Верхньопалеолітична людина, таким чином, володіла засобами, за допомогою яких вона могла вилучити з довкілля будь-який необхідний біотичний компонент, починаючи від коріння та дрібних гризунів і закінчуючи такими гігантами, як носоріг, печерний ведмідь та мамонт. Використовуючи можливості призматичної техніки розколювання крем'яних нуклеусів, обробітку каменя свердлінням, пилянням, шліфуванням, поліфункціонального використання дерева, кістки, давні мисливці та рибалки створили широкий асортимент засобів ловіння та полювання, аж до таких досконалих, як самостріли та гарпуни. Понад те, археологи довели, що неоантропи широко використовували під час полювання мисливські обереги та огорожі, ловецькі ями та пастки, палаючі кордони та отруйні стріли. Все це створювало підвалини повнішого використання біопродукції і завдяки цьому сприяло зростанню людності. Не випадково під кінець доби верхнього палеоліту чисельність у біосфері неоантропа зросла, порівняно з початком його існування, в декілька разів і становила приблизно 4-5 млн чоловік. Та цей демографічний успіх дався дорогою ціною. Компонентні екологічні кризи, що охопили практично всі залюднені екосистеми, внаслідок їх суперексплуатації давніми споживачами, спричинилися до глобального біологічного регресу виду Homo sapiens, з одного боку, та деградації багатьох екосистем, з іншого. Так, сукупне населення планети зменшилося більше, ніж у 2 рази (П. Кууси, 1988), що свідчило про нестійкість становища людини в біосфері, та недосконалість існуючих засобів адаптації до довкілля. Щодо стану екосистем, то показовими можуть бути висновки, зроблені видатним українським археологом П. П. Єфименком (1953) стосовно праукраїнських степів. Якщо за часів ашелю, та й пізніше, основною галуззю економіки тут було полювання на різних, переважно великих, тварин — биків, коней, носорогів, оленів та ін. (Л. С. Берг, 1952), то згодом ситуація змінюється. Ці зміни насамперед виявляються у тому, що, по-перше, збільшується кількість видів тварин, які споживаються в їжу, а по-друге, має місце регіональна та сезонна спеціалізація на декількох видах тварин, що різко знижує їхні шанси на виживання. Так, у пізньому палеоліті зникають в Україні мамонт, шерстистий носоріг, еласмотерій, верблюд, інші крупні ссавці, а головними промисловими видами стають косулі, олені, кабани, лосі, дикі бики та ін. А наприкінці льодовикового періоду основною здобиччю мешканця праукраїнських степів (поселення Журавка) вже стають дрібні степові гризуни. Фауна та флора зазнали непоправних втрат, і діяльність людини була однією з головних причин цього. Чому ж за таких згубних і для людності, і для довкілля наслідків мова йде лише про кризу, а не про катастрофу? Насамперед тому, що навіть при вилученні тих чи інших таксонів, екосистеми зберігають механізм самоорганізації та стабілізації. Важливим є також і те, що попри всі подібності природокористування у різних груп (популяцій) людей завжди існували локальні відмінності у способах досягнення рівноваги людини з довкіллям. Вельми суттєва і трофічна варіативність людини, що давало їй можливість переключитися у своїх харчових орієнтаціях з одного ресурсу на інший, даючи змогу, таким чином, першому відновитися. Однак, з погляду критеріїв прогресу, кумулятивний ефект компонентних екокриз набув глобального звучання, оскільки чисельність людності стала зменшуватися. Опинившись перед загрозою вимирання десь 10-12 тис. років тому, неоантроп вишукав та апробував нові шляхи та засоби адаптації. Як завжди, апробовувалися різні моделі, починаючи від суто генетико-фізіологічної спеціалізації і закінчуючи потужними міграційними рухами. Наприклад, науковці, порівнюючи негриллів (пігмеїв, карликових негрів) та негрів нормального зросту, дійшли висновку: "Внаслідок природного добору, зменшився зріст деяких груп мисливців-збирачів; ймовірно, це сталося внаслідок вимирання людей, які мали занадто велику статуру і не могли вижити в умовах нестачі їжі". Тобто відбувалася мікроеволюційна зміна популяції, але самі люди продовжували жити на засадах привласнюючого природокористування. За цього типу природокористування темпи біологічної еволюції людини залишаються ще досить значними. Інші людські популяції вчинили традиційно, вирушивши на пошуки незалюднених, а отже, вільних від конкуренції екосистем, завдяки чому ареал людства охопив всі континенти (крім Антарктиди), найсуворіші їхні ділянки. Проте магістральний напрямок виходу з кризи був інший — шляхом переходу до нового типу (стратегії) природокористування. Водночас це не означає, що привласнююче природокористування назавжди залишилося в минулому. Навіть у XX ст. збереглося чимало етносів (спільнот), для яких характерною є подібна життєдіяльність. Мандрівний спосіб життя веде плем'я сиріонів в Африці, осіло-мандрівний — бушмени кунг та прибережні австралійці, змінно-осілий — деякі північні народи, зокрема ескімоси півночі Азії та Америки. Значною мірою на привласнення спираються у задоволенні своїх потреб мисливці багатьох етносів Сибіру (нганасани, юкагири, ненці), вцілілі індіянські спільноти Амазонії, деякі із спільнот Океанії та Австралії. Крім того, таким способом користуються і мешканці розвинутих країн (збирання ягід, трав, грибів, насіння, полювання та риболовля), хоча така діяльність чиниться частіше для розваги і не справляє помітного впливу на розв'язання економічних потреб. Наразі XX ст. породило своєрідну модифікацію збирацтва, пов'язану зі способом життя окремих етносів чи соціальних прошарків населення. Мова йде, зокрема, про маргіналів-збирачів та про спільноти, котрі. на підставі дихотомії "своє-чуже", відданими у їхнє природокористування вважають не лише екологічні, а й соціальні системи.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Верхньопалеолітична людина» з дисципліни «Екологічна культура»
