Не менш важливою проблемою є уяснення того, яким складається образ світу в масовому світогляді та науковій літературі. Зрозуміло, аксіологічне ставлення до нього визначається насамперед тим, хто є суб'єктом сприйняття: автохтонне населення чи чужинці. Повнота ж наукового відображення має, як відомо, конкретно-історичний характер. Розглянемо це на прикладі формування образу українського світу.
Ще за часів Гомера чи давньоєврейських пророків земля, на якій мешкає сьогодні український етнос, традиційно зображувалася суворою, прохолодною, обширною, досить-таки багатою країною, на теренах якої мешкають грізні войовничі племена. Сам же образ Краю виразно тяжів до геометричної конструкції квадрата, сторонами якого були, як правило: з півдня — Понт (Чорне море) та Меотида (Азовське море), зі сходу — Танаїс (Дон), з півночі — Океан або льодова пустеля, з заходу — Істр (Дунай) та гори. Скіфія розташована під самою північчю, поблизу підніжжя Рипейських гір — така думка Гіппократа. Клавдій Птолемей писав, що Європейська Сарматія обмежується з півночі Сарматським океаном, на заході — Германією і Карпатами, з півдня — Меотидою, зі сходу — Танаїсом. Приблизно такі ж самі кордони для цього світу окреслює і Маркіан з Гераклії Понтійської. Латинська історіографія за Помпеєм Трогом, стверджує, що Скіфія обмежується Понтом, Рифейськими горами, Азією та рікою Фасидом (сучасний Терек); Гай Пліній Секунд периметр скіфської землі проводить по лінії Понт — Меотида — Танаїс — Рипейські гори — Германія — Істр тощо. Західноєвропейська середньовічна література продовжує цю тенденцію: в "Орозії Короля Альфреда" межі землі Скіфії приблизно такі: гори Риффенг — Дунай — Евксин — Меотида — азійські (тобто задонські) степи — Гарсекг (північний океан); Бартоломью Англійський обшири Рутії окреслив так: межує з римськими провінціями на сході, з готськими — на півночі, з Паннонією — на заході, на півдні — з Грецією; за Роджером Беконом, Велика Русь розкинулася від Левконії (Литви) та Польщі до Танаїса, на півночі вона впирається в землі гіпербореїв, на півдні — в море. Скандінавські джерела з властивим їм лаконізмом та чіткістю роз'яснюють: східна частина Європи — це Велика Свитьод, вона ж Руссія, вона ж Гардарик, вона ж Скіфія, а починається поблизу боліт Меотиди і міститься між Азією (Танаїсом), Данубієм (Дуном), Германією та Північним морем. Полишаючи етнічні, лінгвістичні, політичні, військові та інші ознаки описуваного краю, підкреслимо лише одну обставину: в європейській науці та свідомості з найдавніших часів закарбувалася думка про те, що територія з певними природними кордонами (приблизно по лінії Дунай — Чорне море — Азовське море — Дон — Полісся і Західний Буг — Карпати) є чимось окремішним та цілісним. Як правило, такий висновок існував безвідносно до етнічної плинності, розквіту та занепаду держав тощо, тобто існував примат території краю над його людським вмістом, сталість його геополітичного образу. Цей висновок світової спільноти цілком відповідає образу свого Краю, який формувався у його автохтонного населення вже за недавніх часів: обшири Київської Русі, кордони Великого князівства Руського — за Богданом Хмельницьким, кордони України-Руси — за пактами Мазепи і Орлика, межі соборної Української Народної Республіки, наостанку — кордони УРСР, а тепер і України (хай і значно обкарнаних) є надзвичайно сталими і якщо порушувалися, то завжди політично, але не етнічно. Цей просторовий, геометричний образ Краю надзвичайно показовий. І передусім тим, що протягом багатьох тисячоліть зберіг практично незмінною свою конфігурацію. Звичайно, його аборигени у той чи інший спосіб обрали своєрідні геополітичні кордони Скіфії — Сарматії — Свитьоду — Гардарику — Русі — України, як це було, наприклад, з походами антів чи русичів на Візантію, роксоланів — у Мезію, козаків — у Крим, Московщину, на Порту чи Польщу, але завжди поверталися назад. Інакше кажучи, почуття до рідного Краю завжди переважували вигоди — реальні чи очікувані — від колонізації нових земель. І за цією ознакою аборигени Краю докорінно відрізнялися, скажімо, від етносів імперського типу, починаючи від монголо-татар та московитів і закінчуючи англосаксами та іспанцями. Цікаво також, що ці своєрідні "випади" з Краю майже завжди здійснювалися в бік, як це не парадоксально, найбільшого протистояння на південь та на захід. Так, власне, вибухає пороховий заряд, потужність якого зростає з опором довкілля. І дійсно, ми знаємо, що мешканці Краю постійно перебували у напруженому двоборстві з Римом, Візантією, Персією, Портою, Польщею та іншими могутніми південними та західними сусідами. І практично нічого не робили для того, щоб підкорити майже незаселену Північ, освоїти безмежний, інколи сторіччями спокійний Степ. Тобто, у разі бажання Край міг би легко осягнути і гіперборейські, і задонські простори. Але не робив цього і був свого часу жорстоко за це покараний: саме з цих напрямків було завдано смертельних ударів по Краю; у IV-V ст. гунами та аварами, у XIII ст. — монголо-татарами, а в XVII-XVIII ст. — Московським царством. Маємо своєрідний парадокс, і тому мусимо поміркувати над його причинами. Відповідь, на мою думку, слід шукати саме на терені природних чинників. Адже можна припустити, що народи, які "потрясали" найбільші держави свого часу (Візантію, Порту, Польщу тощо), мали б непогані шанси на підкорення мілітарно й організаційно значно слабших мешканців північних лісів чи азійських степів. Але зупинявся скіф, ант, русич, козак на кордонах з цими ландшафтами і далі не йшов. І на заваді стояло те, що можна було б назвати "синдромом страху перед гомогенним простором". Сам Край за своїми еколого-географічними ознаками є переважною більшістю лісостеповим ландшафтом із вкрапленнями гір, озер, боліт, дібров та борів тощо, який межує, з одного боку, зі степом, а з іншого — лісом. Цей простір яскраво дискретний, тобто він різноякісний з погляду репрезентації природними системами високих таксономічних рангів. На відміну від нього — євразійський степ, море, тайга чи, навіть, гори (особливо молоді) є просторами гомогенними — тут яскраво виявляється домінування однієї (або небагатьох) природних систем. І скажімо, мешканця Краю значно менше лякала дорога на захід, важка й нашпигована замками і заставами, аніж якийсь з чотирьох абсолютно відкритих шляхів у Степ — Муравський, Ізюмський, Кальміуський чи Чорний. Не можна, звичайно, стверджувати, що автохтони Краю не намагалися призвичаїти до себе гомогенні ландшафти, не колонізувати їх. Саме існування у зоні приграниччя — між Степом українським (посіченим байраками, вкритим гайками, перелісками, всіяним річечками) і Диким Полем, рівним, як стіл, — змушувало до того, хоча б, щоб утримувати кордон у рівновазі, щоб Дике Поле не поглинуло Степ. Але робилося це у спосіб, так би мовити, ландшафтотворчий — шляхом спроби привнести до гомогенного Поля елементи дискретності. І чи не найвидатнішою пам'яткою подібного роду є славнозвісні могили-кургани зі своїми пам'ятниками. Адже вони, крім ритуального, оборонного та іншого призначення, виконували ще й ту роль, що вносили до степового хаосу порядок, робили гомогенний світ дискретним, перетворювали практично площинне довкілля (тобто двомірне) на об'ємне тривимірне, "тягнучи" за собою землю до неба. Цій самій функції слугували і такі звичні господарські дії, як створення на річках ставків, спорудження у полі вітряків, вирощування вздовж доріг тополь, не кажучи вже про розорювання степу та перелогову систему землеробства. Світ ставав більш множинним, багатовимірнішим, а отже, звичнішим і ріднішим для мешканців Краю. На противагу відкритості кордонів Краю і на подолання синдрому страху перед гомогенністю довкілля в самій Україні формувався такий стереотип поведінки та мислення, який був спрямований на елімінацію чужих впливів зі світу людини (етносу). Тому, двір наприклад, влаштовувався як універсальна система; це був своєрідний мікрокосм, у якому був власний сад, власний квітник, дім, город та інші смисложиттєві утворення. І все це — як антипод невпорядкованого довкілля, як світ, обов'язково зафіксований у своїй данності. Тому, до речі, поселення росіянина чи степовика, як правило, не виокремлене із середовища (часто-густо немає навіть огорожі), а хутір українця — цілком автономна система, яким чином, гетерогенність рідного Краю стає еталонною для устрою життя батьківщини, а його домінанти — прецедентами для розбудови родинно-родового мікросвіту. Онтологічні виміри довкілля істотно визначають риси ментальності залюднюючих ту чи іншу землю народів. У такий спосіб універсально-космічні параметри буття, конкретизовані у певному Краї у вигляді низки конкретно-унікальних рис довкілля, здобувають своє інобуття, фіксуючись у людських штучних (матеріальних) та духовних світах. У свою чергу, такі образи, як довели ще М. Костомаров та О. Потебня, здобувають своє автентичне втілення у мові (її лексиці, семантичних конструкціях), образах довкілля, культах та символах етносу. Таким чином, виникає змога враховувати глибинні підвалини етно-екологічних цінностей: причому як архетипів, так і інновацій.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Образ довкілля» з дисципліни «Екологічна культура»
