СЛОВ’ЯНОФІЛЬСТВО, слов’янолюбство — напрям рос. релігійно-філос. та суспільно-політ. думки, який у вузькому сенсі ототожнюють зі «старшими» та «молодшими» слов’янофілами 1830—60-х рр., а в широкому розумінні — із різноманітними суспільно-політ. течіями впродовж усього 19 ст., зорієнтованими на апологію ідеї самобутності слов’янства, передусім Росії. Розрізняють «старших» (К.Аксаков, І.Киреєвський, О.Хом’яков, Ю.Самарін та ін.), «молодших» (І.Аксаков, Д.Валуєв, П.Киреєвський, О.Кошельов, Ф.Чижов та ін.), «офіційних», або «правих», слов’янофілів (М.Погодін, С.Ше-
вирьов та ін.), «почвенников» (А.Григор’єв, Ф.Достоєвський, М.Страхов та ін.), «пізніх» слов’янофілів, або «неослов’янофілів» (М.Данилевський, К.Леонтьєв та ін.), яких зараховують до С. із численними застереженнями. Первісно слов’янофіли називали себе «московською партією», «московським», «руським» чи «слов’яно-християнським» напрямом, «москвичами», «східниками» (рос. «восточниками») на противагу західникам, яких зазвичай пов’язували із СанктПетербургом. Термін «слов’янофільство» запозичили західники у прибічників М.Карамзіна, які так називали архаїчну доктрину міністра народної освіти Рос. імперії О.Шишкова, апологета «слов’яно-російського стилю» і, заразом, автора т. зв. чавунного цензурного статуту 1826. Відтак західники стали застосовувати назву «слов’янофільство» щодо своїх опонентів — слов’янофілів 1830-х рр. — спершу з іронічним підтекстом. Утім згодом термін «слов’янофільство» сприйняли і стали вживати як самоназву слов’янофіли, які вважали, що вона найкраще відображає сутність їхньої суспільно-політ. візії. Появу С., як і західництва, спричинила гостра дискусія навколо «Философских писем» (1829—31) П.Чаадаєва, котра актуалізувала тему «Росія та Європа». Маніфестом С., який засвідчив його становлення, стала рукописна праця О.Хом’якова «О старом и новом», котру доповнила рукописна праця І.Киреєвського «В ответ А.С. Хомякову» (обидві — 1839). Власне ці двоє і склали основу гуртка «старших» слов’янофілів, які розробляли доктрину С. У культ. сенсі С. постало на полі романтизму, зокрема в руслі переосмислення філософських ідей Ф.-В.Шеллінга та Г.-В.Геґеля. Виникненню С. передував досить тривалий період поширення антизахідних настроїв рос. громадськості кінця 18 — початку 19 ст. (зокрема неприйняття європ. новацій), що досить часто асоціювалися з новим рос. патріотизмом. Первісно змагання С. та західництва розгорталося у вербальній формі, зокрема на диспутах 1-ї пол. 1840-х рр. у відомих моск. салонах Є.Єлагіної, К.Павлова, Д.Свербеєва, П.Чаа-
даєва та ін. Від серед. 1840-х рр. полеміка слов’янофілів та західників перемістилася на сторінки періодики та стала знаковим явищем рос. публіцистики дореформеної доби. Протягом 1840— 50-х рр. склалося й досить широке коло періодичних видань, які дотримувалися слов’янофільської орієнтації: журнали «Москвитянин», «Русская беседа», «Сельское благоустройство», газети «Молва» та «Парус», збірники «Московский сборник», «Сборник исторических и статистических сведений о России и народах ей единоверных и единоплеменных» та ін. Частина праць слов’янофілів поширювалася в рукописному вигляді, зокрема в копіях, ін. частина творів прихильників С. була заборонена рос. цензурою. Значної популярності слов’янофільські ідеї набули завдяки поширенню філос. лірики Ф.Тютчева, О.Хом’якова, М.Язикова та ін. Водночас слов’янофіли прагнули своїм прикладом нав’язати повернення до старого рус. стилю життя, протиставляючи його ранньомодерним європ. запозиченням. Приміром, прихильники С. вбиралися в одежу, яка, за їхніми уявленнями, відповідала рос. нац. традиціям, відпускали бороди, котрі вважалися неодмінною складовою зовн. вигляду всіх станів Русі, як нижчих, так і вищих. У такому вигляді вони з’являлися на вулицях Москви, відвідували аристократичні зібрання, зустрічалися з іноземцями, демонстративно порушували пануючий сусп. етикет тощо. Ці публічні демонстрації спричинилися до гострої урядової реакції, зокрема до заборони дворянству носити бороди у квітні 1849. Згодом були заарештовані деякі слов’янофіли (І.Аксаков, Ю.Самарін), а рукописи прибічників С. зобов’язали надсилати на перевірку до Гол. управління цензури. Зі смертю знаних провідників слов’янофілів (К.Аксаков, І.Киреєвський, О.Хом’яков та ін.) цей напрям поступово втратив свою креативність. У 1860— 80-х рр. ідеї старого С. репрезентували І.Аксаков та Ю.Самарін у газетах «День», «Москва», «Русь» та ін. Втім у 1-й пол. 1860-х рр. постав новий різновид С., представників якого називали «поч-
венниками», котрі суттєво відрізнялися від «старших» та «молодших» слов’янофілів. Вони гуртувалися навколо часописів «Время» та «Эпоха» й обстоювали етично-реліг. зближення освічених класів із «первісним ґрунтом» (рос. «почвою») — нар. масами. У 1870—80-х рр. до «пізніх слов’янофілів», або «неослов’янофілів», зараховували ряд рос. інтелектуалів, які виступали з гострою критикою зх. цивілізації, егалітаризму, раціоналізму та прагматизму (теорія культурноістор. типів М.Данилевського, візія нац. самобутності рус. етносу К.Леонтьєва та ін.). Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. ідеї С. переломилися, модифікувалися й актуалізувалися у творчості ряду рос. філософів-ідеалістів, реліг. мислителів та євразійців. Походження світоглядних та інтелектуальних засад С. пов’язане зі специфічними реакціями громадськості на виклики, кинуті Рос. імперії західноєвроп. модернізацією, зокрема пром. революцією поч. 19 ст., переходом від Європи станів до Європи націй та нац. д-в, а також зі своєрідним осмисленням східного, правосл., типу християнства. Гол. положення С. спиралися на історіософське та культурологічне обґрунтування візії про самобутність Росії, її к-ри, соціальноекон. укладу та державно-політ. устрою стосовно країн Зх. Європи, котра увінчувалася ідеєю про її месіанське призначення. Своєрідність політ. та соціальних засад Росії слов’янофіли вбачали в гармонійному співіснуванні всіх станів, у рос. громаді поземельній та артілях, у правосл. основах сусп-ва, яке вони ототожнювали з «єдиним і справжнім» християнством. Відтак обстоювалася думка, що християнство (православ’я) з’явилося на Русі в «чистому, незайманому» вигляді з Візантії, а не із Заходу, де вчення Ісуса Христа спотворили раціоналізм та прагматизм європ. теологів і філософів, поширення індивідуалізму в сусп. житті. Саме на ідеї неповторності та виключності Росії спиралися розумування слов’янофілів про хибність або, принаймні, обмеженість західноєвроп. стандартів екон., політ. і культ. розвитку, які в 19 ст. породили в Європі
соціальну напруженість і песимізм, спричиняли революц. потрясіння, нар. бунти, громадян. війни. Так народилася одна із провідних слов’янофільських тез про «однобокий раціоналізм» Заходу, який неприйнятний для Росії. Натомість імперія Романових, на переконання слов’янофілів, мала своєрідний захист від «європейських хвороб» у вигляді відомої «уваровської тріади» (від імені міністра нар. освіти Рос. імперії графа С.Уварова): православ’я, самодержавство, народність. Втім, на відміну від «правих» слов’янофілів, «старші» слов’янофіли трактували уваровську тріаду в дусі ідеалізації патріархальних підвалин рос. життя: православ’я уявлялося як істинне початкове християнство, соборність та цілісність духу. Самодержавство ототожнювалося з інститутом імперської влади, зокрема із царем та його місією «добровільного грішника», котрий несе на собі тягар «гріха влади», на яку не має права. Народність розглядалася як уявна правосл. община, яка символізує солідарність та моральність, урешті-решт плекає нац. устрій та ідеал громад. життя. Більше того, община вважалася непорушним гарантом рос. самобутності як у минулому та сучасному, так і в контексті майбуття. Самі ці нац. риси, на думку слов’янофілів, давали Росії шанс уникнути страшних соціальних катаклізмів, властивих європ. Заходу, віднайти й осягнути свій шлях подолання внутр. конфліктів та стати духовним і політ. центром усього слов’янства. Схожі особливості своєрідного розвитку слов’янофіли знаходили і в зарубіжних слов’ян, особливо в південних (серби, болгари, чорногорці та ін.). Радикально налаштовані слов’янофіли обстоювали ідею об’єднання всіх слов’ян у межах Рос. імперії (див. Панславізм), причому не виключали для досягнення цієї мети застосування військово-політ. заходів. Слов’янофіли не мали виразних соціально-політ. та істор. візій, зокрема виступали із критикою кріпацтва, позаяк воно не відповідає християн. канонам. Ряд слов’янофілів брали активну участь у підготовці селянської реформи 1861 (О.Кошельов, Ю.Са-
655 СЛОВ’ЯНОФІЛЬ
656 СЛОВ’ЯНСЬК
марін та ін.), а також виступали за скасування цензури, смертної страти, тілесних покарань, за створення гласних судів присяжних та ін. Заразом слов’янофіли були непримиренними противниками соціальної революції, зокрема розглядали соціалізм і капіталізм як «хворобу західного духу». Вони відводили рос. самодержавству роль моральної сили, котра в майбутньому може сполучитися із широкою гласністю та всенар. представництвом. Приміром, І.Аксаков був прибічником візії «ідеальної монархії» і навіть виступав із проектом самоліквідації дворянства. Взірець ідеального суспільного устрою слов’янофіли пов’язували з добою царя Михайла Федоровича, обраного на царство «всією Руською землею», котрий постійно апелював до «громадської думки» — Земського собору. Рос. історію прихильники С. поділяли на допетровську та петровську епохи, зокрема, засуджували царя Петра I за розрив «етичного зв’язку» з народом, підпорядкування Церкви д-ві та відміну інституту патріаршества, відмову від самобутніх засад рос. к-ри та сусп. устрою, запозичення сусп. і культ. інститутів Заходу тощо. Вислідом петровських перетворень, на думку слов’янофілів, став розкол рос. сусп-ва на європеїзовану інтелігенцію та народ, що зберіг стару рус. к-ру. Крім того, слов’янофіли критикували офіц. рос. Церкву, позаяк вважали, що вона не розкриває духовний зміст віри та внутр. багатство православ’я. С. справило неоднозначний вплив на укр. істор. та суспільно-політ. думку. З-поміж укр. учених та діячів у річищі ідей раннього С. 1830-х рр. перебував М.Максимович, який активно полемізував із М.Погодіним. Певні ідеї С. поділяв М.Костомаров, хоч і не вважав себе ані прибічником західництва, ані послідовником С. Водночас моск. слов’янофіли вельми негативно поставилися до кирило-мефодіївських братчиків. Істор. студії М.Костомарова в 1860-х рр. різко засуджували й критикували «почвенники», зокрема за його «ідіосинкразію до Москви». Заразом помітний вплив ідеї С., приміром візія К.Аксакова про роль общини в
історії Русі, справили на формування істор. та суспільно-політ. поглядів раннього В.Антоновича, зокрема його славнозвісного «культу» громади. Натомість із гострою критикою послідовників С. виступали П.Куліш та М.Драгоманов. Літ.: Костомаров Н. О значении критических трудов Константина Аксакова по русской истории. СПб., 1861; Линицкий П. Славянофильство и либерализм. К., 1882; Аксаков К.С. О древнем быте славян вообще и у русских в особенности. В кн.: Аксаков К.С. Полное собрание сочинений, т. 1: Сочинения исторические. М., 1889; Пыпин А.Н. Характеристики литературных мнений от 20-х до 50-х гг.: Исторические очерки. СПб., 1906; Бродский Н.Л. Ранние славянофилы. М., 1910; Плеханов Г.В. Западники и славянофилы. В кн.: Плеханов Г.В. Сочинения, т. 23. М.—Л., 1926; Егоров Б.Ф. Славянофильство, западничество и культурология. В кн.: Труды по знаковым системам, т. 6. Тарту, 1973; Янковский Ю.З. Патриархальнодворянская утопия. М., 1981; Кошелев В.А. Эстетические и литературные воззрения русских славянофилов: 1840—1850-е гг. М., 1984; Цимбаев Н.И. Славянофильство: Из истории русской общественно-политической мысли ХIХ века. М., 1986; Русское общество 40—50-х годов ХIХ в., ч. 1: Записки А.И. Кошелева. М., 1991; Те саме, ч. 2: Воспоминания Б.Н. Чичерина. М., 1991; Славянофильство и современность: Сборник статей. СПб., 1994; Сухов А.Д. Столетняя дискуссия: Западничество и самобытность в русской философии. М., 1998; Коваленко Н.С. Единство во множестве: Личность и народ в философии славянофилов. Мурманск, 2000; Скоробогатько Н.В. Историко-философские очерки о ранних славянофилах. В кн.: Философское образование, № 16—18. М., 2007—08. О.В. Ясь.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СЛОВ’ЯНОФІЛЬСТВО» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
