На шляху до індустріального суспільства. Провідні країни Заходу в останню третину XIX ст. – початку XX ст. Робітничий рух
Перемога над Францією у війні 1870—1871 рр. дала можливість Пруссії завершити об'єднання Німеччини під своєю егідою. Новостворена Німецька імперія об'єднала 22 монархії та три вільні міста. Потенціал Пруссії значно перевищував можливості інших німецьких монархій. У квітні 1871 р. німецький парламент прийняв загальнонімецьку Конституцію, остаточно закріпивши гегемонію Пруссії в Німецькій імперії. Згідно з Конституцією 1871 р. імператором Німеччини міг бути лише прусський король, який мав широкі повноваження у сфері як виконавчої, так і законодавчої влади. Функції рейстагу обмежувалися обговоренням проектів нових законів та бюджету, але законодавчі акти набирали сили лише після їх затвердження імператором. Таким чином, уся реальна влада в новій державі була зосереджена в руках імператора, який призначав і канцлера. Першим канцлером, який протягом 20 років (1871—1890 рр.) очолював уряд Німецької імперії, був Отто фон Бісмарк. Саме завдяки політиці Бісмарка Пруссії вдалося «залізом та кров'ю» об'єднати навколо себе інші князівства Німецької імперії. Користуючись значним впливом на імператора Пруссії Вільгельма І, О. Бісмарку вдалося заручитися його підтримкою та провести ряд переможних війн з Данією, Австрією та Францією. Так у Європі постала нова велика держава, що зразу ж після свого виникнення розпочала боротьбу за вплив не тільки на континенті, а й у світі в цілому. Утворення єдиного внутрішнього ринку, приєднання Ельзасу й частини Лотарингії та величезна контрибуція в 5 млрд. франків золотом, отримана від Франції, дали Німеччині змогу на початку 90-х років XIX ст. зайняти провідні позиції у світовій торгівлі, а за темпами та рівнем економічного розвитку випередити всі країни Європи. Німеччина переживала справжній економічний бум. Саме в цей час починається створення монополій у формі картелів та синдикатів. Відбувається процес монополізації та концентрації виробництва, особливо в галузях важкої промисловості. Активно розвивалися нові галузі промисловості, передусім хімічна та електротехнічна. Значно активізувалася внутрішня та зовнішня торгівля Німеччини. Цьому сприяли швидкі темпи розвитку інфраструктури. За розмірами торговельного флоту та експорту капіталу Німеччина поступалася лише Англії. 38 Політика економічних реформ О. Бісмарка наражалася на опір внутрішньої опозиції. Прагнучи до централізації державної влади в імперії, О. Бісмарк повів боротьбу з дворянством дрібних німецьких князівств, невдоволеним гегемоністськими амбіціями Пруссії. Внутрішня політика О. Бісмарка в 1872-1876 рр. спрямовувалася на обмеження впливу католицького духівництва на державну владу. Основна мета цієї політики, яка дістала назву «культур-кампф» (боротьба за культуру), полягала у створенні світської держави, в якій католицька церква була б відділена від держави. Ще одним важливим напрямом протистояння О. Бісмарка з опозицією стала боротьба з соціал-демократичною партією Німеччини, яка майже на 10 років змушена була перейти на напівлегальне становище. Основна мета зовнішньої політики Бісмарка полягала в закріпленні успіхів 1871 р. та запобіганні утворенню можливих антинімецьких коаліцій. Саме цим пояснюється обережна політика Бісмарка в Європі та в колоніях. Вважаючи Францію основним потенційним ворогом у Європі, Бісмарк всіляко намагався відвернути можливий союз із нею Росії, що неминуче ставило б Німеччину перед загрозою війни на два фронти. Саме цю мету мали укладені Німеччиною з ініціативи Бісмарка договори: в 1872 р. – союз трьох імператорів (Олександра II, Вільгельма І та Франца Іосифа); в 1879 р. – союз Німеччини з Австро-Угорщиною; в 1882 р. – Троїстий союз Німеччини, Австро-Угорщини та Італії; в 1887 р. – договір перестрахування Німеччини з Росією. Після смерті Вільгельма І в 1888 р. імператорський престол у Німеччині на довгий час перейшов його онуку Вільгельму II. На відміну від свого діда Вільгельм II зосередив у своїх руках усю повноту влади. Це привело не тільки до відставки в 1890 р. О. Бісмарка, а й до перегляду підвалин зовнішньополітичної доктрини Німеччини. Проголосивши перехід до «світової політики», Німеччина розпочала активну боротьбу за колонії. Зважаючи на неминуче загострення відносин з такими старими колоніальними державами, як Франція, Англія та Росія, зовнішньополітична концепція Вільгельма II передбачала, на відміну від підходу Бісмарка, можливість ведення одночасних воєнних дій як проти Франції, так і проти Росії. Прийняття Вільгельмом II програми будівництва військових кораблів та імперського торговельного флоту і продовження в 1902 р. строку дії Троїстого союзу загострили військово-морське суперництво Німеччини з Англією. В останній чверті XIX ст. Англія вже втратила ті монопольні позиції в промисловості та торгівлі, які вона займала в середині століття. Технічне обладнання, яке використовували англійські підприємства в період промислового перевороту, на цей час значно застаріло й потребувало термінової модернізації. Німеччина, США та Франція вступили у фазу промислового прогресу значно пізніше за Англію. Це дало їм можливість використати в промисловому виробництві найновіші технічні досягнення, що забезпечувало значно більшу продуктивність праці та низьку собівартість 39 продукції. В 90-ті роки ХШ ст. за темпами промислового виробництва Англія поступалася США та Німеччині. Модернізація та технічне переозброєння англійської промисловості ускладнювалися активізацією в 70-х роках XIX ст. процесу вивозу з країни капіталу. Наявність в англійських колоніях дешевої сировини та робочої сили створювала для підприємців сприятливі умови для отримання тут значно більших прибутків, аніж у метрополії. Саме завдяки великим колоніальним володінням Англія, незважаючи на втрату промислової першості, зберігала міцні економічні позиції. Загальне погіршення економічної ситуації в Англії супроводжувалося погіршенням становища ц робітничого класу. Не маючи достатніх коштів на внутрішньому ринку для проведення модернізації виробництва, підприємці намагалися знизити собівартість англійських товарів за рахунок зниження заробітної платні та посилення експлуатації робітників. Така політика буржуазії призвела до загострення соціальних суперечностей в англійському суспільстві та виникнення нових робітничих організацій, які об'єднували найбідніші верстви пролетаріату. З 1885 р. дедалі більшого впливу в Англії набувають «нові» трейд-юніони (профспілки), які, на відміну від вже існуючих профспілок, об'єднували некваліфікованих робітників (докерів, робітників газових заводів і т. д.). Профспілковий рух дедалі більше набирав політичного характеру. В 1900 р. трейд-юніони провели установчу конференцію, на якій був утворений комітет робітничого представництва для підтримки робітничих депутатів на виборах до парламенту. В 1905 р. комітет дістав назву робітничої (лейбористської) партії, яка поряд з консервативною та ліберальною партіями взяла участь у виборах у парламент і здобула 29 місць. Оскільки в лейбористську партію майже автоматично вступали всі члени трейд-юніонів, незабаром вона стала наймасовішою політичною партією в Англії. Зростання профспілкового руху наприкінці XIX ст. змусило правлячі кола Англії активізувати проведення політики соціальних реформ із метою встановлення «класового миру». Найпослідовніше ця політика здійснювалася під час правління лібералів на чолі з Ллойд-Джорджем. Уряд Ллойд-Джорджа, який перебував при владі з 1906 по 1916 р., прийняв цілу низку важливих соціальних законів. В 1906 р. – закон про трудові конфлікти, закон про компенсації робітникам, в 1908 р. – закон про право робітників на пенсії. В 1909 р. були створені біржі праці, проведено парламентську реформу. Всі ці заходи спрямовувалися на зниження соціального напруження в суспільстві. Головна мета зовнішньої політики Англії наприкінці XIX ст. полягала в подальшому розширенні англійської колоніальної імперії. Важливим надбанням Англії в останній третині XIX ст. були колонії на Близькому Сході. Скориставшись фінансовими труднощами Єгипту, уряд Дізраелі скупив у 1875 р. його контрольний пакет акцій компанії Суецького каналу. В 40 1882 р. Англія завершила підкорення Єгипту, встановивши режим воєнної окупації. Продовжуючи колоніальну політику в Африці, наприкінці XIX ст. Англія завоювала Східний Судан, Кенію, Уганду, Нігерію, частину Сомалі, що збільшило її володіння до початку XX ст. до 33 млн кв. км. Подальше просування Англії на Південь викликало воєнний конфлікт із двома південно-африканськими республіками (Трансвааль та Оранжева), який тривав з 1899 по 1902 р. Створені бурами (вихідцями з Голландії) республіки вчинили відчайдушний опір англійським колонізаторам, але не змогли протистояти переважаючим силам Англії. Поряд з Австралією, Новою Зеландією (1907 р.) бурські республіки були проголошені домініонами Британської імперії. Щодо європейської політики Англії, то тут вона на початку XX ст. відійшла від політики «блискучої ізоляції» й зосередила свою увагу на пошуку союзників. З огляду на зростаючу економічну, військову та міжнародну вагу Німеччини Англія визнала за необхідне владнати колоніальні суперечності, які роз'єднували її з Францією та Росією. Це привело до виникнення в 1904 р. англо-французької Антанти з колоніальних питань. Договір 1904 р. дав назву новому військово-політичному блоку в Європі, основою якого, крім названого, стали російсько-французький договір 1893 р., а потім англо-російська угода 1907 р. Після 1907 р. Європа фактично опинилася поділеною на два ворожі військово-політичні блоки, політика яких неминуче вела до воєнного конфлікту. В результаті поразки у війні з Німеччиною економічні позиції Франції у світі серйозно підупали. За темпами промислового розвитку вона перейшла на 4-е місце, поступившись Англії, США та Німеччині. Втрата Ельзасу та Лотарингії, а також велика контрибуція значно підірвали економічні можливості французької промисловості. Крім того, перевага у французькому господарстві дрібних власників, які не здатні були у великому обсязі споживати промислову продукцію, значно звужувала внутрішній ринок країни. Одночасно в цей період Франція стала другим у світі після Великобританії експортером капіталу, таким чином, французька економіка в зазначений період дедалі більше набирає лихварського характеру. Франція перетворюється на основного кредитора у світовій економіці. Основним реципієнтом французьких кредитів з кінця XIX ст. стає Росія, на яку припадало більше чверті загальної суми зовнішніх кредитів Франції. Одним з результатів поразки Франції у війні з Німеччиною було проголошення в 1870 р. Третьої республіки. Прийнята в 1875 р. внаслідок тривалої боротьби між прихильниками республіки и монархії Конституція остаточно закріпила у Франції республіканський режим. Згідно з Конституцією головою держави обирався на сім років президент, а законодавча влада зосереджувалась у руках двопалатного парламенту, який складався з палати депутатів та сенату. На парламентських виборах 1876 р. більшість отримали прихильники республіканського ладу. Вони розпочали внутрішні реформи. Було 41 проголошено амністію комунарам. «Марсельєза» стала гімном республіки, а 14 липня (штурм Бастилії) оголошено національним святом. У першій половині 80-х років були прийняті закони про реформу середньої школи. В 1887 р. набрав чинності закон про вільну діяльність профспілок. Однак обмежений характер реформ, запроваджуваних республіканцями, значно підірвав їх авторитет у французькому суспільстві. Вони навіть дістали назву «поміркованих республіканців». На противагу «поміркованим республіканцям» у 1881 р. утворилася партія радикальних республіканців на чолі з Жоржем Клемансо, яка стала дуже популярною, особливо серед дрібної буржуазії. Авторитет радикалів сприяв їх перемозі у блоці з соціалістами на виборах 1902 р. Уряд лівого блоку прийняв низку важливих соціальних законів, що значно розширили демократичні свободи в країні. У сфері тогочасної зовнішньої політики Франції можна виділити колоніальний та європейський напрями. Змагаючись з іншими великими державами за колоніальне панування, Франція активізувала в 1880-1914 рр. свою політику в Південно-Східній Азії та Африці. В Південно-Східній Азії вдалося створити велику колонію – Французький Індокитай. Одночасно Франція розпочала захоплювати території в Північній Африці (Туніс, Алжир, Марокко). В Західній Африці французькими колоніями стали Сенегал, Дагомея, Французький Судан, Мавританія. Однак найвагоміше місце в зовнішній політиці Франції в цей час посідали європейські проблеми. Зростаюча воєнна та економічна міць Німеччини, постійні з її боку провокації (франко-німецькі «тривоги» 1875 р. та 1887 р.) та укладення Німеччиною військово-політичних союзів з Австро- Угорщиною та Італією викликали цілком обґрунтовані побоювання Франції й спонукали її до пошуку союзників у можливій війні. Провокаційна політика Німеччини прискорила економічне та військово-політичне зближення Франції з Росією та Англією. Домовившись про врегулювання суперечностей на Далекому та Близькому Сході, Франція і Росія підписали в 1891-1893 рр. військово-політичну конвенцію. Як уже згадувалося, в 1904 р. була підписана англо-французька угода, яка передбачала врегулювання територіальних питань між двома державами на Далекому Сході та в Північній Африці. Після завершення Громадянської війни та реконструкції Півдня (1861- 1877 рр.) США за короткий час вдалося досягти значних успіхів у промисловому розвитку: країна вийшла на провідні місця у світі за цілою низкою показників. Ліквідація рабства, яка привела до звільнення значної кількості робочої сили, а також безкоштовна роздача землі (закон про гомстеди) забезпечили сприятливі умови для швидкого розвитку фермерського господарства. До кінця XIX ст. кількість фермерів та оброблюваних ними земель зросла більш ніж удвоє. Активний розвиток фермерства сприяв, у свою чергу, розширенню внутрішнього ринку за рахунок зростаючого попиту на продукцію промислового виробництва. 42 Водночас розвиток промисловості та зростання міст створювали умови для підвищення попиту на сільськогосподарську продукцію. За короткий час до початку XX ст. США перетворилися на високорозвинену індустріально-аграрну державу. Важливими чинниками цього процесу були інтенсивна імміграція висококваліфікованої робочої сили з країн Європи та значні іноземні інвестиції (ввезення капіталу). Створення розгалуженої системи інфраструктури сприяло розвиткові цілої низки галузей важкої промисловості. Застосування Генрі Фордом у 1903 р, конвеєрного виробництва позначило новий етап розвитку автомобільної промисловості. В 1906 р. в США почалося виробництво тракторів, що значно підвищило ефективність сільського господарства. Бурхливий розвиток американської промисловості, що супроводжувався гострою конкурентною боротьбою, призвів до концентрації виробництва в руках невеликої групи підприємців. Виникли великі промислові корпорації – трести, які контролювали значну частину виробництва в різних галузях промисловості. Таке монопольне становище трестів давало їм можливість отримувати надприбутки. Особливо могутніми були корпорації Рокфеллера та Моргала. Зростання впливу трестів значно обмежувало вільну конкуренцію підприємців і сприяло встановленню монопольних цін на продукцію, що негативно відбивалося на становищі робітничого класу. Тому уряд США повів боротьбу проти трестів і картелів. Першою спробою обмежити діяльність трестів стало прийняття в 1890 р. антимонопольних законів проти залізничних компаній та «антитрестового закону» Шермана. Особливо активізувалася антитрестівська політика уряду за президентства Теодора Рузвельта (1901-1909 рр.). Внутрішня політика Т. Рузвельта дістала назву «справедливого курсу». Основна мета цієї політики полягала в забезпеченні економічної та політичної стабільності в країні шляхом реформ та державного регулювання економіки. Першим кроком у проведенні реформ стало втручання в діяльність трестів. Було прийнято серію антитрестівських законів. Важливий напрям діяльності уряду в цей період становила охорона природних багатств країни: ряд прийнятих законів передбачали створення заповідників та місцевих комісій з охорони природи. Політику Т. Рузвельта продовжив обраний президентом в 1913 р. демократ Вудро Вільсон. Проголосивши еру «нової демократії», В. Вільсон зосередив свої зусилля на зміцненні існуючого суспільного устрою шляхом політики реформ та забезпечення балансу інтересів різних соціальних верств суспільства. Так, прийнятий у 1914 р. новий антитрестівський закон забороняв розглядати профспілки як трести. За В. Вільсона була переглянута процедура виборів до сенату. З цього часу вибори стали проводитись прямим голосуванням. Стрімкий економічний розвиток США сприяв активізації їх зовнішньополітичного курсу, який на рубежі XIX— XX ст. характеризувався напруженою боротьбою за нові території. Жорстока конкуренція з боку Англії, Німеччини та Франції змусила США шукати теоретичних обґрунтувань своєї експансіоністської політики. Була висунута доктрина «відкритих дверей та рівних можливостей», яка робила ставку на вільну економічну конкуренцію на колоніальних ринках. З огляду на колосальні можливості своєї промисловості США розраховували на перемогу над конкурентами. Особливо яскраво експансіоністський курс США виявився під час освоєння ринків на Далекому Сході. Шляхом економічного та політичного тиску на Японію США змусили її відмовитися від зазіхань на територію Китаю та Філіппін. Економічна експансія США супроводжувалася відкритим загарбанням територій у Тихому та Атлантичному океанах. У 1893 р. США захопили Гаванські острови. Оголосивши війну Іспанії в 1898 р., США анексували острів Пуерто-Рико, а Кубу перетворили на залежну територію. В Тихому океані США загарбали острів Гуам та Філліпінські острови. Щодо латиноамериканських країн, то США постійно втручалися у справи Колумбії (будівництво Панамського каналу), Гондурасу, Гватемали, Нікарагуа та Домініканської республіки.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «На шляху до індустріального суспільства. Провідні країни Заходу в останню третину XIX ст. – початку XX ст. Робітничий рух» з дисципліни «Всесвітня історія»
