СОСЮРА Володимир Миколайович (06.01.1898(25.12.1897)— 08.01.1965) — поет, перекладач. Н. в с-щі станції Дебальцеве (нині м. Дебальцеве Донец. обл.). Трудову діяльність розпочав у с. Верхнє (нині у складі м. Лисичанськ) на Донец. содовому з-ді (1909—11); 1914—18 навч. в трикласному нижчому с.-г. уч-щі на станції Яма (нині м. Сіверськ Артемівського р-ну Донец. обл.); 1918 — член повстанської робітн. дружини Донец. содового з-ду; 1918—19 — козак 3-го Гайдамацького полку Армії Української Народної Республіки; восени 1919 — взимку 1920 — військовополонений денікінської армії; у лютому—квітні 1920 — червоноармієць, курсант військ. політ. курсів, політпрацівник; навесні— восени 1921 — інструктор преси при ЦК КП(б)У; 1922—23 навч. в Комуністичному університеті імені Артема, а 1923—25 — на робітн. ф-ті Харків. ін-ту нар. освіти; 1923—41 займався виключно літ. роботою; 1941—44 — пропагандист при ЦК КП(б)У, старший наук. співробітник Ін-ту мови і літератури АН УРСР, літ. працівник партизан. штабу, військ. кореспондент фронтових газет; військ. звання — підполковник. Із 1944 — на літ. роботі. Писати вірші почав рос. мовою під впливом поезії О.Апухтіна, С.Надсона, К.Бальмонта. Перші публікації рос. та укр. мовами з’явилися в повітовій бахмутській «Народной газете» (1917, березень) та в лисичанській газ. «Голос рабочего». Першу поетичну збірку «Пісні крови» під прізвищем «Сюсюра В.» було видано на гроші командира 3-го Гайдамацького полку О.Волоха (Проскурів, 1918; збірку досі не віднайдено). Перебуваючи у війську С.Петлюри, писав і друкував свої вірші в газ. «Український козак». Спогади про свою участь у визвол. змаганнях «З минулого» опублікував у ж. «Червоний шлях» (1926, № 10), вони згодом увійшли до автобіографічного роману «Третя Рота», над яким С. працював із перервами 1926—30, 1942 і 1959—60 (у первісному варіанті, що не зберігся, роман-трилогія складався із 3-х частин: 1) «Володька»; 2) «Крізь вогонь»; 3) «Поет»).
Публікацію скороченого варіанта роману було розпочато навесні 1960 в газ. «Молодь України», але призупинено вольовим рішенням тодішньої парт. номенклатури. За життя поета вийшло понад 80 видань його творів. Перша книжка «Поезії» (1921), в якій було передруковано поему «Червона зима» за збірником «На сполох» (1921), та збірка «Червона зима» (1922) принесли С. велику популярність як співцеві недавніх революц. подій в Україні, які він намагався показати у світлі нової соціаліст. ідеології. Але щирість і винятковий ліризм його поезії засвідчили те, що навіть у худож. літературі не можна оминути правдивого відображення істор. подій, свідком яких він був. Найталановитішим твором 1920-х рр., на думку сучасників, була поема «Махно» (1924), про яку є згадка в романі «Третя Рота»: «Я написав поему “Махно”, за яку стільки випив горя, що й нащадкам стане», — писав С. Поема викликала гостру критику, про що йдеться в книзі Ю.Смолича «Розповіді про неспокій немає кінця»: «Повністю вона [поема] надрукована не була, не дописана й до кінця, з’явилися, либонь, лише окремі з неї уривки. […] Поетична сила поеми була величезна. Можливо, ця втрачена поема була одним із найдужчих Сосюриних творів», — зазначав Ю.Смолич. За спогадами дружини поета Марії Сосюри, один із варіантів рукопису поеми «Махно», боячись за життя свого чоловіка, вона віднесла 1931 в Державне політичне управління УСРР, про що є згадка на початку поеми «Розстріляне безсмертя» (1960) («…поему написать нову, / бо першая давно пропала / в сумних архівах ДПУ»), задумом створення якої було поновлення втраченої поеми «Махно». Повний текст цього твору не зберігся. У збірках «Осінні зорі» (1924), «Місто» (1924), «Сніги» (1925), «Сьогодні» (1925) і «Золоті шуліки» (1927) поруч із шедеврами поетичної лірики друкувалися твори, в яких були картини недавнього трагічного минулого періоду громадянської війни в Україні 1917—1921 (ліро-
715 СОСЮРА
В.М. Сосюра.
716 СОТЕННА
балада «Перстень») та реалістичні образи із нової соціаліст. дійсності, в якій розчаровувався поет (поеми «Нальотчиця», «Робфаківка»). Збірку «Серце» (1931) було конфісковано після критичних звинувачень у роздвоєності таланту поета і нерозумінні ним тогочасної соціаліст. дійсності. Великої популярності, а водночас, вульгарних критичних зауважень здобули істор. поеми «Тарас Трясило» (1925) і «Мазепа» (1928). 1929 в ж. «Життя й Революція» (№ 1) було надруковано перші чотири розділи поеми «Мазепа», а над рештою розділів (V—XXVI), прологом і епілогом поет працював 1959—60. С., на відміну від деяких своїх попередників (Вольтер, Дж.-Н.Байрон, Ю.Словацький, К.Рилєєв, О.Пушкін та ін.), по-своєму трактував образ І.Мазепи. Не ідеалізуючи його як неординарну особистість, поет творив насамперед худож. образ, а не політ. портрет гетьмана. Автору не можна дорікнути в незнанні істор. чи літ. джерел, що, очевидно, й дало йому змогу уникнути тенденційності у вирішенні цієї складної проблеми. С. намагався розкрити психологію особистості І.Мазепи, щоб з’ясувати для себе і для читача не лише мотиви розриву із царем Петром I, але й показати справжнього борця за суверенну Україну. У 1920—60-х рр. деякі твори С. поширювалися серед читачів у рукописних копіях (списках): поеми «Махно», «Мазепа», «Слово» (1930-ті рр.), «Розстріляне безсмертя» (1960), окремі вірші та гострі епіграми переважно на сучасників-можновладців і деяких письменників. Про існування в творчості С. т. зв. захалявних творів було публічно сказано наркомом освіти УСРР О.Шумським на червневому 1926 пленумі ЦК КП(б)У. Очевидно, йшлося про першу збірку «Пісні крови» (1918), вірші, написані й опубліковані в газетах під час служби в Армії УНР і, особливо, про неопубліковану поему «Махно», яку О.Шумський і В.Блакитний заборонили автору читати під час своїх публічних виступів. Творча спадщина С. зазнавала постійного ревізування як із боку офіц. влади, так і вимуше-
ного самоцензурування опублікованих творів, що вже стали хрестоматійними. Із них вилучалися нац. символіка і проблематика, нівелювалися гострі проблеми переслідування укр. мови тощо. Навіть у поемі «Червона зима» (1921) були замінені такі поетичні образи, як «блакитний бій сердець» — на «гарячий бій сердець», а «золотосиній сон» — на «золотобарвний сон». Написаний і опублікований вірш «Любіть Україну» (1944) теж зазнав пізніших редагувань у збірці «Щоб сади шуміли» (1947). 2 липня 1951 в газ. «Правда» з’явилася стаття «Об идеологических извращениях в литературе», в якій піддано жорстокій критиці цей вірш. Газета «The New York Times» 3 липня 1951 опублікувала статтю «“Правда” б’є по червоних», в якій давалася критична оцінка виступу офіц. органу КПРС: «“Правда” пише, що пан Сосюра неправильно тлумачить тему любові до соціалізму і батьківщини, яка збуджує в наших серцях великі патріотичні почування». Навпаки, писала газета, його вірш «викликає настрої розчарування і протесту». І.Багряний у передмові до українсько-англ. видання вірша С. «Любіть Україну — Love Ukraine» (вид-во «Україна», 1952 [США]) писав: «Відколи я знав Сосюру особисто, він все був у конфлікті з окупаційною владою через свою полум’яну любов до свого народу». С. — автор поем на бібл. тематику («Каїн», 1948; «Мойсей», 1948; «Христос», 1949; «Ваал», 1949), які теж не друкувалися за життя поета. Серед невиданих книжок С. опинилася і збірка «Колос викинув ячмінь», яка готувалася до друку 1950, коли дружину поета Марію Сосюру було репресовано. Рецензент рукопису збірки засумнівався в доцільності назви збірки: «Відомо з народної мудрості, що, коли ячмінь викидає колос, то соловей губить голос» (А.Трипільський). Лауреат Сталінської премії (1948, за збірку поезій «Щоб сади шуміли»; 1947), Держ. премії УРСР ім. Т.Шевченка (1963, за книги лірики «Ластівки на сонці» (1960) і «Щастя сім’ї трудової»; 1962).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СОСЮРА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
