина, бузина, а в районах Карпат та Полісся ще й деякі хвойні породи, передусім смерека (ялина), сосна та модрина. Чи випадкові подібні симпатії чи, навіть, захоплення? Безперечно, що ні. Як переконують ретельні дослідження, свого часу, тобто у прадавню добу, та чи інша рослина символізувала (чи була присвячена) тому чи іншому божеству, уособлювала, так би мовити, його земну данність. На думку О. П. Знойка, те саме збіжжя та городина — це не що інше, як освячена культом Золотого Плуга й регламентована до дрібниць обрядовим календарем астральної космічної віри діяльність людини в сільському господарстві. Так само, скажімо, калина символізувала Різдво світу, а верба — це Перводерево — Чумацький шлях, тобто головну дорогу людини, дорогу з буття у вічність. Дуб у цій системі цінностей уособлював Перуна (Сонце), липа — Дану (богиню води), береза — Ладу, клен — Попеля, чорнобривці — Матір-Берегиню, любисток — Зорю, неопалима купина — незнищенність життя, явір — мирове дерево (світовий порядок) тощо. Таким чином, відбувалося наближення далекого і таємничого світу українських богів у повсякденне оточення і буття щоднини реальної людини. Виявлялося, що не лише на зоряному небі "записано" найвищі цінності людини та начала світу, а й зафіксовані вони у звичних, повсюдно поширених представниках царства чудової флори. І сталося так, що ті чи інші безпосередні аналогії забулися, але побожне чи просто шанобливе ставлення до тих чи інших рослин збереглося у глибинах народної пам'яті.
Чи не тому в усі віки в Україні було надзвичайно дбайливе ставлення до деревини загалом, а особливо до деяких її представників. Великим гріхом було пошкодити калину, рубати плодове дерево (яблуню, грушу тощо). У випадку з калиною, очевидно, істотним було те, що мала місце своєрідна асоціативна магія: адже калина уособлювала дівочу чистоту та незайманість, а відповідно, "зламана калина" — втрату цих чеснот. Засуджувалося пошкодження, втім, будь-якої деревини без потреби. "Ганжувати дерево гріх, — казали гуцули, — бо сам відтак мусиш сі пошрамити", тобто знову ж таки мала місце асоціативна магія. Вважали, що дерево сохне, якщо його "копне" чоловік чобітьми, мащеними й підкованими. Та й якщо шкоди дереву завдавала стихія, наприклад, вітер переверне яблуню "горі коріньми", то буде якась невдача, у даному випадку хтось з господарів помре. А в певні дні, наприклад, "чорну середу" Великого тижня, не можна було різати взагалі будь-яку деревину. Як годиться, подібне ставлення до рослин, зокрема лісу, давало змогу українському народові тисячоліттями зберігати рослинність у належній кількості та якості: так, ще кілька століть тому розкішні густі ліси були навіть на Самарі (Голубий ліс), Орелі (Чорний ліс), дрімучими хащами були вкриті береги Ворскли від Лтави і до її верхів'їв. Та минулося...
Зазвичай квітами — живими чи зборами — прикрашали українці і своє помешкання, а також помешкання Бога, тобто храм Божий. Віночок з квітів прикрашав кожну дівчину, "красну як рожа", а під сволоком у хаті висіли пучки чебрецю, материнки, деревію, безсмертника, звіробою, м'яти тощо. Глиняна долівка встелялася свіжоскошеною осокою, а піч вкривалася нанесеними пензлем майстра рослинними орнаментами. До того ж, переважна більшість свят у році виразно супроводжувалася тими чи іншими рослинними обрамівками, що також засвідчує їх прадавнє, ще дохристиянське походження.
Навесні, у Вербну неділю, святять вербове пруття якому надавали чимало чудотворних якостей. Вважалося, що свячена верба оберігає літом від грозових хмар, а якщо таким гіллям посікти (символічно) хатніх та худобу, то вони будуть захищені від негоди та лиха. Відповідно і перед святою неділею, зішестям святого Духа, прикрашають господу татарським зіллям (лепехою), любистком, листям явора тощо, створюючи таким чином винятково врочисту, здорову атмосферу у помешканні. Найбільша сила, втім, притаманна зіллю у ніч на Купайла, коли, вважали, що будь-яке зілля є помічним. Тоді рослини набувають незвичної сили, і зілля, зібране в цю ніч, володіє здатністю не лише оздоровлювати людину, а й запобігати чи протидіяти шкідливому впливові різної нечисті, а також знешкоджувати отруту різного гаддя. Світ на Купайла приходить у найвищу пору свого розвою, і відповідним чином його міць втілюється у свячених рослинах. А от вже на Маковія (першого Спаса) люди несуть до церкви ромен, волошки, мак, а на другого Спаса — мед і яблука, святячи їх. І тут ми вже маємо справу із своєрідним завершенням творення природою і людьми: коли настає час пізнати плоди земні. Ось вони, людські труди, лежать у кошику, духм'яніють у дзбанку: нелегка, але "висока" праця людини, милість Бога-природи дали бажане збіжжя, витворили своєрідний "споживчий" кошик. Настає час "збирати каміння", пожинати плоди своєї праці. Таким чином, і в наступні свята — від Семена і до Миколи — віддавалася шана тим чи іншим "плодам земним", висвячуючи їх у церкві або ж віддаючи належне вдома, спираючись на традиційні правічні звичаї та обряди.
Подібним чином українці пошановували і тварин. Як давній нарід мисливський, а згодом і скотарський, вони значною мірою забезпечували своє прожиття за рахунок як диких, так і свійських тварин. Тури, олені, дикі кабани, ведмеді та інші звірі, дикі гуси, качки, глухарі, дрохви та інша птиця, бобри, соболі, лисиці, білки, куниці — хутрові звірі, щука, сом, лин, пструги, окуні — лише деякі з рибальської здобичі — це були головні види тварин, якими промишляли у природних екосистемах. Воли, корови, коні, вівці, кози, свині, віслюки, кури, гуси, качки, бджоли — ось головні представники тварин, яких людина приручила та призвичаїла до своїх потреб. Якраз останні, на думку акад. М. С. Грушевського (1991, с 225), тобто скотарство в широкому розумінні, "заховало першорядне значінє" в праіндоєвропейськім господарстві, чим, імовірно, і визначається ставлення до цих тварин інколи навіть як до членів родини: відомо, наприклад, що в давні часи корівку тримали в одній хаті з господарями — годувальниця ж! Як і рослин, праукраїнці присвячували різним богам і різних тварин. Головне місце, природно, посідав сонячний, солярний культ, і тому чимало звірів і птахів присвячувалося саме Дажбогу, Сварогу, Перуну. Насамперед — це птахи зі збереженими дотепер "сонячними назвами" — лелека, журавель, гайстер, чугайстер, бусел, чорногуз тощо, етимологія яких тим чи іншим чином пов'язана з іменами зірка, сонце та ін. Величезним гріхом вважалося нанести шкоду комусь із цих птахів, адже за їхніми земними образами стояли грізні небесні сили з блискавками, вогнем, громом. Виразно рештки такого побожного ставлення до журавлів збереглися, принаймні у людей старшого покоління, і до наших часів. Не можна також було чіпати ластівку: довірившись людям, вона в'є гніздо під стріхою, прилучаючи таким чином і оселю, і господарів до Дажбожої благодаті. І коли хто вб'є чи покалічить ластівенят або поруйнує гніздо, тому ластівка принесе під стріху у дзьобі палаючу скіпку...
Покровительствував Бог також домашній худобі та птиці. На Новий рік, вважали у народі, Бог звертається до худібки, та й питає, — як їй малось у господаря в цьому році. Якщо поводження було лагідне, дбайливе, то й надалі худоба буде вестися, якщо ж інше, то слід чекати біди. При цьому той, хто принишкне опівночі на Новий рік, міг би не лише почути, а й зрозуміти мову тварин; втім, такий сміливець не мав би змоги далі жити більше однієї доби. Тому господарі перед новорічною ніччю особливо ретельно ходили за худобою, давали їй солі, духмяного сіна — щоб не жалілася Богу. Гуцули вважали також, що звірята з "одного гнізда" сходяться на святого Юрія і також розмовляють між собою, у тому числі і про людей. Порозуміння між тваринами настає і на Купайла. З домашніх тварин, як відомо, особливою любов'ю та довірою користувався пес ("щира" звірина) та кіт (його "треба шанувати і годувати, бо ми єго пайку їмо"). Велика шана віддавалася і бджолі — "божій комасі", а розігнати рій бджіл або ж вбити бджолу, навіть якщо вона вкусила людину, також було гріхом. Таким чином, усталилися у суспільстві норми та регулятиви ставлення людей до звірів, птиці та худоби: чи то за їх корисність, чи за якісь інші якості, що також сприяло витворенню отого гармонійного життя давніх громад. Тимчасом до певних тварин ставлення було зовсім іншим. Відомо, що лис вважається великим хитруном, а заєць — боягузом, що ворона — провісниця лиха, а Ропуха нерідко уособлює відьму. Та чи не найбільших нарікань дістала так звана "гадина", причому під цим іменем не завжди приховувався той чи інший вид плазунів. На Наддніпрянщині, скажімо, вважали, що на ту ж таки ніч Купайла нечуваної сили набувала так звана змія (мідяниця): протягом року сліпа, а в цей час зряча "що нападає на людей і пробиває їх наскрізь" (І. Левицький, 1876, с 33). У Карпатах із засторогою ставилися до "гада" чи "гадини", причому то зовсім не є звична гадюка. Гад, гадина уявлялися завтовшки як коліно людини, що вони в змозі проковтнути ягня, козеня чи навіть дитину. У пащі гада є жало, яким воно губить і чоловіка, і маржину. Тому гуцули остерігалися навіть вимовляти ім'я сеї "поганої живини", називаючи її головно "она", "тота", "червак" тощо. А "ліновищу"— шкірі, яку гадина скидає з себе у певний час, — приписували надприродні можливості. З осторогою ставилися люди і до веретільниць, саламандр, жаб. Останнє не стосується чищавки (жерлянки), яку тримали в джерелі для очищення води. Водночас аналогічне ставлення мало місце і до будь-яких інших тварин, коли вони, проте, ставали так званими залежними. Останніми здебільшого вважали таких тварин, яких, по-перше, було "забито без мети спожити на людську користь — для забавки, гульні — і, по-друге, різні категорії забитих тварин, пов'язані із заховуванням у землі скарбів" *. Сенс такого ставлення до "залежних тварин" зрозумілий: утвердити у свідомості людини безглуздість марного нищення тварин, використання їх "душ' для непотрібної справи. Вкотре ми бачимо, що саме шляхом формування певних моральних імперативів, включно із заборонами та засторогами, формувалися засади раціонального і водночас гуманістичного ставлення до довкілля, екологічної культури етносу. Подібне ставлення до світу живих істот виконувало не лише утилітарно-прикладні завдання, скажімо, для підтримання чисельності на певному рівні, використання їх для потреб людини, хоча ця функція — одна з першорядних. Понад те, таким чином осягалось узгодження між собою світу людини та світу довкілля. Звичайно, і тварини для людини й людина для них не переставали бути небезпечними. Але така небезпека була, так би мовити, прогнозована. А тому і звір був менш лютим, бо знав звички людини і чого від неї слід чекати, і людина була значно добрішою, не знищувала без потреби живність. А це, у свою чергу, створювало не лише певний устрій життя, а й робило його спокійним. Поряд з тим ставлення до тварин справді як до "братів наших менших" виконувало колосальну моральну роль, оскільки визначало найвищий поріг людського ставлення до існуючого довкілля. На жаль, втрата традиційних засад ставлення до природи призвела й до відповідних морально-етичних зрушень на гірше.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Флора та фауна» з дисципліни «Екологічна культура»
