Будь-яка наукова теорія виникає лише за наявності певних історичних передумов. Вчення про ландшафт не мог-ло виникнути без попередньої аналітичної стадії в розвитку географії, тобто глибокого розроблення галузевих географіч-них дисциплін, які вивчають певні компоненти природи Зем-лі. Разом з тим перейти від аналізу до синтезу, тобто до уяв-лення про природний географічний комплекс , неможливо без опори на фундаментальні закони природничих наук. Але умови для цього склалися лише в кінці XIX століття. Важли-вими імпульсами для ландшафтознавства є еволюційне вчен-ня в біології – дарвінізм (1859) і становлення біогеографії та ґрунтознавства: біогеографи і ґрунтознавці перші зіткнулись із складними взаємовідносинами між живою і неживою при-родою і ближче інших спеціалістів підійшли до географічно-го синтезу. Будь-яка наука виконує соціальне замовлення, тобто забезпечує певні суспільні потреби. Буває так, що потреби практики ставлять перед наукою задачі, які вона ще не в змозі вирішити, але, з іншого боку, творча думка передових вчених нерідко випереджає можливості практичного впровадження наукових ідей, які ними висуваються. В історії географічної науки можна назвати приклади цих двох ситуацій. Вся історія ландшафтознавства безпосередньо пов’язана із суспільною практикою, з потребами виробництва; ландшафтознавство з самого початку стало одночасно теоретичною і прикладною дисципліною. Ще в останні десятиліття XIX ст. найбільш да-лекоглядні вчені і суспільні діячі усвідомили, що вирішення багатьох проблем сільського, а також лісового господарства того часу вимагало розуміння взаємозв’язків між компонен-тами природного середовища і синтетичного аналізу конкре-тних територій. Таким чином, у кінці XIX століття склались як приро-дничонаукові, так і соціально-економічні передумови для розвитку вчення про ландшафт. Однак це не означає, що ландшафтознавство виникло раптово і на «порожньому міс-ці». Коріння його більш глибокі і заходять у глибини народ-ного досвіду та історії природознавства і географії. Щоденна практика людини ставила перед нею потребу відрізняти при-родні частини території, які відрізняються одна від одної умовами життя і ведення господарства. Задовго до появи на-укових ландшафтно-географічних ідей у різних народів, зем-леробів, тваринників, мисливців і лісорубів нагромадились емпіричні уявлення про різноманітність місцевих природних комплексів, які базувалися на досвіді, на живому споглядан-ні. В народній мові відобразилася справжня таксономія при-родних географічних одиниць. У багатьох народів є свої уяв-лення про зони, ландшафти, урочища. У жителів європейсь-кої півночі,наприклад, є десятки термінів, які визначають різ-номанітні ландшафтні типи лісів і боліт, у казахів і народів Середньої Азії – багато спеціальних назв для різних варіантів степів, пісків, солончаків та ін. Подібні територіальні катего-рії – болотні масиви, річкові заплави, балки, степові блюдця, солончакові впадини та ін. – називаються урочищами, і цей народний термін увійшов до наукового словника ландшафто-знавства. Поруч із локальними географічними утвореннями на-родний досвід призвів до уміння розрізняти і більш складні специфічні територіальні одиниці регіонального рівня, які отримали влучні власні назви, наприклад: Мещера, Полісся, Опілля та ін., які широко використовуються у науковій тер-мінології. Із народного вжитку сучасна наука запозичила такі терміни, як тундра (від фінськ. tunturi безліса плоска вер-шина), тайга (слово монгольського походження), степ, пусте-ля, якими здавна позначалися різні типи ландшафтів або ландшафтні зони. Іншим джерелом вчення про ландшафт є безпосеред-ньо географія. Впродовж багатьох віків географія не мала своєї теорії, вона була довідково-описовою, свого роду енци-клопедичним набором довідок про предмети і явища, які за-повнюють простір на Землі. Однак багато представників гео-графії в різні епохи не обмежувалися накопиченням і прос-тим фіксуванням фактів, а робили спроби пояснити їх і знай-ти між ними зв’язок. Зародки багатьох сучасних географічних теорій можна знайти у античних вчених. Ще близько 500 р. до н. е. у Древ-ній Греції виникли уявлення про кулястість Землі і теплові пояси (спочатку виділяли 5 поясів – жаркий, 2 помірних, 2 холодних). Теорія кулястості Землі набуває побутового ха-рактеру у другій половині IV ст. до н. е. завдяки Арістоте-лю2, який вперше представив докази: - кулястості Земної кулі при місячному затемненні і зміну вигляду зоряного неба при зміщенні з півночі на пів-день (або навпаки); - перші спроби розрахунків розмірів Земної кулі. Працю Арістотеля «Метеорологіка» можна розглядати як початок реального землезнавства. В ньому містяться уяв-лення про земні оболонки та їх взаємодію, про кругообіг води і повітря та ін. Найбільш відомі досить точні розрахунки роз-мірів Землі зроблені античним географом Ератосфеном3. До античності належать і перші примітивні з сучас-ної точки зору спроби районування земної поверхні. Поділ ойкумени на три частини світу – Європу, Азію, Лівію (Афри-ку) – являв собою перше районування. Елементи простого районування можна знайти у Ге-родота4. Криза рабовласницького світогляду, яка чітко намі-тилася в період Римської імперії I-II ст. н. е., залишила свій відбиток і на географії. Це позначилось і на відхиленні від пошуків причин географічних явищ і даних географії до про-стої фіксації фактів на потребу римської верхівки. Подаль-ший розвиток фізико-географічних ідей надовго затримався і багато досягнень древніх греків в цій галузі були забуті. Фео-дальна замкнутість і релігійний світогляд Середньовіччя не сприяли розвитку інтересу до вивчення природи. Відроджен-ня географії починається в XV ст., коли італійські гуманісти почали перекладати праці географів греко-римської епохи. Відродилось уявлення про кулястість Землі. У результаті Великих географічних відкриттів у кінці XV-початку XVI ст. було встановлено єдність Світового оке-ану і приблизне співвідношення суші і моря, відкриті морські течії і пояси постійних вітрів над океаном, проводились до-слідження над висотними змінами природи в горах. Але цьо-го всього було замало для прогресу у фізичній географії. По-перше, природа материків залишилася практично не вивче-ною. По-друге, фундаментальні природничі науки ще не мог-ли забезпечити пояснення фізико-географічних явищ і про-аналізувати їх взаємозв’язок. Географічні досягнення епохи Великих відкриттів бу-ли узагальнені в книзі молодого голландського вченого Берн-гарда Вареніуса5 «Загальна географія», яка побачила світ у 1650 р. У цій праці географія визначена як природнича наука про «земноводну кулю», яка повинна розглядатись як в ціло-му, так і окремими частинами. Праця Вареніуса присвячена тільки загальній географії, тобто загальному землезнавству, в ній систематично описані явища твердої земної поверхні, гід-росфери і атмосфери. З другої половини XVII ст. посилюється інтерес до пі-знання природи різних країн, географи все більше спирають-ся на дослідження вивчення природи. У XVIII ст. з’являються справжні наукові географічні описи, вільні від домислів і не-билиць. Щоправда їх було небагато. До найкращих належить виданий у 1755 р. «Опис землі Камчатки» С. П. Крашенинні-кова6. М. В. Ломоносов7 як вчений-організатор і теоретик особливо сприяв розвитку географії. Його уявлення про клі-мат, геоморфологічні процеси, ґрунти набагато випередили свій час.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Витоки і передісторія вчення про ландшафт» з дисципліни «Ландшафтна екологія»
