На кінець XVIII ст. у Франції назріла глибока суспільно-політична криза, яка виявилася в різкому загостренні протистояння буржуазії і панівного феодально-абсолютистського ладу, що став головною перешкодою на шляху економічного, соціального й політичного розвитку країни. На відміну від Австрії, Пруссії й особливо Росії, де ще не було владної буржуазії, у Франції економічна вага цього класу досягла такого рівня, що він уже мав підстави претендувати на політичну владу. Старий феодальний поділ суспільства на стани (духівництво, дворянство і третій стан — селянство, робітники та буржуазія) закріплювала за першими двома, чия питома вага у французькому суспільстві становила близько 2 %, цілу систему привілеїв. Дворянство отримувало значну частину прибутків від оподаткування селянства та буржуазії. Нечисленні спроби передових державних діячів вивести Францію з фінансової кризи, обмеживши величезні витрати двору й провівши буржуазні реформи, натрапили на опір дворянства і не були втілені в життя. У ході посилення економічних позицій буржуазії формувалася її ідеологія, що виявилося у виникненні цілої системи ідей та понять, що дістали назву «Просвітництво». Виступаючи від імені усього «третього стану», просвітники стали ідеологами молодої французької буржуазії. Родоначальник Просвітництва - Шарль Луї Монтеск 'є (1689—1755 рр.) – розробив основи теорії конституційної монархії та поділу влади на законодавчу та виконавчу. Він проголосив основні принципи демократії і свободу слова, друку, зборів, рівність усіх перед законом. Видатним представником Просвітництва був Франсуа Марі Арує (1694—1778 рр.), що писав під псевдонімом Вольтер. У своїх творах він виступав проти властивих феодалізмові деспотизму, абсолютного свавілля тощо. З іменем Дені Дідро (1713—1784 рр.) пов'язаний випуск «Енциклопедії наук, мистецтв та ремесел», що відіграла важливу роль у поширенні антифеодальної критики в усіх галузях знань. Ідеологом Просвітництва був також Жан Жак Русо) (1712—1778 рр.), який обстоював рівні права на приватну власність. У другій половині 80-х років XVIII ст. економічна й фінансова ситуація у Франції різко загострилася. Неврожай 1788 р. збігся з кризою в промисловості та торгівлі, багато в чому спровокованою англо- французьким торговельним договором 1786 р., що полегшував широкий доступ у Францію дешевих британських мануфактурних виробів. Глибока внутрішня криза переплелася з невдачами зовнішньої політики французького абсолютизму. Тривалі династичні війни, що їх вела Франція в першій половині XVIII ст., не тільки підірвали її міжнародний престиж і призвели до втрати практично всіх колоній в Америці, а й остаточно 20 спустошили державну скарбницю. З приходом до влади Людовіка XVI до 1788 р. державний борг збільшився в три рази. Після низки невдалих спроб поширити систему оподаткування на духівництво і дворянство Людовік XVI змушений був удатися до скликання Генеральних штатів, які не збиралися вже 175 років. Для двору це була єдина можливість одержати необхідні засоби для поповнення скарбниці. Третій стан пов'язував з їхнім скликанням надії на політичні зміни в країні. 17 червня 1789 р. збори третього стану і частина двору, що приєдналася до нього, а також духівництва проголосили себе Національними зборами. В умовах сутичок із королівськими військами, що почалися в Парижі, 9 липня 1789 р. Національні збори було проголошено Установчими зборами, що мало продемонструвати рішучість третього стану заснувати новий політичний лад на основі конституції. До 14 липня 1789 р. більша частина Парижа опинилася в руках повсталих. Початком Великої французької революції був штурм фортеці Бастилія. За два тижні королівську владу замінила революційно- буржуазна адміністрація — комуни. Почала формуватися Національна гвардія на чолі з Марі Жозефом Лафайєтом. В історії Французької революції прийнято виділяти кілька основних етапів: на першому (14 липня 1789 р. – 10 серпня 1792 р.) у Франції була встановлена парламентська монархія; другий (10 серпня 1792 р. – 2 червня 1793 р.) пов'язують із проголошенням республіки; на третьому (2 червня 1793 р. – 27/28 липня 1794 р.) в країні панувала якобінська диктатура; четвертий (28 лиши 1794 р. – 9 листопада 1799 р.) ознаменував повернення до буржуазно-демократичного правління. Перший етап революції об'єднав широкі верстви французького суспільства. Проти абсолютної монархії виступили буржуазія, селянство та міське плебейство. Очолила рух буржуазія. 26 серпня 1789 р. Установчі збори ухвалили Декларацію прав людини і громадянина, яка проголошувала свободу особи, свободу слова, свободу совісті, рівність усіх перед законом, право приватної власності. Був прийнятий ряд декретів, що передбачали реформу виборчої системи, націоналізацію церковних земель, новий адміністративний поділ країни, свободу підприємництва, тобто заклали основи буржуазного суспільного ладу у Франції. Головну роль на першому етапі революції відігравали велика буржуазія та ліберальне дворянство. їхні інтереси відстоювали М. Лафайєт, Антуан Барнав, що виступали за встановлення у Франції конституційної монархії. З вересня 1791 р. Установчі збори прийняли Конституцію, яка проголосила в країні режим конституційної монархії. Король ставав главою виконавчої влади, наділявся правом ведення зовнішніх зносин, укладання договорів, які мали ратифікуватися вищим законодавчим органом – Законодавчими зборами. Незважаючи на миролюбну політику Установчих, а потім і Законодавчих зборів, буржуазно-демократичні реформи загострили 21 відносини Франції з іншими монархічними державами Європи. Скасування феодальних повинностей та проголошення буржуазних принципів влади спровокувало невдоволення німецьких князів в Ельзасі. Вони зажадали від німецького імперського сейму втручання Австрії і Пруссії для відновлення своїх привілеїв. Останні, таким чином, отримали додатковий привід для війни з Францією. Конфіскація церковних земель, проект громадянського устрою духівництва і, нарешті, приєднання у вересні 1791 р. території, що належала римському папі – Авіньйона, викликали конфлікт Франції з Римом. Під впливом подій у Франції восени 1789 р. спалахнула революція проти австрійського панування в Бельгії. Вона настільки стривожила європейські держави, передусім Англію, що змусила їх тимчасово відмовитися рід взаємних претензій і підписати 27 липня 1790 р. у сілезькому селі Рейхенбах угоду, що проклала шлях до створення контрреволюційної коаліції проти Франції. Невдала спроба втечі короля з Франції влітку 1791 р., а також практично повна зміна французьких послів при іноземних дворах погіршили міжнародні позиції Франції. Майже всі європейські держави перервали зносини з французькими послами. У 1791 р. Австрія навіть виступила з ініціативою скликання європейського конгресу для створення загальноєвропейського союзу проти Франції й придушення Французької революції. Хоча ця ідея і не Здійснилася, 27 серпня 1791 р. Австрія і Пруссія підписали Пільніцьку декларацію, а 7 лютого 1792 р. – двосто- ронній союзний договір, який передбачав відновлення монархії у Франції. Так було покладено початок першій Антифранцузькія коаліції. В самій Франції ставлення до можливої війни було двоїстим. З одного боку, права партія фельянів, що обстоювала збереження конституційної монархії, і якобінці на чолі з Максимільяном Робесп'єром, зацікавлені в завершенні внутрішніх реформ, виступали проти війни. З Іншого боку, король і дворянство, що сподівалися на перемогу союзників, а також жирондисти, які вважали, що переможна війна зміцнить владу буржуазії, виступали за активну зовнішню політику. Під їхнім впливом 20 квітня 1792 р. Законодавчі збори прийняли пропозицію короля про оголошення війни Австрії. Невдачі французької армії і явна зрада короля стали поштовхом до падіння монархії. Після вступу у війну Пруссії Законодавчі збори звернулися до нації з закликом: Батьківщина в небезпеці» Саме в цей час саперний капітан Руже де Ліль написав «Марсельєзу». У ніч ніч на 10 серпня 1792 р. спалахнуло народне повстання, очолюване Паризькою комуною, що перетворилася в ході цих родій з муніципального органу в орган революційної влади. Найактивнішими членами Комуни були П'єр Гаспар Шометт, Жак Ебер. 11 серпня 1792 р., після захоплення королівського палацу Тюїльрі, Законодавчі збори прийняли постанову про зречення Людовіка XVI влади та скликання нового верховного органу влади – Національного конвенту. На вимогу комун були закриті монархічні газети, заарештовані колишні міністри, скасований майновий 22 ценз і введене загальне виборче право. Одночасно для прихильників короля був заснований Надзвичайний трибунал. Так почався другий етап революції – етап повалення королівської влади й проголошення республіки. 20 вересня 1792 р. на основі загального виборчого права був скликаний Національний конвент, що 21 вересня проголосив у Франції республіку. Провідні позиції в новому законодавчому органі займали жирондисти, що представляли торговельно-промислову та землеробську буржуазію. Жирондистів очолювали Жак П'єр Бріссо, П'єр Віктюрньєн Верньо, Жон Антуан Кондорсе. Складаючи праву більшість у Конвенті, жирондисти вважали, що з проголошенням республіки і проведенням ряду реформ завдання революції вичерпані. Ліве крило Конвенту - якобінці на чолі з Робесп 'єром, Жоржем Жаком Дантоном, Жаном Полем Маратом – виражали інтереси революційно-демократичної буржуазії, селянства та міської бідноти й виступали за розгортання революційного руху. Саме на вимогу якобінців був страчений Людовік XVI. Страта короля прирекла на провал будь-які спроби Конвенту дипломатичним шляхом розколоти антифранцузьку коаліцію. Воєнні перемоги революційної армії, яка до 1793 р. звільнила всю територію Франції від інтервентів, приєднала до республіки Савойю, Ніццу, лівий берег Рейну та частину Бельгії, супроводжувалися широкою пропагандою революційних війн за межами Франції й ще більше підсилили ізоляцію республіки. Після оголошення Францією 1 лютого 1793 р. війни Англії антифранцузька коаліція значно розширилася: до березня 1793 р. в неї входили Англія, Австрія, Пруссія, Росія, Іспанія, Голландія, ряд німецьких князівств, Сардинське королівство та Неаполь. До весни Франція втратила всі свої завоювання, а іноземні війська знову вступили на її територію, б квітня 1793 р. Конвент створив Комітет громадського порятунку. Воєнні поразки поставили жирондистів перед загрозою нового народного повстання. На їхню вимогу Конвент проголосив відмову від збройної революційної пропаганди поза Францією. Невдачі на фронтах, поглиблення економічних труднощів усередині країни, зростання податків підірвали позиції жирондистів. Народне повстання, яке відбулося 31 травня – 2 червня 1793 р., поклало початок якобінській диктатурі – третьому етапу революції. Влада перейшла в руки радикально настроєних прошарків буржуазії, які спиралися на селянство й міське населення. Була максимально централізована державна влада. Конвент залишився вищим законодавчим органом. Роль уряду Виконував Комітет громадського порятунку на чолі з Робесп'єром. Розширилися функції Комітету громадської безпеки в боротьбі з контрреволюцією. Головною зброєю революційного уряду стали насильство й терор, активізувалися революційні трибунали. 24 червня 1793 р. Конвент прийняв нову Конституцію, засновану на буржуазно-демократичних принципах. Проте вона практично не діяла через запровадження надзвичайного стану в країні. Комітет громадського 23 порятунку вжив ряд важливих заходів щодо реорганізації й зміцнення армії. До осені 1793 р. її чисельність досягла 650 тис. чоловік. Було створено нові армійські підрозділи – дивізії, зміцнена кавалерія та артилерію, що дало змогу до початку 1794 р. цілком звільнити Францію від іноземних військ і придушити внутрішні заколоти. Якобінці спробували також вирішити аграрне питання. Були цілком ліквідовані всі феодальні повинності, здійснювався рівний розподіл общинних земель, а землі емігрантів були розпродані селянам. Сеньйори, що не емігрували, зберігали свої володіння. Втілювався в життя закон про контроль над цінами – так званий закон про максимум. Якобінський режим терору до осені 1793 р. став масовим. Він поширювався не тільки на політичних супротивників, а й на селян, незадоволених масовими наборами в армію, на найманих робітників, які виступали проти обмеження заробітної плати. Дантон, який закликав до послаблення революційної диктатури, відмови від політики терору і повернення до конституційного ладу, був страчений. Загинув на гільйотині й прокурор Паризької комуни Шометт. Масовий терор позбавив якобінців підтримки не тільки буржуазії, а й основної їхньої опори – селянства та робітників. Це зумовило падіння якобінської диктатури й прихід до влади представників великої буржуазії. 27 червня (9 термідора) 1794 р. відбувся переворот, що ввійшов в історію як термідоріанський. Робесп'єр та найближчі його сподвижники були гільйотиновані. Паризьку комуну скасовано, скасовано й повноваження Комітету громадського порятунку, Революційного трибуналу. Революція вступила в нову фазу: до влади прийшла велика буржуазія, яка не бажала зважати на інтереси інших верств суспільства. 22 серпня 1795 р. Конвент прийняв нову Конституцію, що закріпила всі антифеодальні завоювання революції. Законодавча влада перейшла до Ради старійшин та Ради 500. Виконавча влада концентрувалася в руках Директори, що складалася з 5 директорів. Нова військова система, яку Директорія успадкувала від якобінців, дала Франції змогу здобути низку перемог над коаліцією. До літа 1793 р. у ній залишилися лише Англія й Австрія. Після підписання в 1797 р. Кампоформійського миру перша антифранцузька коаліція розпалася. Влада Директорії, що виявилася неспроможною створити в країні міцну адміністрацію і спиралася на вузьке коло буржуазії, трималася на армії. Свої воєнні успіхи Директорія використовувала як основне джерело фінансування і створення уздовж східного кордону поясу залежних держав, що мало забезпечити Панування Франції в Центральній Європі й Італії. Ці території повинні були компенсувати втрачені Францією ринки в Америці. В 1796 – 1798 рр. Франція посилила свій вплив у Голландії та Швейцарії, захопила Північну Італію, Мальту та Іонічні острови в Середземному морі, почала завоювання Єгипту. Успіхи Франції на фронтах привели до утворення наприкінці 1798 – на початку 1799 рр. другої антифранцузької коаліції в складі Англії, Австрії, Росії, Туреччини, Неаполітанського королівства. Друга коаліція була значно сильнішою за першу, а участь в італійській кампанії російських військ під командуванням Олександра Суворова зумовила її успіх. До літа 1799 р. Директорія втратила всі завоювання в Північній Італії. Війна Директорії з країнами другої коаліції продемонструвала її політичну слабкість і підштовхнула буржуазію до пошуку більш сильної влади, спроможної захистити її економічні й політичні інтереси. Переворот 18-19 брюмера (9-10 листопада 1799 р.) став закономірним наслідком політики Директорії і знаменував собою закінчення революції. Почався період військової диктатури. Переворот 18 – 19 брюмера 1799 р. привів до встановлення у Франції режиму особистої влади Наполеона Бонапарта (1769-1821 рр.). Прийнята в грудні 1799 р. нова конституція проголошувала главою виконавчої влади першого консула – Наполеона. Законодавча влада також підпорядковувалася першому консулові. Новий режим почав проводити політику в інтересах великої буржуазії. Були прийняті закони, що закріпляли за новими власниками придбане ними в роки революції майно. Об'єднані в кодекси (цивільний кодекс 1804 р., кримінальний кодекс 1807 р., комерційний кодекс 1811 р.), ці закони регламентували питання власності, торгівлі таким чином, що відкривали шлях розвиткові капіталістичних відносин, економічному піднесенню Франції. У1801 р. після укладення конкордату з папою Пієм VII католицтво було проголошене релігією більшості французів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Велика французька революція» з дисципліни «Всесвітня історія»
