Бурхливий розвиток продуктивних сил у пореформений період супроводжувався значними соціальними зрушеннями, поглиблен-ням класових суперечностей, пожвавленням суспільної думки. Змі-ни, що сталися в економічному та суспільному житті країни після реформи 1861 р., позначилися і на розвитку політичної економії. Політична економія як наука в Росії набула певного розвитку ще до реформи 1861 р. Було перекладено й опубліковано низку праць західноєвропейських економістів, друкувалися дослідження вітчиз-няних учених. Велике значення для розвитку політичної економії в Росії мало створення університетських лекційних курсів із цієї дис-ципліни. Політичну економію було включено до навчальних планів університетів (зокрема Московського, Казанського, Харківського), а згодом гімназій і ліцеїв у 1803—1804 рр. Одним із перших розробив курс політичної економії російською мовою Тихін Федорович Степанов (1795—1847) — професор по-літичної економії Харківського університету. До нього користува-лись переважно підручником академіка Шторха, виданого францу-зькою (1815) і німецькою (1820) мовами. На формуванні суспільно-економічних поглядів Т. Степанова по-значилися праці західноєвропейських економістів — Сміта, Рікардо, Сея, Мальтуса, Сісмонді. Але вирішальним був вплив представників класичної політичної економії Сміта й Рікардо. Сміта за розроблену ним систему Степанов взагалі називає «справжнім світилом». «Праця, — писав він, — є головним джере-лом багатства — це наріжний камінь, що його поклав Адам Сміт у підвалину його чудової системи» . У своїх наукових працях і лекціях Т. Степанов широко і творчо використовує надбання світової науки в галузі політичної еконо-мії. У двотомних «Записках про політичну економію» та в інших книжках він аналізує такі питання, як предмет політичної еконо-мії, суть і джерела багатства, продуктивні й непродуктивні класи, продуктивна й непродуктивна праця, суспільний поділ праці, від-ношення між виробництвом та споживанням, цінність, капітал, за-робітна плата, прибуток, рента, процент, кредит, національний до-хід тощо. У висвітленні цих категорій Т. Степанов здебільшого наслідував А. Сміта. У дусі А. Сміта він визначає такі категорії, як цінність, ба-гатство. Під капіталом він, фактично, розуміє засоби виробництва, хоч і застерігає проти однобічного його розуміння. Капіталом, писав він, продукти стають залежно від вживання, якщо дають прибуток, а не використовуються для власного вжитку. Т. Степанов, не будучи цілком оригінальним мислителем в галу- зі політичної економії, не тільки аналізував і пропагував теоретич- ні ідеї західноєвропейських економістів, а зв’язував їх із російською дійсністю, використовував для критики феодально-кріпосницької системи. Мріючи про світле майбутнє людства, Т. Степанов спо- дівався досягти його мирним удосконаленням суспільства, просвіт-ництвом. Прихильником класичної політичної економії був також про-фесор Київського університету І. В. Вернадський (1821—1884). У своїх працях, опублікованих до реформи, а також у журналі «Эко-номический указатель» (1857—1861) видавцем і редактором якого він був, І. Вернадський головну увагу приділяє критиці кріпосниц-тва і всіх добуржуазних форм виробництва. Після реформи він за-хищає буржуазні відносини, стає прихильником великого вироб-ництва і великого капіталу, які уможливлюють науково-технічний прогрес. Позитивно оцінюючи процес концентрації капіталу і виробницт-ва, І. Вернадський однозначно негативно ставиться до великої земе-льної власності. На той час така власність була майже виключно поміщицькою, і І. Вернадський як буржуазний економіст пропагує її пристосування до «раціональних», тобто капіталістичних форм гос-подарювання. Як прихильник класичної школи в політичній економії І. Вернадський заперечував протекціонізм, втручання держави у приват- ну ініціативу, наголошував на позитивних аспектах вільної кон- куренції. Значне місце в дослідженнях І. Вернадського займає проблема праці. Ще в докторській дисертації «Критико-історичне досліджен-ня італійської політико-економічної літератури до початку ХІХ ст.» (1849) він визнає працю «головним і єдиним джерелом багатства». Він розрізняє споживну вартість (придатність) і вартість. Вартість, зазначає він, «визначається працею, а не придатністю». Отже, у пи-танні про вартість і про джерело доходів І. Вернадський стояв на позиціях класичної школи, проте, усупереч класикам, вважав усі ви-ди праці продуктивними. Спеціальну працю («Предмет політичної економії») І. Вернадський присвячує визначенню предмета політичної економії. Завдання політичної економії полягає в тому, писав він, щоб відкрити «при-родні закони виробництва» . Але такими законами для нього є лише закони товарного виробництва. У тому самому творі І. Вернадський пише, що «економічні закони проявляються у всій своїй силі скрізь, де існує праця й обмін...» . Він виступає проти визначення політичної економії як науки про багатство і підкреслює, що вона вивчає лише один бік, одну властивість багатства — його цінність . Предмет науки він обмежує товарним виробництвом. Як типовий буржуазний економіст І. Вернадський виступав про-ти соціалізму. Ідеї соціалізму він вважав помилковими і їхню появу зв’язував зі зростанням пауперизму. Політична економія в Україні в пореформений період і до 90-х рр. розвивається переважно в руслі класичної школи. Економістів цікав-лять проблеми аналізу економічних категорій, з’ясування предмета політичної економії, якій вони надавали виняткового значення в су-спільному житті. Професор Новоросійського університету М. Вольський у праці «Завдання політичної економії і відношення її до інших наук» пи-сав: «Указавши на загальні засади для заснування правильної, розу-мної й могутньої системи суспільного життя, наука ця ... із незапе-речним успіхом намагалася підготувати й створити все, що могло підтримати народи й суспільства на шляху загального добробуту, фізичного, морального й розумового прогресу»4. Для того щоб полі-тична економія успішно розвивалась як наука й надалі відігравала належну роль, необхідно, підкреслював М. Вольський, точно визна-чити її предмет, тобто чітко окреслити коло питань, що підлягають вивченню цією наукою. Питання про предмет політичної економії вирішувалося майже в усіх наукових дослідженнях. Найбільше акцентував на ньому увагу М. Вольський. Він критично аналізував визначення предмета політичної економії такими західноєвропейськими та російськими економістами, як Сей, Сісмонді, Шторх, Горлов; заперечував ви-значення Маклеодом і Бастіа політичної економії як науки про обмін. Предмет політичної економії, на думку М. Вольського, охоплює всі сфери діяльності, як матеріальної, так і духовної. У такому ро-зумінні політична економія є наукою про людину, її діяльність, спрямовану на задоволення матеріальних і моральних потреб. Май-же на таке саме визначення предмета політичної економії натрапля-ємо в творах викладача політичної економії й статистики Інституту сільського господарства й лісівництва у Новій Олександрії, а згодом у Київському університеті, — А. Антоновича. У дослідженні «Осно-ви політичної економії» (1879) політекономію він визначає як науку про «суспільний елемент у діяльності людей, спрямованій на задо-волення як духовних, так і матеріальних потреб» . Відомий учений-економіст М. Бунге, професор, згодом ректор Київського університету (у 80-ті рр. — міністр фінансів Росії) в «Основах політичної економії» (1870) визначав її як науку, завдання якої «полягає в дослідженні суспільної сторони господарських явищ і законів, яким ці явища підпорядковано» . М. Бунге вказував на ве-лике значення для розвитку політичної економії правильного визна-чення її предмета і вважав, що складність такого визначення пояс-нюється позицією ліберальної економічної школи та соціалістів. Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як необхідного й при-родного, М. Бунге критикував соціалістів за те, що вони засуджува-ли існуючий порядок і вбачали свій ідеал у новій організації праці, у «вигаданих формах суспільного устрою» . Політична економія буржуазного лібералізму відмовлялась від трудової теорії цінності. М. Вольський визначення цінності торка-ється лише побіжно. Хоч він і ставить цінність у залежність від суспільної корисності, проте вважає, що вона може бути відокремлена від праці і саме в цьому полягає її позитивне значення. М. Вольський прагне об’єднати всі відомі економічні теорії. На його думку, «в усіх письменників з політичної економії, від Ксено-фонта до Чернишевського, є багато слушного й потрібно лише від-найти середнє пропорційне» . Водночас на поглядах М. Вольського помітно позначався вплив класичної школи. Сучасники писали про нього, що він і студентам читав лекції в дусі економічних поглядів А. Сміта. У М. Бунге немає чіткого розуміння цінності. Її він пояснює як властивість чогось, що людина не може придбати безкоштовно. А величина цінності, за Бунге, залежить від попиту і пропозиції. Усі ті категорії, якими буржуазні економісти визначали цінність (корис-ність, праця, витрати виробництва тощо), він розглядав як фактори, що впливають на попит і пропозицію. Прихильником теорії попиту й пропозиції був також учень і послідовник М. Бунге професор Ки-ївського університету Д. І. Піхно. Але згодом Бунге розробив тео-рію цінності на засадах психологічної школи і визначив цінність ко-рисністю. Теорії цінності спеціальне дослідження присвятив А. Антонович («Теорія цінності», 1877). Питання цінності він називає осно-вним у політичній економії, від розв’язання якого залежать інші питання цієї науки. А. Антонович указував на особливе значення розробки й правильного розуміння теорії цінності для Росії, де, на його думку, під впливом великих реформ останнього часу за- роджується самостійна політико-економічна література. А. Антонович докладно проаналізував погляди економістів на цінність і зазначив, що їх не можна взяти за основу, бо всі вони помилкові як з погляду методу, так і змісту. Помилки, на його думку, зумов-лені тим, що економісти в своїх дослідженнях аналізували цін-ність або з погляду споживання, або розподілу, або виробництва. До першої групи економістів А. Антонович відносить Шторха, до другої — Мальтуса, Маклеода та Бастіа, до третьої — Рікардо, Ке-рі і Маркса. Сміта він називає еклектиком, який дав різні визна-чення цінності. З усіх цих напрямів А. Антонович найбільш прихильно ставиться до останнього, тобто такого, що до визначення цінності підходить з погляду виробництва. Але недоліком він називає те, що, узявши за основу цінності працю, затрачену на виробництво, представники цього напряму ігнорують продуктивність таких факторів, як приро-да й капітал. На підставі критичного аналізу різних теорій цінності А. Антонович намагався дати власне визначення, яке б ураховувало вироб-ництво, розподіл і споживання. За основоположний принцип своєї теорії цінності він бере теорію трьох факторів виробництва Сея, яку намагається поєднати з теорією К. Маркса. Визначення К. Марксом цінності як уречевленої в товарі абстрактної суспільно необхідної праці він пристосовує до свого трактування цінності, тобто визначає цінність як уречевлений суспільно необхідний час дії трьох факто-рів: природи, праці й капіталу. Таке тлумачення цінності гостро критикували сучасники А. Антоновича, зокрема Д. Піхно. Останній звернув увагу А. Антоновича на відсутність у цій концепції одиниці для вимірювання продуктивності факторів виробництва. Недоліки теорії А. Антоновича він вбачав і в тім, що в ній обмежено дію та-ких факторів, як корисність і співвідношення між попитом і пропо-зицією, що впливають на цінність. Прихильником і захисником трудової теорії цінності був М. Коссовський. У дослідженні «Цінність і ціна» (1883) закон «мінової цінності» він називав основним законом політичної економії. Він вказував на наявність багатьох неоднозначних трактувань цінності. Це означає, писав М. Коссовський, що у кожного своя, власна наука, або такої науки й зовсім немає, а є лише вчені. Він досить докладно й критично аналізував існуючі теорії цінності, підкреслюючи, що для вирішення питання про цінність необхідно користуватися діале-ктичним методом, як це робив К. Маркс. Однак діалектика не є для М. Коссовського загальним методом пізнання, а лише однією з методологічних засад. Джерелом цінності М. Коссовський називав працю, витрачену на виробництво товару. Це твердження, на його думку, може стати поворотним пунктом в історії політико-економічних учень . М. Коссовський докладно аналізує виклад теорії цінності пред-ставниками класичної політичної економії. Він підкреслює, що по-становка цього питання мала місце ще в У. Петті й посилається при цьому на «Капітал» К. Маркса. У теорії цінності А. Сміта, зазначає М. Коссовський, домінує положення про те, що цінність визначається працею, необхідною для виробництва товару; Д. Рікардо розвиває трудову теорію цінності і вважає її основою свого еко-номічного вчення. Останнє слово в розвитку теорії цінності нале-жить К. Марксу. М. Коссовський правильно розумів основні положення теорії цінності К. Маркса. Він писав, що елементом, який визначає цін-ність, є лише «суспільно необхідний робочий час», одиниця його виміру — проста праця. Аналізував М. Коссовський і залежність між цінністю й продуктивністю праці. М. Коссовський заперечував економістам, які вважали, що цін-ність визначається співвідношенням попиту і пропозиції. Він ука- зував на суперечливість тверджень і тих економістів, які основою цінності вважали корисність, або (як Шеффле), працю та корис-ність. Теорію витрат виробництва М. Коссовський називає просто безглуздою. Її хибність, на його думку, полягає в ототожнюванні таких категорій, як праця та робоча сила, що є поняттями абсолютно різними. Те, що економісти не бачили різниці між ними, М. Коссовський називав кардинальним недоліком політичної економії до К. Маркса . Будучи палким прихильником і захисником теорії трудової цінності, М. Коссовський абсолютизував цю теорію, на- даючи їй великого значення в перебудові соціально-економічних відносин. «Покладена в основу соціально-економічних відносин, вона, — писав М. Коссовський у праці «Цінність і ціна», — пере-творить ці відносини, оновить їх, оновлюючи й перетворюючи іс-нуючий нині принцип розподілу. Тоді з’явиться інша політична економія, зникне залізний закон заробітної плати, зникне рента, зе-млеробська й капіталістична, зникне, інакше кажучи, економічне рабство й експлуатація» . Залежно від тлумачення економістами категорії цінності трактува-лася ними й теорія розподілу. М. Бунге, як і більшість тогочасних економістів, вважав, що у виробництві беруть участь три фактори: праця, природа й капітал. Кожний з цих факторів є самостійним джерелом цінності. Цінність, що створюється трьома факторами, відповідно поділяється на три види доходів: заробітну плату, ренту й прибуток. Ці види доходів відповідають і трьом класам суспільст-ва (робітники, землевласники й капіталісти). Частка кожного з них у розподілі доходів визначається, на думку М. Бунге, суперництвом, що може змінювати ці доходи в той чи в той бік. Він підтримував принцип втручання держави в економічне життя й твердив, що це сприятиме «справедливому розподілу доходів» . М. Бунге не лише викладав власні погляди на теорію розподілу, а й аналізував поши-рені тоді теорії із цього питання, заперечуючи, що за капіталістич-ного виробництва прибуток є відрахуванням від заробітної плати. Такі висновки, на думку М. Бунге, давали теоретичну зброю в руки соціалізму . М. Бунге був прихильником теорії розподілу Кері й Бастіа, надзвичайно високо цінував цих економістів за те, що вони виступили проти класичної школи, проти її вчення про полярність прибутку й заробітної плати і створили свою теорію «гармонічного розвитку». М. Бунге називає Бастіа гідним учнем Кері, у якого він запозичив і зброю проти соціалізму, й засади вчення. Аналогічних поглядів щодо розподілу дотримувався й А. Антонович. Природу, працю й капітал він розглядав як фактори ви- робництва й водночас як самостійні джерела цінності. Носіями цих факторів А. Антонович уважав землевласників, робітників і ка-піталістів, які завдяки цьому одержують свою частку. «Об’єктивність у розподілі результатів виробництва, — писав А. Антонович у «Курсі політичної економії», — полягає в тім, що кожний з учас-ників виробництва одержує те, що він створив» . Поділяючи погля-ди Кері та Бастіа на «гармонічне співробітництво» різних класів — учасників виробництва, А. Антонович виходить з того, що з роз- витком продуктивних сил дедалі більшою мірою досягатиметься рівність учасників виробництва — робітників, капіталістів і земле-власників, яка забезпечить кожному одержання його частки у ви- робництві, тобто приведе до встановлення справедливої винагороди за працю. М. Коссовський не торкається спеціально питання розподілу, але як прихильник трудової теорії цінності він критикує тих економіс-тів, які бачили в прибутку складову частину цінності, наголошує на нетрудовому, експлуататорському характері прибутку і вказує на його повну залежність від кількості експлуатованої праці. Прибу- ток капіталіста за даного процента експлуатації, писав М. Коссовський, залежить від кількості праці, зайнятої у виробництві, а тому фабриканти «чинять завзятий опір кожній спробі скорочення робочого дня» . М. Коссовський бачить нерівноправність у відносинах між пра-цею і капіталом. Він виступає за рівномірний розподіл сили в суспі-льстві, що створить можливість для повної реалізації закону трудо-вої вартості. Цього, на думку М. Коссовського, потребують інтереси більшості. Особливе місце серед представників політичної економії в Укра-їні належить професору Київського університету М. Зіберу. Він був першим популяризатором економічного вчення К. Маркса в Росії і Україні, захищав трудову теорію вартості. Професор Київського (згодом Харківського) університету Г. Цехановецький у рецензії на магістерську дисертацію М. Зібера писав, що той «поставив своїм завданням відновити ... значення Рікардо». М. Зібер захистив магістерську дисертацію «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо у зв’язку з пізнішими доповненнями та роз’ясненнями». Саме на цю працю посилається К. Маркс у післямові до другого видання «Капіталу», називаючи її «цінною книгою»: «Ще в 1871 році пан М. Зібер, професор політичної економії в Київському університеті, у своїй праці «Теорія цінності й капіталу Д. Рікардо» показав, що моя теорія цінності грошей і капіталу в її основних ри-сах є необхідним дальшим розвитком учення Сміта—Рікардо. При читанні цієї цінної книги західноєвропейського читача особливо вражає послідовне проведення раз прийнятого суто теоретичного погляду» . 1876—1878 рр. М. Зібер публікує в журналах «Знание» і «Слово» кілька статей під назвою «Економічна теорія К. Маркса», що в них викладає зміст першого тому «Капіталу». У цей же час він пише критичні статті, спрямовані проти Ю. Жуковського та Б. Чичеріна, які виступили проти економічного вчення К. Маркса. Він відхиляє як безпідставне намагання буржуазних критиків звинуватити К. Маркса в метафізичному підході до дослідження цінності. Полемізуючи з Ю. Жуковським та Б. Чичеріним, які особливо гостро критикували теорію К. Маркса про додаткову вартість, М. Зібер не лише прагне спростувати аргументацію її критиків, а й викладає й роз’яснює суть цієї теорії. Як коментатор і популяризатор економічного вчення К. Маркса М. Зібер показує суперечності капіталістичного виробництва й при-вертає до них увагу читачів, глибоко аналізує становище робітничо-го класу, прямо переказуючи деякі місця з «Капіталу». Захищаючи трудову теорію цінності, М. Зібер критикує теорії цінності Г. Маклеода, Дж. Мілля, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та інших економістів. Він високо оцінює вчення К. Маркса про двоїстий ха-рактер праці. Детально аналізує проблему форм вартості, повторю-ючи навіть заголовки з відповідних розділів «Капіталу». На підставі цього аналізу він простежує процес виникнення грошей, аналізує їхні функції. М. Зібер називає великою заслугою К. Маркса розроб-ку ним теорії грошей. Як відомо, попередники К. Маркса виникнен-ня грошей зв’язували переважно зі свідомою діяльністю людей. За-слуга К. Маркса, на думку М. Зібера, полягає у вирішенні двох питань: з’ясуванні генетичного розвитку грошового обміну й чітко-го визначення різних грошових функцій . Значну увагу М. Зібер приділяє аналізу категорій капіталу та прибутку. Він докладно висвітлює теорію додаткової вартості, яку називає ядром «Капіталу». Теорію додаткової вартості К. Маркса він розглядає як вище до-сягнення економічної теорії, оцінюючи вчення К. Маркса як даль-ший історичний розвиток тих основних засад науки, які було сфор-мульовано ще класичними економістами і збагачено успіхами новітніх суспільно-економічних учень. Виклавши вчення Д. Рікардо про чистий прибуток, М. Зібер пише: «Що ж лишалось авторові «Капіталу» додати до цього, крім точнішого, докладнішого й зрозу-мілішого формулювання?» Сам М. Зібер залишається у розумінні прибутку на позиціях Д. Рікардо. Значний інтерес становить розуміння М. Зібером закономірнос-тей суспільного розвитку. Він поділяв думку К. Маркса про законо-мірний характер зміни суспільних формацій, проте заперечував ре-волюційні висновки марксизму. Доводячи прогресивний характер капіталістичного виробництва, указував на його скороминущий ха-рактер. Що ж до нового суспільного ладу, то, на думку М. Зібера, він має виникнути як наслідок плавного, еволюційного розвитку ка-піталізму, який зазнає соціалізації виробництва. Приватну монопо-лію замінить монополія державна. Цей новий, колективістський соціальний лад буде створений, за словами М. Зібера, унаслідок міжнародної угоди буржуазних урядів. Погляди М. Зібера на закономірності суспільного розвитку за-слуговують на додаткове вивчення. М. Зібер зробив значний вне- сок у опрацювання багатьох суспільно-економічних проблем. Він досліджував питання розвитку первісного суспільства, виникнення різних форм власності, великого й дрібного виробництва в земле-робстві та ін. Велике значення мали праці М. Зібера, що заперечували народ-ницьку тезу про особливий шлях економічного розвитку Росії. Спи-раючись на економічну теорію К. Маркса, М. Зібер зазначав, що економічний розвиток Росії відбувається за об’єктивними економіч-ними законами і неминуче приведе до капіталізму, що його М. Зібер розглядав як історично минущий лад. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. відбувається певна переорієнтація економічної думки в Україні. Усе більший вплив на її розвиток справляють німецька історична та австрійська школи. Широкого визнання набула Київська психологічна шко-ла. Її представники розглядають явища економічного життя з по-гляду психології суб’єктів господарювання. Основи цієї школи, яка здобула високу оцінку на Заході, було закладено ще М. Бунге. В «Основах політичної економії» (1870) він визначає цінність корисністю речі, її «придатністю». Ідеї психологічної школи розвивав учень М. Бунге професор Київського університету Д. І. Піхно. У дослідженнях «Закон попиту та пропозиції. До те-орії цінності» (1886), «Основи політичної економії» та інших він основи ціни та цінності вбачає в потребах людей, які, у свою чергу, зумовлюють попит. Найбільш відомими представниками суб’єктивно-психологічного напряму в Україні на початку ХХ ст. були Р. М. Орженцький та О. Д. Білимович. Р. Орженцький свою працю «Корисність і ціна. Політико-економічний нарис» (1895) присвячує популяризації ідей австрійсь-кої школи. Він детально викладає теорію цінності Менгера, підтри-мує критику австрійською школою трудової теорії вартості і, особ-ливо, теорії вартості К. Маркса. У магістерській дисертації «Учення про цінності у класиків і каноністів» (1896) Р. Орженцький дає істо-рико-філософське обгрунтування психологічного напряму, його за-гальних методологічних принципів. Він високо оцінює теоретичні розробки представників австрійської школи і під впливом їхніх праць запроваджує в науковий обіг поряд з категорією суб’єктивної цінності такі категорії і поняття, як «об’єктивна суспільна цінність», «споживні» та «продуктивні блага». Цінність благ Р. Орженцький визначає почуттям. Величина цін-ності, писав він, визначається «величиною чуттєвого стану», який породжується фактом володіння благом, або його відсутністю . На еволюції суспільно-економічних поглядів Р. Орженцького по-значився вплив соціальної школи в політичній економії. Суб’єктивно-психологічне визначення цінності він доповнює такими поняття-ми, як історичний характер формування потреб, їхня залежність від обмеженості благ тощо. Послідовником Київської психологічної школи був також професор Київського університету О. Білимович. Розробляючи і пропагуючи ідеї австрійської школи, він заперечує трудову тео-рію вартості і відповідні теоретичні концепції К. Маркса. Білимо-вич бачить заслугу австрійської школи саме в тім, що вона висту-пила проти трудової теорії вартості, завдяки чому всі теоретичні розробки Маркса — положення про двоїстий характер праці, ро-бочу силу як товар, додаткову вартість — як і вся «теорія експлуа-тації зависла у повітрі» . У О. Білимовича цінність є продуктом «оцінної діяльності суб’єкта». Величину цінності він зв’язує з інтенсивністю потреб і на цій засаді визначає зміст поняття «гра-нична корисність», зв’язуючи ступінь задоволення потреб з кіль- кістю благ. О. Білимович виступав прихильником використання математич-них методів. У праці «До питання про розцінку господарських благ» (1914) він дав найдокладніше в російській літературі висвітлення всіх позитивних якостей і недоліків застосування математичних ме-тодів з позицій психологічної школи. Що ж до перспектив суспіль-но-економічного розвитку, проблем поліпшення становища трудя-щих, то О. Білимович зв’язував їх з нагромадженням капіталу і підвищенням продуктивності праці. Сприйняття і пропаганду суб’єктивно-психологічної теорії цін-ності австрійської школи в Росії й Україні було доповнено спробами поєднати її з трудовою теорією вартості. Цю спробу зробив видат-ний український економіст М. Туган-Барановський. Михайло Іванович Туган-Барановський (1865—1919) — уче-ний зі світовим ім’ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Самий тільки перелік йо-го праць і тих питань, які він вивчав і дослідження котрих здобуло йому світове визнання, зайняв би багато сторінок. Він народився в заможній дворянській сім’ї в Харківській губернії. Закінчив 1889 р. фізико-математичний і екстерном — юридичний факультети Хар-ківського університету. Під впливом прогресивної професури університету (К. Гаттенбергер, Г. Цехановецький) М. Туган-Барановський сприймає ідеї класичної школи, захоплюється марксизмом. М. Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвес-тиційної теорії циклів. Ще 1894 р. він опублікував працю «Промис-лові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя», яку захистив як магістерську дисертацію у Московському універси-теті. Це дослідження (доповнене й перероблене) було згодом видано майже всіма європейськими і навіть японською мовами. Туган-Барановський критично проаналізував сучасні йому теорії ринку та криз і високо оцінив теоретичні засади «теорії реалізації» Сея, яка стверджувала, що пропозиція породжує попит. Він підкреслював правильність думки Рікардо і Сея про те, «що межа виробництва визначається продуктивними силами людства і аж ніяк не розмірами його споживання» . Великого значення у про-блемі відтворення він надавав виробничому споживанню. Він писав, що «попит на товари створюється самим виробництвом і жодних зо-внішніх меж для розширеного відтворення, крім браку продуктив-них сил, не існує» . Як підставу для своєї теорії він бере ідею про зв’язок промисло-вих коливань з періодичним зростанням основного капіталу. Саме цю ідею високо оцінив американський економіст Е. Хансен. М. Туган-Барановський розглядає проблему криз, аналізуючи економічні коливання, рух «економічної активності», а також фактори, що зу-мовлюють таку активність. М. Туган-Барановський звертає увагу на виявлення головного внутрішнього рушія «економічних активнос-тей» і робить висновок, що таким є рух інвестицій. Він першим сформулював основний закон інвестиційної теорії циклів, відповід-но до якого фази промислового циклу визначаються активністю ін-вестування. Саме збільшення інвестицій у галузях, що виготовляють засоби виробництва (за кейнсіанською термінологією — «капітальні блага») породжує мультиплікаційний процес всіх елементів еконо-мічної активності. М. Туган-Барановський підкреслює анархічний характер капіта-лістичного виробництва, диспропорційність у розміщенні вільних грошових капіталів у різних сферах їх застосування, що й спричиняє кризи. Він писав, що причина криз криється «у сфері нагромаджен-ня і витрачання суспільного капіталу» за порушення пропорційності його розподілу в різних сферах застосування капіталу. Регулювання інвестицій, правильний їх розподіл хоча б тільки в галузях, що виготовляють капітальні блага, на думку М. Туган-Барановського, відкриває можливості для безмежного розширення капіталістичного виробництва. Інвестиційна теорія циклів М. Туган-Барановського мала величе-зний вплив на розвиток політичної економії. На його праці не лише й досі посилаються численні західноєвропейські та американські економісти, а й плідно розвивають його ідеї. Схвально ставився до теорії М. Туган-Барановського Кейнс. Зокрема він майже цілком сприйняв ідею М. Туган-Барановського про «заощадження — інвес-тиції» як головну рушійну силу економічних активностей. Глибоко обізнаний із різними західноєвропейськими еконо- мічними школами, М. Туган-Барановський, однак, не став пря- мим послідовником будь-якої з них. Критичний аналіз політеко- номічних шкіл, і передовсім німецької історичної та австрійської, а також марксистської теорії дав йому змогу розробити власну економічну концепцію в дусі прогресивного розвитку світової еко-номічної думки. Спочатку М. Туган-Барановський був прихильником Маркса. Але згодом в його працях з’являються критичні нотки. Він не сприйняв трудової теорії вартості, назвав «фікцією» трудову вар-тість і «малозначущою» категорію додаткової вартості. М. Туган-Барановський заперечував марксистське положення, що нова вар-тість створюється робочою силою. Джерелом прибутку він називає весь капітал. Проте він не відкидає марксизм, а прагне розвивати його наукові елементи. Визнаючи методологію Маркса, його ідеї про визначальну роль економічних явищ у розвитку суспільства, М. Туган-Барановський критикує Маркса за економічний детермінізм, за ігнорування пси-хології людей, їхньої моралі. У багатьох дослідженнях: «Учення про граничну корисність господарських благ» (1890), «Основна помилка абстрактної тео- рії капіталізму К. Маркса» (1898), «Нариси з новітньої історії політичної економії і соціалізму» (1903), «Теоретичні основи марксизму» (1905), «Основи політичної економії» (1909) — уче-ний намагався переорієнтувати політекономію в Росії і в Україні на позиції суб’єктивно-психологічної школи та неокласицизму. Уже 1890 р. у «Вченні про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності» він зробив порівняльний аналіз класичної та австрійської шкіл і заявив про можливість їхнього синтезу. На Заході цю ідею здійснив Маршалл у праці «Принципи економічної науки» (1890), що ознаменувала початок неокла- сичного напрямку в політичній економії. Хоч підходи до такого синтезу в Туган-Барановського і Маршалла не були цілком іден-тичними, вони свідчили про єдність наукового пошуку обох визначних економістів. Велику увагу приділив М.Туган-Барановський питанню розвитку капіталізму в Росії, що в останнє десятиріччя ХІХ ст. стало головним теоретичним питанням у країні. У 1898 р. було опубліковано його до-кторську дисертацію «Російська фабрика в минулому та сучасному. Історико-економічне дослідження». Ця праця здобула високу оцінку західноєвропейських економістів (зокрема І. Шумпетера). Загальновизнаним у світовій економічній літературі є внесок М.Туган-Барановського в розробку таких проблем, як теорія розпо-ділу, теорія кооперації, теорія соціалізму та ін. Світовим визнанням користувались дослідження українських економістів, представників математичного напряму в політичній економії, які намагалися синтезувати ідеї класичної і психологіч- ної шкіл. 1902 р. відомий український економіст-математик М. Столяров за допомогою диференційного обчислення намагався довести слуш-ність запропонованої М. Туган-Барановським економічної формули про пропорційність граничної корисності господарських благ, що вільно відтворюються . Розробляючи цю проблему, М. Столяров зумів не лише подолати певну обмеженість формули М. Туган-Барановського, що полягала у суто суб’єктивному трактуванні ко-рисності, а й сформулював функцію суспільної корисності. Першим у Росії й Україні глибоке обгрунтування принципів за-стосування математичних методів з позицій психологічної школи дав уже згадуваний нами О. Білимович. Він зробив висновок про обмежені можливості використання математичних методів для еко-номічних досліджень і вважав за доцільне використовувати матема-тику переважно для ілюстрації викладу. Економіко-математичний метод дослідження застосовував також Р. Орженцький, розвиваючи ідеї відомого російського економіста-математика В. Дмитрієва щодо теорії ціни, теорії попиту тощо. Найбільш видатним економістом-математиком, який справив ве-личезний вплив на розвиток сучасних економіко-математичних до-сліджень, був Є. Слуцький (1880—1948), викладач Київського ко-мерційного інституту (1913—1926) . Він зробив визначний внесок у розвиток математичних, математико-статистичних досліджень. Його твір «Теорія кореляції і елементи вчення про криві розподілу» (1912) був тривалий час найліпшим посібником з математичної ста-тистики. 1915 року Є. Слуцький опублікував в італійському журналі статтю «До теорії збалансованого бюджету споживача», яку лише 1963 р. було передруковано в Москві. У цій статті вчений показав зв’язок між функцією корисності і рухом цін і грошових доходів на-селення. Ця праця вважається основоположною серед сучасних еко-номіко-математичних досліджень проблем попиту і взаємозв’язку між функцією попиту, рухом цін та доходів. Уже в 30-ті роки ця праця здобула високу оцінку зарубіжних економістів, зокрема Р. Аллена і Дж. Хікса, які виявили її в іта- лійському журналі. Ідеї Є. Слуцького лягли в основу книжки Дж. Хікса «Вартість і капітал» (1939). У ній Хікс високо оцінює наукові розробки Є. Слуцького й наголошує, що він був першим економістом, котрий зробив значний крок наперед порівняно з «неокласиками» і з Парето. Хоча Хікс і дізнався про статтю Слу-цького тільки тоді, коли основні ідеї його власної праці були опу-бліковані в журналі «Economica»(1934), це не завадило йому ви-знати, що «теорія, яку буде викладено в цьому і двох наступних розділах (праці «Вартість і капітал». — Л.К.), належить, по суті, Слуцькому...» . Про величезний вплив праць Є. Слуцького на розвиток економі-чної науки і, зокрема, економетрики писав Р. Аллен. Ще 1936 р. він опублікував працю, присвячену Слуцькому, в якій дав високу оцін-ку його теорії поведінки споживача . 1950 р. Аллен в журналі «Економетрика» опублікував нову стат-тю, присвячену Слуцькому. Він писав, що праці Слуцького мали ве-ликий і сталий вплив на розвиток економетрики у двох важливих напрямах: теорії поведінки споживачів і аналізі часових рядів. Високо оцінюють економісти і внесок Слуцького в розробку ос-нов праксеології. В «Етюді до проблеми будування формально-праксеологічних засад економіки», що його було опубліковано укра-їнською і німецькою мовами , Слуцький уперше в світовій літературі поставив питання пр
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Розвиток політичної економії» з дисципліни «Історія економічних вчень»
