СРСР, Союз Радянських Соціалістичних Республік — д-ва, що постала після смуги міжнар., міжнац. і громадян. війн (1917—22) на території Рос. імперії. Проіснувала із 30 грудня 1922 по 26 грудня 1991. Специфіка рад. влади, яка була поєднанням організаційно відокремлених одна від одної диктатури компарт. к-тів з управлінською владою виконавчих к-тів рад, давала можливість конструювати унітарну централізовану д-ву навіть у вигляді сукупності незалежних рад. республік. Надаючи статус незалежних тим республікам, які межували з ін. країнами, кер-во більшовицької
партії полегшувало собі завдання боротьби з національно-визвол. рухом пригноблених царизмом народів і створювало умови для можливої радянізації сусідніх країн. Утворена більшовиками «незалежна» УСРР прийняла 1919 Конституцію, в якій заявляла «про свою тверду рішучість увійти до складу Єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки, як тільки створяться умови для її виникнення» (ст. 4). Після зникнення надій на негайну світ. революцію і завершення воєнних дій (із Далекого Сх. більшовики витіснили білогвард. і япон. війська тільки в жовтні 1922) в Москві вирішили трансформувати конгломерат рад. республік із незалежним статусом на чолі з РСФРР (насправді цей конгломерат був унітарною країною без назви) в єдину централізовану д-ву. Це означало, що нац. республіки мусили втратити державність і перетворитися на автономні республіки, подібні вже існуючим у складі Рос. Федерації. В умовах диктатури трансформація була можливою, але частина керівників нац. республік, яких В.Ленін іронічно назвав «незалежниками» (у лапках), висловили незадоволення пониженням свого статусу. Беручи до уваги необхідність йти назустріч прагненням народів країни, які мали в минулому нац. державність, керівник комуніст. партії зробив поступку цим «незалежникам» і запропонував альтернативний «автономізації»(див. Автономізація радянських держав) спосіб побудови єдиної багатонац. д-ви. Суть його пропозиції полягала в тому, що Рос. Федерація разом і нарівні з ін. рад. республіками, які мали статус незалежних, утворювала новий держ. союз. Такий спосіб побудови робив гарантом єдності держ. союзу партію, яка будувалася на засадах «демократичного централізму» (див. Демократичного централізму принцип). Це не порушувало диктатури парт. вождів. Разом із тим нова д-ва набувала привабливого вигляду союзу рівноправних республік. Пропозиція В.Леніна була схвалена жовтневим (1922) пленумом ЦК РКП(б). За сценарієм,
розробленим в оргбюро ЦК, упродовж двох місяців було реалізовано процедуру утворення єдиної багатонац. д-ви. 30 грудня 1922 делегати 1-го Всесоюзного з’їзду рад, обрані на з’їздах рад Російської і Закавказької Федерацій, України та Білорусії, затвердили Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. В обох документах зазначалося, що за кожною союзною республікою зберігається право вільного виходу із Союзу. У Декларації додатково оголошувалося, що доступ у Союз відкритий усім рад. республікам — як тим, що існують, так і тим, що мали виникнути в майбутньому. Керівники партії й надалі плекали надії на світ. революцію. СРСР недовго складався з чотирьох союзних республік. Результатом національно-державного розмежування рад. республік Середньої Азії стала поява 27 жовтня 1924 Туркменської та Узбецької СРР. 16 жовтня 1929 з Узбецької СРР виділилася Таджицька СРР, яка 5 грудня 1929 увійшла до складу СРСР. Зі вступом у дію Конституції СРСР 1936 замість розформованої Закавказ. Рад. Федеративної Соціаліст. Республіки (див. Закавказька Федерація) з’явилися 3 самостійні союзні республіки — Азербайджанська, Вірменська і Грузинська. Одночасно статус союзних одержали 2 автономні республіки РРФСР — Казахська і Киргизька. 31 березня 1940 було утворено Карело-Фінську РСР (16 липня 1956 вона стала Карельською Автономною РСР у складі РРФСР). В умовах рад. військ. присутності Латвія, Литва та Естонія 21 липня 1940 були проголошені рад. республіками. У серпні 1940 вони увійшли до складу СРСР як союзні республіки. Нарешті, 2 серпня 1940 з осн. частини повернутої від Румунії Бессарабії (6 центр. повітів із 9ти) і вилученого в УРСР Придністров’я було утворено Молдавську РСР. СРСР будувався на засадах «демократичного централізму» й етнократизму. Через усі ланки його адм.-тер. устрою йшли дві вертикалі влади — компартійна і радянська. Реалізацію диктатури забезпечувала зрощена з партій-
ною додаткова вертикаль органів держ. безпеки. «Наукове поняття диктатури, — підкреслював В.Ленін, — означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв’язану владу, що безпосередньо на насильство спирається». Завдяки покладеним на виконкоми рад управлінським функціям комуніст. партія звільнялася від відповідальності за повсякденні справи. Позбавлені політ. впливу, ради залишалися всепроникною владою, нерозривно зрощеною з орг. структурою комуніст. партії. Саме вони визначали перетворення більшовиків з політичної на держ. партію. «Внутрішня партія», яка складалася з керівних функціонерів усіх трьох вертикалей, була не носієм, а лише провідником влади. Унаслідок обов’язковості рішень вищих органів для нижчих і відсутності повноважень у нижчих органів, які не міг би оспорити вищий орган, влада в повному обсязі зосереджувалася у вождів — у політбюро ЦК РКП(б)/ВКП(б)/ КПРС (див. Політбюро). Усі орг. структури СРСР вожді побудували вертикально. Багатомільйонна «зовнішня партія», органи держ. безпеки з навербованими примусом сотнями тисяч сексотів («сексот» — від рос. «секретный сотрудник»), ради, в яких працювали на штатних і позаштатних посадах сотні тисяч громадян, професійні спілки, комсомол із піонерською організацією, сотні громад. т-в будувалися так само на засадах «демократичного централізму» й виконували роль «передавальних пасів», які прошивали всю товщу населення, тримаючи його під невсипущим контролем влади. Водночас вожді знищили майже всі осередки громадянського суспільства, які будувалися горизонтально, тобто були незалежні від вертикалей влади. Осередки, які мусили залишатися горизонтальними внаслідок своєї природи (сім’я, реліг. громади), просочувалися сексотами. Існуючим структурам, не виключаючи парткомів, було заборонено спілкуватися на горизонтальному рівні без відома вищих ланок. Поставлене в політ. й екон. залежність від д-ви і наскрізь про-
шите «передавальними пасами», рад. сусп-во перетворювалося на продовження д-ви, а д-ва — на продовження сусп-ва. Населення наділялося через ради, профспілки і комсомол цілком реальними управлінськими або контрольними функціями. У народності такої системи влади годі було сумніватися ще й тому, що свої керівні кадри вона брала з нар. «низів». Водночас у знаних в історії сусп-вах (не виключаючи рабовласницьких) не існувало такої сліпої покірливості громадян перед обличчям влади. Рад. лад із великою натяжкою можна назвати тоталітарним. Більш точним є визначення, яке дав йому у «Квітневих тезах» засновник комуніст. доктрини, партії і д-ви: «держава-комуна». Принцип «демократичного централізму» в побудові СРСР доповнювався принципом етнократизму, який містив у собі 3 осн. елементи: концепт «титульної нації», політику коренізації і держ. фіксацію національності громадян — не за власним бажанням, а на підставі документально засвідченого етнічного походження (5-та графа анкет і 4-та — запроваджених із 1933 внутр. паспортів). Титульними оголошувалися етнічні спільноти, які становили більшість населення у відповідній політико-адм. або адм.-тер. одиниці. В Україні до числа титульних націй відносилися росіяни (конституційно не визначена, тобто неофіц. титульна нація загальносоюзного масштабу), українці і молдовани (до розформування 1940 Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки), а також поляки, німці, греки, болгари, євреї і росіяни в межах 33-х сільс. нац. р-нів (до втрати правових гарантій їх існування за Конституцією СРСР 1936 і остаточного розформування 1939). Наявність кількох титульних націй в союзній республіці не давала можливості розвиватися в ній природному процесу формування громадян. (політ.) нації. Кампанія коренізації, яка розгорнулася одразу після утворення СРСР, сприяла розвиткові к-р титульних націй, хоча режим у першу чергу розраховував на укорінення влади, тобто попов-
нення її апаратів функціонерами титульної нації. Успіхи українізації політики в Україні і на Пн. Кавказі обернулися превентивними репресіями, спрямованими на ліквідацію політ. змісту в нац. відродженні. Існування СРСР було поставлене під знак запитання конституційною реформою 1988. Реформа відділила ради від парт. ктів і ліквідувала фактичний статус Комуністичної партії Радянського Союзу як держ. партії. Унаслідок цього норми рад. конституцій (включно з нормою про можливість виходу із Союзу) негайно перетворилися з декларативних на діючі. Повзуча дезінтеграція СРСР почалася із прийняття ВР Естонської РСР 16 листопада 1988 поправки до респ. конституції (ст. 74) про те, що вищі органи влади республіки можуть у певних випадках призупинити або встановити межі використання законодавчих та ін. актів СРСР. Президія ВР СРСР 23 листопада 1988 заявила, що поправка суперечить положенням Конституції СРСР 1977 і завдає шкоди вищим інтересам СРСР як соціаліст. федерації. Поправка справді суперечила союзній і республіканським конституціям, але в них були відсутні норми, які визначали неоспорювані права республік. Тому через це саме поняття федерації як форми держ. устрою зависало в повітрі. 18 квітня 1989 Литов. РСР задекларувала пріоритет респ. законодавства над союзним, а 28 липня 1989 таку декларацію прийняла й Латв. РСР. У грудні 1989 З’їзд нар. депутатів СРСР дав політико-правову оцінку секретному протоколу до договору про ненапад між Німеччиною і СРСР від 23 серпня 1939 (пакт Молотова-Ріббентропа), після якого було здійснене поглинення країн Балтії в 1940. На цій підставі Литов. РСР проголосила 11 березня 1990 днем відновлення своєї незалежності. Та існування СРСР реально було поставлене під знак запитання тільки після перших вільних виборів у респ. парламенти в березні 1990. 26 травня 1990 ВР Грузин. РСР прийняла декларацію про суверенітет. Ланцюгова реакція почалася після прий-
773 СРСР
778 СТАВИЩАНСЬКА
няття такої декларації рос. парламентом. Коли утворювався СРСР, партійний (ЦК РКП(б)) і радянський (Всерос. ЦВК і РНК РСФРР) центри рос. влади були перетворені на загальносоюзні. Щоб уникнути протистояння загальносоюзного і рос. центрів влади в Москві, творці СРСР залишили за створеною заново РНК РСФРР мізерні повноваження й підпорядкували собі розміщені в Росії парткоми, відмовившись створювати окрему Рос. комуніст. партію. 12 червня 1990 ВР РРФСР на пропозицію Б.Єльцина прийняла декларацію про держ. суверенітет і відмежувалася від загальносоюзного центру на чолі з М.Горбачовим. Услід за Росією таку декларацію прийняли: 20 червня — Узбекистан, 23 червня — Молдова, 16 липня — Україна, 27 липня — Білорусь, 22 серпня — Туркменія, 24 серпня — Вірменія і Таджикистан, 18 жовтня — Азербайджан, 25 жовтня — Казахстан, 15 грудня — Киргизія. У ході путчу керівників загальносоюзних відомств 19— 21 серпня 1991 громадяни України гостро відчули свою цілковиту безпорадність перед грізною небезпекою, яку випромінював загальносоюзний центр. Прийнятий Верховною Радою УРСР Акт проголошення незалежності України був схвалений 1 грудня 1991 на всенародному референдумі. 8 грудня лідери трьох східноєвроп. слов’ян. республік Б.Єльцин, Л.Кравчук і С.Шушкевич зібралися під Мінськом і констатували, що СРСР як геополіт. реальність і суб’єкт міжнар. права більше не існує. 25 грудня президент СРСР М.Горбачов оголосив про свою відставку із цієї посади. 26 грудня 1991 Рада Республік ВР СРСР на останньому засіданні прийняла рішення, в якому визнала факт припинення існування СРСР. У січні 1992 МЗС РФ розіслало головам дипломатичних представників у Москві ноту, в якій заявлялося, що Рос. Федерація продовжує здійснювати права й виконувати обов’язки за всіма договорами, укладеними СРСР. Міжнар. спільнота прийняла до відома цю заяву. За Рос. Федерацією залишалося місце постійного члена Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СРСР» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
