Неолібералізм: лондонська, фрейбурзька, паризька, чиказька школи
Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економіч-ному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб’єктів еко-номічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах еконо-міки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійсню-вати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв’язку зі способом пе-рерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успі-хів економіки і сприяє її розвитку. Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них ві-домішими є лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрідмен), фрей-бурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле). Англійський неолібералізм. Одним з основоположників і голо-вних теоретиків неолібералізму вважають Фрідріха фон Хайєка (1899—1992), лауреата Нобелівської премії за праці з теорії грошей і кон’юнктурних коливань, а також взаємовпливу економічних, со-ціальних та інституціональних процесів. Австрієць з походження, у 20-х рр. він навчається у Віденському університеті, після закінчення якого, отримавши дипломи юриста й економіста, обіймає посаду директора Австрійського центру економічних досліджень. 1931 р. виїжджає до Лондона, де засновує власну економічну школу, спря-мовану проти етатизму (ідей державництва, державного втручання). Його перші праці «Ціни й виробництво» (1929), «Грошова теорія і економічний цикл» (1933) зазнали нищівної критики з боку Кейнса та Сраффи, оскільки пропагували монетарні методи управління еко-номікою, суперечили доктрині державного втручання. Згодом у йо-го працях проблеми економічного розвитку вирішуються з неокла-сичних та інституціоналістських позицій. Найвідомішими з них є книжки «Дорога до рабства» (1944), «Індивідуалізм і суспільний лад» (1948), «Прибуток, процент і інвестиції» (1949), «Конституція свободи» (1960), «Закон, законодавство і свобода» (1973—1979), «Роздержавлення грошей» (1976) та багато інших. Він був людиною високоінтелігентною, освіченою — економістом, філософом, психо-гологом, юристом. Усі аспекти його освіти знайшли відображення в його економічній теорії, набагато випереджали свій час. Провідною складовою методології Хайєка є ідея «спонтанного порядку». Хайєк фактично відмовляється від неокласичної доктрини економічної рівноваги, стверджуючи, що такого стану реально не існує. Хайєк замінює її теорією «спонтанного порядку», заснованого на індивідуальній свободі. Він виходить з того, що соціальний по-рядок, організація, взаємодія в суспільстві формуються позаплано-во, стихійно, але у визначених особливостями розвитку даного суспільства межах і напрямках. Історія цивілізації — це спонтанне виникнення (в межах існуючих традицій, моралі та права) певних утворень — від окремих господарських одиниць до свідомо керова-них господарств. Їхні форми не залежать від людини, а є наслідком збігу обставин. На думку Хайєка, спонтанний порядок можливий за двох умов — відмови від привласнення чужого та виконання добро-вільно взятих на себе зобов’язань. У своїх працях Хайєк захищає право максимальної свободи лю-дини як визначальну складову спонтанного економічного порядку. Поведінка окремої людини, підприємця, фірми визначається їхніми економічними інтересами з приводу конкретних економічних подій, що дають підстави сподіватися зиску. Вона передбачувана лише на невеликому відрізку часу і регламентується різноманітними обста-винами, що їх не можна пояснити з традиційно раціональних пози-цій. Але зіткнення цих інтересів, їхнє розмаїття народжує раціона-льний соціальний порядок, в основі якого завжди лежить принцип індивідуальної свободи. Хайєк негативно ставиться до макроекономічного аналізу, ви-знаючи лише мікроекономічний рівень досліджень, результати яких можуть бути застосовними за конкретних обставин. Можна ча-стково пізнати зв’язок між явищами, але неможливо управляти ни-ми. Економічна наука лише описує типові явища, виявляє тенденції, але не може давати точних довгострокових прогнозів. Закономірно-сті, що характерні для розвитку окремої господарської одиниці, мо-жна умовно поширити на все суспільство, пояснюючи функціону-вання економіки в цілому, але не можна використати, формуючи економічну політику. На відміну від багатьох економістів Хайєк не ставить собі за ме-ту обгрунтувати негативний вплив на економічну рівновагу процесу монополізації виробництва. На його думку, конкуренція — багато-гранне явище, котре має кілька рівнів. Економічний індивідуалізм забезпечує конкурентність будь-яким формам приватної економіки, у тім числі й монополіям. Монополізація не спотворює економічної інформації і дає поштовх до пошуку нових форм економічної пове-дінки в межах ринку, породжує конкурентні інновації. Система приватної власності — головна умова економічної свободи й конкуренції. Доки контроль над власністю розподілено між багатьма, незалежними один від одного, суб’єктами, доти ніхто, у тім числі й держава, не матиме над ними абсолютної влади. Боро-тьба держави з монопольними утвореннями — це не що інше, як за-зіхання не лише на конкурентні форми організації підприємництва, а й на права власників. Функція держави, за Хайєком, полягає в охороні природного соціального порядку — свободи конкуренції, свободи монополії, свободи вибору, свободи розвитку. Ця функція має здійснюватися через законотворчість, формування суспільних моральних норм, ідеологічне виховання, охорону усталених традицій. Хайєк заперечує будь-який примус, зовнішнє втручання з боку держави. Це стосується й перерозподілу доходів, оскільки нерів-ність у доходах є ефективною формою примусу до праці, а отже, до розвитку суспільного виробництва. Соціальна справедливість, на думку Хайєка, є суто моральною категорією. Вона може існувати лише за умов примусової еконо- міки, «адміністративного деспотизму», що об’єктивно порушує природний соціальний порядок. З погляду ринкової економіки за-безпечення соціальної справедливості торує шлях свавіллю, блокує економічну свободу, спотворює ринкові сигнали. Держава не повинна займатись питаннями соціального страху-вання, освітою, охороною здоров’я, визначати ставки квартплати чи рівень цін, не повинна надавати соціальних гарантій (максимум, що можна допустити, — це пенсії по старості та допомогу по безробіт-тю). Людина сама мусить дбати про свій економічний та соціальний добробут. Координація економічної діяльності, на думку Хайєка, — це проблема вірогідної інформації, і, оскільки інформацію надає ринок через ціноутворення, координація з боку держави призведе до спотворення природної інформації, тим самим провокуючи ірраціона-льні економічні дії відособлених суб’єктів господарювання. Хайєк зазначає, що чим більше регулюється суспільство, тим бі-льша кількість людей у ньому користується привілеями гарантова-ного доходу, що призводить до зміни суспільних цінностей: суспільний статус людини починає визначатися не її працьовитістю і здібностями, а належністю до певної групи забезпечуваних. Стиму-ли активної економічної діяльності будуть підірвані. Таким чином, економічну концепцію Хайєка побудовано на принципі економічної свободи та невтручання держави в економіку. Економічна роль держави, за Хайєком, полягає в перерозподілі тих засобів, які надано їй у розпорядження. Він рішуче виступає проти бюджетних методів втручання, що призводять до дефіциту, про-ти розширювальної грошової політики з метою фінансування дер-жавних витрат. Більше того, Хайєк наполягає на обмеженні впливу держави на грошову сферу, а як потужний засіб впливу на економіку пропонує скасувати приватну монополію держави на випуск грошей. Ви-ходячи з класичного визначення функцій грошей, він обгрунтовує ідею випуску цього виду комерційного товару на конкурентних за-садах, що, на його думку, уможливить регулювання співвідношення грошей і товарів, обмін яких ці гроші обслуговують. Валюти конку-руватимуть між собою за купівельною спроможністю та паритетом, що й визначатиме обсяги їхньої емісії. Конкуренція емітентів забезпечить становище, за якого гроші будуть реальним мірилом величини вартості товарів, і закони грошового обігу не порушуватимуться. На грошовому ринку вижи-ватиме лише та валюта, яка найліпше виконуватиме всі функції грошей. Хайєк сподівається, що в багатовалютній грошовій системі не існуватиме такого явища, як попит на гроші, оскільки валюти не бу-дуть взаємозамінними, а їхні курси не будуть стійкими. Кількісна теорія грошей утратить своє значення, а грошове регулювання — свої засади. Теорія ділового циклу Хайєка грунтується на постулаті, що ціни на товари в період економічного піднесення зростають швидше, ніж заробітна плата, у зв’язку з чим реальна заробітна плата зменшуєть-ся. Це створює умови для зростання зайнятості: підприємці відда-ють перевагу суб’єктивному фактору, замінюючи машини й механі-зми робочою силою. Попит на інвестиційні ресурси знижується, що призводить до спаду виробництва. Навпаки, за умов спаду рівень реальної заробітної плати зростає (номінальна заробітна плата ско-рочується повільніше, ніж зменшуються ціни), попит на робочу си-лу спадає, а відтак зростає інвестиційна активність. І хоч в основу ділового циклу Хайєк покладає інвестиції, він уважає, що саме гро-шовий фактор визначає інвестиційну політику підприємців. Багато-валютна грошова система, на його думку, зможе стати природним регулятором інвестиційної діяльності, уможливить пом’якшення коливань інвестиційної активності, яка значною мірою залежить від неринкових чинників — політики держави. Критикуючи концепцію Кейнса, Хайєк зазначає, що політика грошових імпульсів (у Хайєка розширювальна грошова політика) може стимулювати виробництво, оскільки за рахунок помірної ін-фляції створюється ілюзія зростання доходів. Але це триватиме ли-ше доти, доки безперервне зростання цін залишатиметься для всіх неочікуваним. Однак із часом інфляційні очікування остаточно знищать стимулюючу роль грошових шоків. У цьому разі держава змушена буде нарощувати темпи інфляції з усіма негативними нас-лідками останньої. Хайєк наголошує, що коли суспільство хоче мати ефективну економіку — воно мусить розірвати зв’язок між фіскальною і гро-шовою політикою, зробити незалежними витрати бюджету і грошо-ву масу, позбавити державу права здійснювати емісію грошей та ре-гулювати грошові ринки. Отже, неоліберальна спрямованість теорії Хайєка полягає в тім, що він пропонує обмежити роль держави виконанням інституціона-льних (законодавчої, виховної тощо) та охоронної функцій, спрямо-ваних на відновлення дії ринкових механізмів. Соціальні проблеми та їх вирішення державою допускаються лише в тих межах, що ви-значаються розмірами витратної частини бюджету. Усі члени суспі-льства мають отримувати лише зароблені доходи, а не очікувати до-помоги від суспільства. Соціальна нерівність, на думку Хайєка, є закономірним явищем, яке сприяє розвиткові суспільства. У суспі-льстві відбувається спонтанний відбір за ознаками життєздатності. Будь-яка форма розподілу доходів є справедливою, якщо вона сприяє розвитку виробництва. Абсолютизація Хайєком багатьох аспектів лібералізму є скрай-нім проявом неокласичних тенденцій в економічній теорії. Неолібералізм у Німеччині. Теорія соціально-ринкового гос-подарства. Особливостями німецького неолібералізму є те, що пре-дставники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще істо-ричною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї силь-ної держави, що виконує інституціональні, організаторські та вихо-вні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулю-вання економіки. Основоположником неоліберального напрямку німецької еконо-мічної теорії по праву вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей. Вона отримала назву фрейбурзької. До цієї школи належать такі відомі теоретики, як А. Мюллер-Армак, Ф. Бем, А. Рюстов, швейцарський професор Репке, Л. Ерхард та інші. Фрейбурзька школа сформувалася на базі критики деяких теоре-тичних положень німецької історичної школи. Ойкен уважав поми-лкою те, що історична школа залишала поза увагою домінуючу роль економіки, зосереджуючись на виховній та інституціональній функ-ціях держави, які в кінцевому рахунку були поставлені на службу диктатурі. Коли після війни в країні розгорнулась дискусія щодо використання кейнсіанських методів управління економікою, пред-ставники фрейбурзької школи виступили проти. Вони вважали, що кейнсіанство сприятиме формуванню авторитаризму, до якого зав-жди була схильна німецька нація. Методом запобігання диктатурі представники фрейбурзької школи вважали встановлення конкурен-тного ладу та обмеження втручання держави в економіку, і проти-ставляли як кейнсіанству, так і ортодоксальному неокласицизму власну модель «соціально-ринкового господарства». Німецький неолібералізм часто називають «ордолібералізмом» за назвою щорічного видання фрейбурзької школи — журналу «Ор-до» , заснованого 1948 р. Ойкеном і Бемом. Вальтер Ойкен (1891—1950) вивчав політекономію, історію, філософію в університетах Кіля, Бонна, Йєни. 1913 року отримує вчений ступінь кандидата наук. З 1914 р. і до закінчення першої світової війни був на фронті. 1921 р. в Берлінському університе- ті здобуває ступінь доктора наук. З цього часу основним об’єк- том його дослідження стають економічні проблеми розвитку су- спільства. З 1925 р. В. Ойкен є професором університету в Тюбінгені, а з 1927 р. — у Фрейбурзі. Там він заснував економічну школу, основ-ною ідеєю якої було створення теорії майбутнього суспільства, по-будованого на принципі свободи та достойного людини економіч-ного й суспільного порядку. Його перу належить багато економічних праць, найвідоміші з яких «Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження капіталу» (1934 і друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання — 1954), «Основні принципи національної еко-номії» (1940), яка витримала багато видань, а також «Основні прин-ципи економічної політики», що вийшла вже після його смерті, 1952 р. Усі його праці грунтувалися на класичних підходах до ана-лізу, усупереч історико-націоналістичній спрямованості німецької економічної науки. У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні прин-ципи національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо методології економічного аналізу типів суспільного ладу. Немарксистські погляди на будову соціалістичного суспільства сьогодні інтерпретуються згідно з основними положеннями, викла-деними у цій праці. Методологія аналізу. В основу поглядів В. Ойкена покладено веберівську теорію «ідеальних типів». На цій базі він сформулював поняття «ідеального типу господарства» як моделі, котра передає лише основні закономірності суспільно-економічного розвитку і не описує другорядних економічних явищ, що завжди супроводжують будь-яку економіку. Господарські системи, на думку Ойкена, ніколи не існують у чи-стому вигляді. Вони являють собою комбінацію різноманітних гос-подарських форм. Від того, які форми переважають у системі, зале-жить її тип, об’єктом дослідження можуть бути лише «ідеальні ти-пи», «очищені» від несуттєвого. Аналіз розвитку економічної дійс-ності, на його думку, без урахування сталого в економічних явищах є неможливим, оскільки кожна економічна форма функціонує за принципом «ідеального типу», тобто в кожній є стале, суттєве і дру-горядне, несуттєве. Суттєве визначає економічну поведінку суб’єктів господарської діяльності на мікро- і макрорівні. Але, на думку Ойкена, суттєве зароджується на рівні індивідуального господарства (мікрорівні). Тому «єдиний шлях, який обіцяє успіх, — писав він, — проходить через дослідження конкретних підприємств, домашніх господарств та планових органів» . Ойкен розрізняв два «ідеальні типи» господарських систем — центрально-кероване господарство та вільне ринкове госпо- дарство. Він класифікував їх, виходячи зі способу управління господарським процесом, форм координації діяльності окремих господарських одиниць, і підкреслював, що ринкове господарство управляється ринком, є господарством відносин обміну, а централь-но-кероване виключає вільний ринковий обмін і управляється цент-ральним керуючим органом. Центрально-кероване господарство, за визначенням Ойкена, характеризується таким рівнем планування, за якого всі економічні зв’язки між економічними суб’єктами заміщено адміністративними вертикальними зв’язками центру з підприємствами. Централізоване планування він розглядає виключно як економічну політику, наво-дячи історичні приклади її реалізації в стародавньому світі та вка-зуючи на сучасні її форми — економічну політику соціалізму в СРСР та централізоване керування у фашистській Німеччині. Економічна політика надцентралізації управління передбачає та-кий ступінь розвитку планування, коли з одного центру визначають-ся обсяги та якість створюваних продуктів до найменших деталей. Така форма розподілу суперечить принципу вільного вибору. Тому центрально-керованому господарству властиві постійна відсутність рівноваги, інфляція та хронічний дефіцит. Ойкен уважав, що така централізація суперечить самій природі економіки і поступово руйнує її. Але в межах централізованих форм управління він розрізняв ці-лий ряд варіантів: тоталітарне центрально-кероване господарство; центрально-кероване господарство з вільним обміном споживчих товарів; центрально-кероване господарство з вільним вибором для споживача; центрально-кероване господарство з вільним вибором професії та робочого місця. Екстремальною (очищеною, ідеальною) формою, на його думку, є тоталітарна, в якій уособлено всі недоліки та ознаки центрально-керованого господарства. Однак іншим фор-мам централізації можуть бути притаманні ознаки економіки ринко-вого типу. Вільне ринкове господарство, побудоване на конкуренції та приватній власності, є природною основою економічного порядку, оскільки забезпечує підприємницьку ініціативу, розвиток економі-ки, та встановлення рівноваги завдяки дії конкурентних сил. Воно базується на принципі свободи вибору: рівня споживання, професії та робочого місця, економічних відносин. Вирішальним чинником економічного розвитку він називав по-треби, які вільно формуються і потребують негайної реакції з боку виробника. Виробник має бути заінтересованим у тім, щоб задово-льнити будь-які потреби споживача. Таку заінтересованість можна реалізувати тільки за умови, що виробник отримуватиме прибуток і вільно ним розпоряджатиметься. Економічна свобода виробника, як і споживача, зв’язується Ой-кеном з приватною власністю, котра забезпечує споживачеві право вільного вибору благ, а виробнику — право вільного вибору роду діяльності та отримання доходів. Конкуренція між виробниками створює умови, коли на ринку вирішується проблема визначення необхідних обсягів виробництва, його структури та рівня цін. Однак, на його думку, абсолютизація принципу свободи може призвести до анархії, надмонополізації, тоталітаризму та соціальних потрясінь і також підриватиме основи господарювання. Щодо «справедливості» такого господарства, то Ойкен визнає, що ринкова економіка, побудована за принципами індивідуалізму та конкурентності, хоч і сприяє економічному прогресу суспільства, суперечить принципу соціальної справедливості, який може забез-печити лише центрально-керована система, побудована на суспіль-ній власності. Неоліберальна методологія Ойкена є спорідненою з методоло-гією неокласиків, оскільки засуджує центрально-кероване господар-ство. Але Ойкен, на відміну від неокласиків, завжди підкреслював, що не лише центрально-кероване господарство, а й децентралізова-на ринкова економіка виникає не стихійно, а формується свідомо державою. Раціональний «господарський лад» він визначає як оптимальну комбінацію обох типів господарства. Він зазначає, що історія розви-тку суспільства завжди супроводжувалась пошуком господарського ладу, який найбільшою мірою відповідав би природній суті людей та явищ, тобто встановлював порядок, котрий забезпечував би спра-ведливість та економічну рівновагу. На думку Ойкена, вирішення проблеми оптимального поєднання форм двох «ідеальних типів» має взяти на себе держава, яка може впливати на економіку й со-ціальну сферу, перерозподіляючи суспільний продукт у тих, зви-чайно, межах, що не призводять до порушення економічної рівнова-ги. Головним завданням такої діяльності держави є забезпечення оптимального поєднання переваг двох різних типів господарств в єдину економічну систему. Ураховуючи, що характер суспільного ладу залежить від того, який тип господарства в системі переважа-тиме, суспільство, на його думку, має свідомо визначитись з комбі-нацією господарських форм. Він уважав, на відміну від інших нео-лібералів, що за реальних цих умов тогочасної Німеччини втручання держави не може бути мінімальним. Навпаки, воно має бути визна-чальним, адже необхідний економічний порядок може встановити лише сильна держава. В «Основних принципах економічної політики» Ойкен форму-лює підходи до визначення «політики порядків», яка, на його погляд, має, передовсім, полягати у створенні державою умов для розвитку економіки: формуванні конкурентного господарства; об-меженні економічної влади монополістичних угруповань, тобто за-хисті конкуренції з боку держави; інтеграції у світове господарство, що також підриває могутність цих угруповань, зміцнювану за раху-нок протекціонізму. Держава повинна проводити активну грошову політику, бо циклічні коливання економічної кон’юнктури — обов’язковий елемент ринкової економіки — можуть нейтралізува-тись «грошовим стабілізатором». По-друге, оберігаючи недоторкан-ність приватної власності, держава має запобігати надмірному роз-риву у розмірах доходів різних соціальних груп і здійснювати перерозподіл сукупних надходжень на користь соціальної сфери. Вплив держави визначається можливостями економіки і має обме-жуватися заходами, що сприяють її зміцненню. Класифікація економічних систем, яку дав Ойкен ще в 30— 40-х рр., підбивала підсумок розвитку німецької ліберальної ідеї, формулювала засади теорії «соціального ринкового господарства» як економічного порядку, за якого конкурентна ринкова економіка доповнюється соціально спрямованим втручанням сильної держави. Ці методологічні підходи до визначення ролі держави в суспільстві з ринковим економічним порядком було розвинуто не лише Ойке-ном, а і його сучасниками та послідовниками. Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихід-ним пунктом протиставлення ринкового господарства центрально-керованому господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству, побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому економічними угрупованнями (олігопо-лія, монополія). Це була теорія «третього шляху» розвитку. В. Репке та О. Рюстов, що з 20-х рр. вивчали проблеми суспіль-ного ладу, продовжували теоретичні пошуки під час другої світової війни, перебуваючи в еміграції. Вони намагалися визначити прин-ципи свідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій класичного лібералізму, ідеї природного економічного порядку та керівної ролі держави. За визначенням Репке, роль держави має обмежуватися створенням такої економічної атмосфери, яка б найбільшою мірою сприяла підтри-муванню господарського порядку, за якого спрацьовували б економічні стимули до праці та стихійно визначались пропорції виробництва. Тоб-то економічна політика держави має гарантувати свободу, під якою слід розуміти суворий порядок в економічній діяльності, що забезпечується через ринок, вільну конкуренцію і вільне ціноутворення. Такий госпо-дарський порядок учений називає «ринковим господарством», принци-повою основою якого є приватна власність та егоїстичний інтерес окремого виробника, якому протистоїть споживач. Розвиток неоліберальної теорії вільного ринкового господарства зв’язується також з ім’ям А. Мюллера-Армака, який уперше сфор-мулював ідею створення «соціально-ринкової» економіки — такої економічної системи, у межах котрої «принцип свободи ринку по-єднується з принципом соціальної рівності»1, коли досягнення рин-кового господарства доступні для всіх членів суспільства. Економі-чна політика держави має полягати в тім, що вона оберігатиме конкуренцію та забезпечуватиме вирівнювання доходів громадян за допомогою раціональної фіскальної політики. Мюллер-Армак указував на те, що під соціально-ринковим гос-подарством він розуміє не впровадження природного економічного порядку, тобто абсолютизацію ринкових відносин, а свідомий син-тез, коли створюване ринковим господарством багатство розподіля-ється під контролем держави. Цей контроль здійснюється через еко-номічні механізми. Отже, складовими соціально-ринкового господарства є: конку-рентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держа-ва, що з допомогою економічних механізмів перерозподіляє націо-нальний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості. Найважливішим інструментом державного втручання в процес перерозподілу, на думку Мюллера-Армака, є оподаткування, яке ре-гулюється відповідно до економічної ситуації: для стимулювання чи стримування ініціативи, урівноважування попиту та пропозиції згі-дно з рівнем доходу та з урахуванням його джерел, а також із націо-нальною структурною політикою держави. Усе це має бути спрямо-ване на досягнення основної мети державного управління — проведення соціально орієнтованої політики. Важливим принципом податкової політики він уважає стимулю-вання індивідів у їхній діяльності з підвищення добробуту за раху-нок власних сил. Таким може бути, наприклад, установлення піль-гових податків на час, коли організується нове підприємство, чи на доходи, які використовуються для будівництва житла. Податки є основою формування державного бюджету, а отже, матеріальною основою виконання соціальних програм держави. Мюллер-Армак особливо наголошує на тім, що коли податкова сис-тема шкодитиме ринковому господарству, то усе це передовсім від-іб’ється на доходах держави. Витрати держави на соціальні потреби також мають бути цілесп-рямованими, тобто мають відповідати двом вимогам — соціального вирівнювання (не зрівнялівки!) та стимулювання ініціативи. Асиг-нування коштів на соціальні цілі відбувається у кількох напрямах: наприклад, забезпечення груп населення, що зазнали збитків унаслідок війни, тих, що були на державній службі; виплати та дотації соціально незахищеним прошаркам населення; дотації багатодітним сім’ям (з метою стимулювання народжуваності); дотації та виплати у вигляді допомоги із фондів соціального страхування; підтримка різних форм заощаджень; дотації та поручительство держави для отримання цільових кредитів; надання пільгових позичок; підтри-мування певного рівня цін на окремі види товарів; дотації в митній сфері тощо. Ці прямі витрати здійснюються в межах затверджених соціальних програм. Важливого значення Мюллер-Армак, як і Ойкен, надавав держа-вній структурній політиці у сфері відносин власності. Він уважав, що держава має сприяти розширенню приватного сектора, підтри-мувати процес демонополізації власності, заохочуючи населення ін-вестувати заощадження у виробництво (надавати кредити для при-дбання акцій, відкриття нових підприємств, будівництва тощо). Та чи не найважливішим інструментом державного регулювання, за Мюллером-Армаком, є політика стабілізації грошової маси як го-ловної умови безінфляційного розвитку. Усі ці принципи, що лежать в основі перерозподілу національно-го доходу на користь соціальної сфери, виключають безпосереднє втручання держави в економіку чи реалізацію таких заходів, що за-вадили б приватнопідприємницькій ініціативі, наприклад, необгрун-товану соціальну допомогу, яка не виключає зловживань, чи ство-рення сектора громадських робіт (штучні робочі місця), фіксацію певного рівня заробітної плати чи цін і т. п. Ідею свідомо створюваного соціально-ринкового порядку, роз-винуту в працях найвідоміших представників фрейбурзької школи, було апробовано у надзвичайно сприятливих для цього умовах піс-лявоєнної Німеччини, країни зі зруйнованим господарством та від-сутністю будь-якого економічного ладу. Після об’єднання трьох окупаційних зон в одну економічну зону було створено Економічну раду, до якої ввійшли видатні політики та вчені-економісти ринкової орієнтації. Напрям розвитку Німеччи-ни визначався окупаційним урядом відповідно до плану Маршалла, згідно з яким країні надавалася реальна матеріальна допомога. Ні-меччина стала перед вибором між центрально-керованим типом господарства (та аграрною спрямованістю розвитку) і ринковим (отримання грошової допомоги, кредитів для відновлення економі-чної структури). Одним з директорів Економічної ради був Людвіг Ерхард. Його уявлення про економічний устрій держави відповідало ідеям фрей-бурзької школи. Людвіг Ерхард (1897—1977) народився у Фюрті (Баварія), де закінчив реальне училище. Після першої світової війни вивчав ви-робничо-господарські проблеми у Вищій комерційній школі в Нюрнберзі. Захистив докторську дисертацію у Франкфуртському універ-ситеті, став директором інституту проблем споживання Нюрнберзької вищої комерційної школи, але на вимогу нацистсько-го уряду був звільнений за «нелояльну поведінку». Після війни (з 1945 по 1946 рр.) був міністром господарства Ба-варії, з 1947 р. — професором Мюнхенського університету, керів-ником особливого відділу «Гроші та кредит», що готував проект грошової реформи. Як відомого спеціаліста зі структурної політики 1948 р. Л. Ерхарда було призначено на посаду директора управління господарства Економічної ради об’єднаної західної окупаційної зо-ни. З 1949 по 1963 р. Л. Ерхард — міністр народного господарства ФРН, з 1963 по 1966 р. — канцлер ФРН. Професор, політик-практик, учений-економіст був автором бага-тьох праць з проблем кон’юнктури, книжки «Добробут для всіх», що в ній підбито підсумки економічної реформи у ФРН, спрямова-ної на свідоме створення нового економічного ладу — соціально-ринкового господарства. Перші кроки Ерхарда як директора Економічної ради наразилися на протести окупаційних властей і політичних партій країни, оскі-льки він вимагав скасування всіх дій держави, що регламентували економіку. Л. Ерхард розпочав з проведення конфіскаційної грошової ре-форми, яка мала справити стимулюючий вплив на економіку та за-безпечити створення засад ринкового механізму саморегуляції. Зміст реформи полягав у вилученні з обігу старої грошової оди-ниці, блокуванні рахунків, які згодом розблоковувались за умови часткового інвестування у виробництво та повного виведення з обо-роту решти безготівкових грошей, погашенні регулярних платежів (заробітна плата, пенсії, квартплата та ін.) за пільговим курсом, тоб-то грошову масу в обігу було скорочено до мінімуму. Крім того, бу-ло створено нову фінансову мережу на чолі з Центральним федера-льним банком, незалежним від уряду. Суть господарської реформи, що почалась одночасно із грошо-вою, полягала в лібералізації економічного життя. Було відновлено вільне ціноутворення, знято обмеження із заробітної плати і кварт-плати, відмінено нормування споживання та централізований роз-поділ. Одночасно було прийнято закон, спрямований проти монопо-лізації виробництва, тобто проти обмеження конкуренції. Особливого значення Л. Ерхард надавав вільному конкурентно-му ціноутворенню, що забезпечувало раціональний перерозподіл ресурсів, відновлення повноцінного обміну, стимулювання вироб-ництва товарів, на які існує попит, урівноважування кон’юнктури, а також самоокупність та прибутковість виробництва, тобто створен-ня умов для його дальшого розвитку. Державна підтримка підприємництва полягала в пільговому опо-даткуванні та кредитуванні малоприбуткових виробництв базових галузей (вуглевидобувні, сталеплавильні тощо), підприємств, що ре-інвестували прибуток у виробництво, а також підприємств, котрі ви-готовляли експортні товари, залучаючи іноземні капітали.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Неолібералізм: лондонська, фрейбурзька, паризька, чиказька школи» з дисципліни «Історія економічних вчень»
