Вище ми згадували про виняткове місце Плуга, тобто культу цього господарського знаряддя у духовному світі давніх українців. Та Плуг — це дійсно засіб Досягнення якоїсь мети, а не сам результат. А тому, переходячи із світу сакралізованого, де Плуг — божество, ми пірнемо у світ етнічних цінностей, в якому за Допомогою плуга (з маленької літери) люди одержують Хліб — життєстверджуюче й життєпідтримуюче начало, суто земне і зрозуміле. А тому люди хліб звеличували, віддаючи належне тій обставині, що хліб — то власний витвір, а не небесний дар чи знахідка. Власне кажучи, хліб — виключно діяння людини. Він є найвищим мірилом земного устрою її життя, і в цьому розумінні підіймається до рівня святого. Інакше кажучи, хліб — створене розумом та руками людини земне життєдайне начало, якраз через ці свої ознаки шановане як найвища цінність. Не випадково, у Святому Письмі під час опису Таємної вечері, саме хліб трактується як тіло Боже: "Як вони ж споживали, Ісус узяв хліб, і поблагословив, поламав, і дав їм, і сказав: "Прийміть споживайте, це — тіло Моє" (Мр. 14:22).
Феномен цього, здається, розкривається за умов урахування тих міркувань, що хліб як природно-культурне явище не має прямих аналогів у природі. Дійсно, і до випікання цього продукта люди збирали і вживали зерна різних злаків. Проте це ще не було хлібом. Зерно стає ним тоді, коли людина на доповнення, а в чомусь на противагу природним процесам, входить у них із своїми власними "природотворчими" діяннями, за яких хліб переважав будь-які "дари природи", якими люди користувалися за доби збирання та привласнення природних ресурсів. Отже, на відміну від природничих стихій, вшанування хліба відбувалося не від таємничості цього начала чи страху перед ним, але завдяки його життєстверджуючій і життєорганізуючій функції. Не випадково, культ хліба на теренах України простежується з найвіддаленіших часів. Ми вже згадували про домашній вівтар за часів ранньотрипільської культури: біля північної стіни житла налаштовували поміст, на якому знаходилися скульптурна постать охоронниці сімейного вогнища — Берегині, а також пряслиця, зернотерки. Та й Геродот описує надзвичайно цікавий звичай з царини взаємин старожитньої людності України та давніх греків: дві гіпербореянки у супроводі п'ятьох мужів приносять скіфам дари, загорнуті в пшеничну солому, і далі ці дари доставляють аж на Делос до храму Артеміди. У зв'язку з цим історик професор В. Щербаківський писав: "Це нагадує нам церковний звичай на Україні християнської доби приносити до церкви на Спаса пшеничні й житні вінки й овочі, щоб освятити їх".
Хліб супроводжував людину все життя, від народження й до смерті, і тому, природно, що дії з ним були включені практично в усі більш-менш важливі календарно-обрядові звичаї. Так, гуцули (та й не лише вони), під час великого посту, коли йшли до церкви на сповідь, брали за пазуху "буреник" — хліб з товченої бараболі і кукурудзяної муки. Очевидно, вважали, що з хлібом на грудях людина не в змозі збрехати чи злодіяти. Мабуть, як своя антитеза виник і вираз "камінь за пазухою" — як характеристика людини з протилежними устремліннями. Коли настає Різдво Христове, господиня застеляє стіл скатертиною і кладе на неї хлібину, в яку заправляють свічку, а також прилаштовують сіль і мед. У кутку пишається дідух — перев'язаний стрічкою тугий сніп немолоченої пшениці (саме його, по суті, намагається витіснити ялинка зі святкового дійства). Наприклад, на Гуцульщині, як тільки сонечко западе за грунь, "бере ґазда з ґаздинею (сином, донькою) хліб зі свічкою, ложку меду, пшениці, грани й ладану на черепок, виходять на двір". Далі обходять за сонцем тричі хату, а відтак прямують до худоби; і її обходять тричі й моляться за неї. На чолі кожної штуки (худобини) роблять хрестик медом, і на одвірку, а в хаті — на лобі кожної з челяді: щоб життя було таке солодке, як цей мед. За святковим столом ґазда набирає у ложку пшениці й тричі мече її до стелі, ворожачи таким чином на плодючість худоби і роїння бджіл, достаток у хаті загалом: "Аби телята так рикали й підштрикували, як підштрикує д'горі ця пшениця, та й аби так футко йде пшениця до столини". На Волині ж, наприклад, як скінчать на свят-вечір вечеряти, "найстаріший у сім'ї бере кутю з горшком, шматки крейди і йде на двір; з хати питають: "А хто там ходеняє?" "Сам Господь ступеняє, — одповідає той, — і хрестика писнув і куті лизнув". І при цьому малює крейдою хрести на всіх надвірних стінах, "щоб одвадити домових і усяку нечисть". Отже, у даному випадку хліб надає чоловікові такої сили, що він себе навіть персоніфікує з Господом, тобто творить діяння, яке у всіх інших випадках виглядало б блюзнірством та святотатством. Так само і початок Нового року завжди віншувався хлібом як найвищою культурно-природною цінністю. Добре знаний досі звичай посівати вранці на Новий рік, коли Діти ходять по хатах близьких людей з рукавицею, повною пшениці, вівса, жита тощо і бажають господарям: "На Щастя, на здоров'я, на Новий рік, роди Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю", або "Роди, Боже, жито на все літо, пшеницю й всяку пашницю", або "Сійся жито, пшениця і всяка пашниця на Новий рік". Майже забутим, але колись досить поширеним, є і такий звичай. Вдосвіта на Новий рік невістка бере під пахву хліб і сніп збіжжя, а в другу руку коновцю, і йде до річки; там замочує сніп тричі у воді і примовляє: "Снітій змиваю, полон прозиваю зо всіх чотирьох сторін на моє подвір'я". Потім заносить хліб і воду до хати і промовляє: "На щастя, на здоров'я з Новим роком", на що їй з хати і відповідають: "Дай Боже, посполу з Вами"; далі котять від порога хліб до столу, і навпаки, — як він впаде лицьом до гори, то буде добре вестися, а як впаде в гору сподом — то в хаті буде мерлець" (М Зубрщький, 1890, с 7). Винятково символічне значення має хліб у вигляді великодньої паски. Вже в середу ввечері врочисті господині готують опару; а в четвер, до світання, починається головне дійство. У чистій одежі, білій хустині господиня чаклує над тістом, додає в нього необхідні наповнювачі та приправи, аж до того часу, поки воно належною мірою підійде. Тоді вже можна його вкладати у форми і ставити до печі. На Гуцульщині мастять рідким тістом хрести під сволоком, на стінах, на одвірку, образах, вікнах тощо. Нерідко, перед тим, як пекти паски, господиня саджає у піч паляницю, яку потім кусають усі в хаті, навіть до сусідів несуть для цього. Гуцули вважали, що поки паска у печі печеться, нікому не вільно сісти в хаті, а то "западеться" паска, тобто хтось в хаті в цьому році помре. Скрізь в Україні вважали, якщо в хату зайде гість на "голу піч", себто коли господиня відгорне жар, то в домі буде голодно, а якщо втрапить на повну піч — слід було сподіватися на достаток. Тому порядні хазяї не дуже швендяли у цей час по людях та й собі пантрували, щоб хтось не наврочив. Вважалося також, що хтось із хатніх помре, якщо від паски відпаде кавалок. Тому справою не лише кулінарного мистецтва, а й безпечного буття було спекти паску пухку, з верхом, перепукнутим через середину, водночас міцненьку й тугеньку. Взагалі в українській хаті хліб, прикритий чистим рушником, повинен був лежати на столі щодня. Хлібом зустрічали гостей, благословляли наречених, несли з собою на святкування родин, хрестин тощо, навіть клали під слупи нової хати. Інакше кажучи, хліб — мірило людськості, мірило світу людини.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Хліб» з дисципліни «Екологічна культура»
