СЛОВ’ЯНОЗНАВСТВО (славістика) в Україні — комплекс наук. дисциплін, що включає лінгвістику, літературознавство, мистецтвознавство, історію та історію к-ри слов’ян. народів. Ці наук. дисципліни орієнтовані на вивчення їхнього істор. та сучасного сусп. розвитку, взаємовідносин один з одним і з сусідніми народами. У слов’ян. країнах, крім власного країнознавства (яке є частиною славістики), під «слов’янознавством» розуміється вивчення гол. чин. історії, к-ри, літератури та мови ін. слов’ян. народів. С. як напрям наук. досліджень зародилося (спочатку в слов’ян. країнах) під впливом процесу формування націй і нац. свідомості наприкінці 18 — на поч. 19 ст., одночасно зі становленням ін. сучасних гуманітарних дисциплін. Укр. С. із самого початку свого становлення розвивалося в тісному зв’язку з вивченням слов’ян. світу в країнах Західної і Центральної Європи. У багатьох відношеннях його успіхи залежали від того, в якій мірі
вітчизн. вчені засвоювали методи дослідження, наявну літературу і джерельну базу вивчення історії слов’ян у Німеччині та Австрії. Водночас зарубіжні вчені не могли оптимально проводити свої дослідження без урахування досягнень у цій сфері укр. колег. Формуванню С. передували накопичення відомостей про слов’ян. народи та їхню історію і перші спроби осмислення місця слов’ян. спільноти в європ. і світ. історії. Уже в істор. працях укр. авторів 2-ї пол. 17 ст. помітне місце займали міркування про походження слов’ян. народів, найважливіші події їхньої історії, висвітлювалися питання співжиття в різних сферах укр., польс. і рос. народів. Вирішальну роль у процесі накопичення знань з історії слов’ян. народів, зародженні й поширенні новацій в історіографічному процесі раннього Нового часу відігравала Києво-Могилянська академія, в якій навчалися і викладали відомі представники укр. інтелектуальної еліти. У 3-му виданні «Синопсису» (К., 1680) автор узагальнив знання з найдавнішої історії слов’ян, а тематичною рубрикацією — «Про початок давнього словенського народу», «Про ім’я і про мову Слов’янську», «Про свободу або вільність Слов’янську» — продемонстрував прагнення до осягнення глобальних проблем їхньої історії. У «Кройніці» Ф.Софоновича систематизовано викладено найголовніші події історії Польщі від найдавніших часів до поч. 1670-х рр. У Літописі Самовидця відтворено становище укр. політикуму й правосл. церкви в Речі Посполитій, а наступ польс. уряду в 1-й пол. 17 ст. на національно-реліг. права укр. народу розглядався його автором як одна з гол. причин Національної революції 1648—1676. Д.Туптало (див. Димитрій Ростовський) створив життєписи святих Кирила та Мефодія та ін. слов’ян. святих, які справляли величезний вплив на істор. свідомість населення правосл. країн Центрально-Східної і Південної Європи. Займалися висвітленням окремих питань слов’ян. етногенезу, давньої історії слов’ян, характеру стосунків України з Річчю Посполитою та історії останньої,
643 СЛОВ’ЯНОЗНАВС
644 СЛОВ’ЯНОЗНАВС
важливу роль у якій відігравало укр. населення, Д.Туптало, С.Величко, Г.Граб’янка, Ф.Прокопович та ін. Міграція окремих із них до Московії, де вони прагнули реалізувати свій інтелектуальний потенціал, сприяла збагаченню здобутками укр. історіографії в галузі слов’ян. історії та к-ри рос. науки. Нові традиції наук. вивчення історії слов’ян. народів започатковані наприкінці 18 ст. Так, О.Рігельман представив у деяких сюжетах «Літописного оповідання про Малу Русь і її народ і козаків узагалі» власне, відмінне від поглядів попередників, бачення процесу слов’ян. етногенезу, окреслив процес утворення грец. та болг. поселень у Гетьманщині й показав перебіг подій російсько-турецької війни 1768—1774. Я.М.Маркович для реконструкції процесу слов’ян. етногенезу в «Записках про Малоросію» (1798) вперше використав археол. пам’ятки і фольклорний матеріал. На підставі критичного вивчення істор. джерел і творів сучасників автор «Історії Русів» відтворив найважливіші події історії Польщі й українсько-польс. відносин. Вагомий внесок у зародження укр. С. зробив відомий архівіст і археограф М.БантишКаменський, методологія якого була зорієнтована на дослідницьку процедуру й критичне осмислення документальних матеріалів Моск. архіву Колегії закордонних справ. Його історіографічні та археогр. праці «Историческое описание возникшей в Польше унии», «Выписка о выборе на польский престол кандидата в случае смерти Августа II, и избрании в короли сына его, Августа III, с 1727 по 1734 г.», «Историческое известие об избрании на польский престол короля Августа III, в 1733 г.», «Дипломатическое собрание дел между российским и польским дворами с самого начала (1487 г.) по 1700 г.» здійснили прорив у дослідженні проблем історії Польщі, польсько-укр. і польсько-рос. відносин, сприяли їх виокремленню з кола укр. і рос. історії. Ці праці піднімали престиж укр. науки й відкривали шлях до розширення міжнар. співпраці в галузі С. (М.Бантиш-Каменський чимало допоміг чеському вчено-
му-славісту Й.Добровському, який 1792 вивчав у Москві та СанктПетербурзі давньослов’ян. рукописи та стародруки.) Початковий етап становлення С. в Україні, як особливої дослідницької сфери комплексного характеру, тривав упродовж 1-ї третини 19 ст. Йому сприяли: 1) поширення в ході нац. відродження ідей німецького вченого Й.-Г.Гердера, який у книзі «Ідеї до філософії історії людства» (1784—91) стверджував, що «слов’яни зроблять значний внесок у розвиток людства в напрямі до гуманності…, майбутнє слов’ян буде прекрасним»; 2) зовнішньополіт. події, передусім війни Росії з Францією і Туреччиною, в ході яких чимало українців потрапляли в землі зарубіжних слов’ян у складі військ. експедицій чи у зв’язку зі службовими дорученнями (Д.Бантиш-Каменський, В.Тимковський та ін.) і налагоджували двосторонні контакти з ними, згодом поширюючи інформацію про їхнє минуле та сучасний стан серед наук. загалу. В подорожньому щоденнику Д.Бантиша-Каменського «Мандрівка до Молдавії, Волощини і Сербії» (1810), видрукуваному, за визнанням автора, внаслідок зростання сусп. інтересу до слов’ян. народів, подано чимало цікавих відомостей про історію і сучасний стан життя сербського народу; 3) збір офіцерами рос. військ. відомства документальних джерел про російсько-турец. війни та стат. інформації про Османську імперію, зокрема її слов’ян. населення; 4) перші зарубіжні наук. мандрівки слов’ян. землями П.Кеппена (1821—24) і Ю.Венеліна (1830), організована 1829 перша археол. експедиція на територію Болгарії, де було виявлено пам’ятки антич. і візант. цивілізацій, болг. середньовічної історії; 5) славістичні виклади професорів Києво-Могилянської академії (із 1819 — Київської духовної академії). Першими змістовними здобутками укр. С. стали праці Ю.Венеліна «Стародавні і нинішні болгари» (1829), «Стародавні і нинішні словени» (1841) та ін., в яких обґрунтовувалася автохтонність слов’ян у Європі; поява орд Аспаруха на Дунаї трактувалася як завершальний етап переселення бол-
гар; окреслювалася проблема вивчення життя болг. поселенців у Новоросійському краї та Бессарабії. Д.Бантиш-Каменський у 4-томній «Історії Малої Росії» (1822) акцентував на участі сербів у Нац. революції 1648—1676 й аграрному вир-ві Лівобереж. Гетьманщини, чим започаткував вивчення історії українсько-сербських взаємин. На поч. 19 ст. в Україні не існувало спец. наук. установ, до завдань яких належала б розробка проблем С. Осередками його розвитку стали ун-ти (статут 1835 передбачав відкриття кафедр історії і літератури слов’ян. наріч) і наук. т-ва, що друкували періодичні видання. Як предмет викладання і об’єкт наук. дослідження воно було слабко диференційоване — зводилося до філол. науки. Лише в 2-й третині 19 ст., як самостійний предмет дослідження, історія слов’ян відокремилася від студіювань вітчизн. історії. Саме тоді сформувалися й гол. центри С. в Україні: Київ, де функціонували Київ. духовна академія (митрополит Є.Болховітінов, єпископ І.Борисов), Київ. ун-т (М.Максимович, М.Костомаров, М.Іванишев) і Київська археографічна комісія; Харків. ун-т (П.Гулак-Артемовський, І.Срезневський); Одеса з її колонією болгар (І.Денкоглу, В.Апрілов), Рішельєвським ліцеєм (М.Мурзакевич) та Одеським товариством історії та старожитностей і Львів. ун-т. Розвиткові С. сприяли зарубіжні мандрівки слов’ян. землями О.Бодянського 1837—42, П.Прейса та І.Срезневського 1839—42, В.Григоровича 1844—47. Вони дали можливість виявити й зібрати багато рукописів, етногр. і фольклорних матеріалів — цінної джерелознавчої бази в галузі С., суттєво розширити проблематику досліджень, встановити контакти і зв’язки вітчизн. славістів з європ. вченими. Упродовж 2-ї чв. 19 ст. гол. місце належало працям у галузі слов’ян. мовознавства, істор. славістики та джерелознавчої сфери. Займалися з’ясуванням проблем слов’ян. археографії і палеографії О.Бодянський та І.Срезневський, котрі усвідомлювали необхідність археогр. й
палеографічного вивчення пам’яток писемності пд. і зх. слов’ян у нерозривному зв’язку з рукописами вітчизн. походження. І.Срезневський опублікував характеристику списків «Повчань» Кирила Туровського, статті про знайдені в Празі (нині столиця Чехії) глаголичні уривки й сліди глаголиці в пам’ятках 10 ст., спец. дослідження «Палеографічні дослідження пам’яток руських старожитностей» (1857). Завдяки цим працям започатковувався процес формування системи виявлення і публікації джерел, вироблялися правила палеографічного вивчення рукописів, що мали безпосереднє відношення до пам’яток писемності пд. і зх. слов’ян. Свої наук. здобутки в цій сфері він узагальнив у книзі «Слов’яно-руська палеографія» (1885). Важливим напрямом слов’янознавчих досліджень у цей період стала польова археографія, яку розвивали вчені, котрі відвідували землі зарубіжних слов’ян і збирали в місц. населення рукописи. Багаті колекції були сформовані під час закордонних відряджень І.Срезневського й В.Григоровича. Велику увагу вони приділяли вивченню актуальних питань походження старослов’ян. писемності й визначення часу створення кирилиці та глаголиці. Під час подорожі на Балкани 1844—47 В.Григорович зібрав колекцію слов’ян. рукописів. У 1850-х рр. О.Бодянський присвятив даній проблемі дис. «Про час походження слов’янської писемності» (1855), що базувалася на аналізі великого джерельного матеріалу й наук. літератури, але мала описовий характер. Розвиткові С. сприяло видання О.Бодянським пам’яток про діяльність святих Кирила та Мефодія, творів Іоанна Дамаскіна, Іоанна Екзарха, Феодосія Печерського та ін. Проблеми слов’ян. мовознавства на підставі зібраного власноруч матеріалу досліджував І.Срезневський, котрий опрацював і увів до наук. обігу лише частину своїх словенських записів (визначив кордон поширення словенської мови, виділив її діалекти), а ін. матеріали залишилися майже не опублікованими. Наук. інтерес зберігають йо-
го діалектичні праці про говірки пд. слов’ян, підготовчі матеріали для болг. словника, праці про походження слов’ян. письма. Укр. науковці досліджували питання етнографії і фольклору слов’ян. народів, що фігурували в дискусіях відносно принципу народності в мист-ві. Важливу роль для розвитку С., зокрема вивчення фольклору пд. і зх. слов’ян, мала польова робота вчених у слов’янському середовищі. У Добруджі та серед болгарських поселенців Одеси Ю.Венелін записав бл. 50-ти пісень, вивчав їх і планував опублікувати. І.Срезневський видав збірку словацьких народних пісень (1832), записаних у словац. торгівців, і опублікував ряд статей з питань фольклористики, що мали чимале значення для аналізу й осмислення слов’ян. фольклору. Центр. місце серед його робіт із питань слов’ян. міфології зайняла докторська дис. на тему: «Святилища і обряди язичницького богослужіння давніх слов’ян за свідченнями сучасними і переказами» (Х., 1846), в котрій він намагався виявити як загальнослов’ян. риси язичництва, так і його місц. варіанти в різних народів; відзначав важливість вивчення слов’ян. городищ, в яких вбачав пам’ятники язичницького богослужіння. І.Срезневський також збирав матеріали для задуманого словника слов’ян. міфології, зберігав у власному архіві записи текстів серболужицьких пісень, був одним із піонерів етногр. картографування в Україні та Росії, виступивши 1856 з обґрунтуванням доцільності розробки «докладної етнографічної карти земель, котрі займали південно-західні слов’яни». Він долучив М.Костомарова до вивчення Краледворського рукопису, укр. переклад фрагментів якого той опублікував у низці харків. часописів, включив до багатомовного видання цієї пам’ятки (Прага, 1843). 1846 М.Костомаров опублікував книгу «Слов’янська міфологія», де обґрунтував верховенство у віруваннях слов’ян. народів божества, котре уособлювало «світоносну силу в моральному й фізичному сенсі», та висунув гіпотезу
стосовно життєдайної сили вогню у їхніх віруваннях. Питання слов’ян. фольклористики у зв’язку з к-рою сх. слов’ян цікавили І.Боричевського, М.Максимовича, І.Тимковського. У 2-й чв. 19 ст. укр. вчені приділяли увагу вивченню літератури пд. і зх. слов’ян. Ю.Венелін у книзі «Про зародження нової болгарської літератури» (1838) дослідив тенденції розвитку болг. книжності, особливо у 18 і на поч. 19 ст., високо оцінивши при цьому діяльність Неофіта Рильського, упорядкував перелік нововиданих книг болг. мовою. Гол. досягнення болг. к-ри Нового часу проаналізував М.Мурзакевич, серед яких вирізнив вплив книжкової продукції друкарень Москви та Києва на пожвавлення культ. життя болгар у 18 ст. і виникнення на поч. 19 ст. болг. книгодрукування. І.Срезневський проаналізував нові болг. книжкові видання і вперше в Росії уклав їх бібліографію, висловив надію, що болгари займуть належне місце «в загальному літературному відродженні західних слов’ян». Він же схарактеризував розвиток чеського театру та драматургії, підготував нарис розвитку серболужицької літератури, чим започатковував новий напрям укр. С. В.Григорович у дис. «Досвід викладу літератури слов’ян в її найголовніших епохах» (1842) провів порівняльно-істор. аналіз розвитку слов’ян. літератур, які вважав «проявом у слові народного духу». Зовн. ознаками відокремлення від вітчизн. істор. проблематики історії слов’ян як самостійного предмета досліджень були праці Ю.Венеліна, І.Срезневського, М.Костомарова, М.Максимовича, І.Борисова та ін. Спільність методологічних засад укр. історіографії із західноєвроп. істор. наукою обумовила ту особливість, що переважна більшість вітчизн. істориків перебували на позиціях романтизму, а рос. слов’янофільські ідеї не знайшли серед них підтримки (застереження зробимо лише щодо М.Іванишева). Заслуга в оновленні теор. основ укр. істор. славістики належала М.Костомарову, який долучив до неї методологію народницької історіогра-
645 СЛОВ’ЯНОЗНАВС
646 СЛОВ’ЯНОЗНАВС
фії. На її засадах він досліджував проблему церк. унії в українсько-польс. відносинах і міфологічні уявлення давніх слов’ян. М.Максимович розробив чотиричленну схему поділу слов’ян. народів (східні, чи руські слов’яни; західні; північно-західні, чи венети; південно-західні, чи задунайські), вивчав найважливіші події польсько-укр. відносин раннього Нового часу, зокрема, трактував Люблінську унію 1569 як юрид. акт, згоду укр. рицарства служити польс. королеві нарівні з поляками. Єпископ І.Борисов досліджував історію християнства в Польщі й аргументовано довів, що від початку воно поширювалося за візант., сх., обрядом і лише під впливом зовн. чинників у ній утвердилося всевладдя Римо-катол. церкви. Він же був одним із фундаторів гуртка інтелектуалів, котрі здійснювали пошук, аналіз і публікацію істор. джерел з історії українсько-польс. відносин, що чимало сприяло розвиткові вітчизн. С. П.Задерацький розглянув історію заснування болг. колоній на Пд. України, окреслив їхній стан розвитку. На підставі матеріалів канцелярії новорос. та бессарабського генерал-губернатора і губернського стат. к-ту А.Скальковський у книзі «Болгарські колонії в Бессарабії і Новоросійському краї» (1848) проаналізував процес заселення й освоєння пд. регіонів України вихідцями з Балканського п-ва. М.Мурзакевич дослідив нумізматичні колекції візант. і болг. монет та опублікував документи із заселення Новорос. краю. Д.Зубрицький у низці праць торкнувся проблеми взаємин Русі (України) і Польщі, які розглядав крізь призму династичних контактів Рюриковичів і Пястів, відзначив цілковиту рівноправність в їхніх стосунках і спростував тезу польс. історіографії про споконвічний польсько-рус. антагонізм, а також тезу про захоплення Польщею Галичини ще в 12 ст. З’явилися спец. роботи в галузі історії слов’ян. права. І.Данилович дослідив і видав найдавніші пам’ятки литовсько-рус. законодавства і польс. права, обстоював думку про єдність права слов’ян. народів. М.Іванишев ви-
користав порівняльний метод для вивчення держ. і правових інститутів слов’ян. народів, видрукував низку пам’яток давньочеського права, чим суттєво розширив джерельну базу для подальших студій у цій сфері досліджень. Пожвавлення сусп. життя в Росії періоду ліберальних реформ 1860-х рр. стимулювало формування якісно нового етапу розвитку укр. С. Він характеризувався диференціацією його предмета дослідження, висуненням нових методологічних принципів, становленням нових шкіл і напрямів, що зробили помітний вклад у розвиток європ. славістики. Відбувалася зміна поколінь укр. славістів. Представники нового покоління не поділяли захоплено-романтичного відношення до слов’ян. давнини своїх попередників, більш реалістично оцінювали сучасність. Помітні новації відбулися в університетській славістиці, де із курсу слов’ян. філології в самостійну дисципліну виокремилася історія слов’ян. народів, при підготовці вчених-славістів широко практикувалися закордонні відрядження, що сприяли вивченню ними джерел і здобутків європ. учених. Окрім ун-тів і Київ. духовної академії, осередками слов’янознавчих студіювань ставали істор., історико-філол. та церковно-істор. т-ва, Київ. археогр. комісія, Ніжинський історико-філологічний інститут князя О.Безбородька та Рос. археол. ін-т у Константинополі. Нові можливості для публікації робіт відкривало заснування нових часописів: «Труды Киевской духовной академии» (1860), «Университетские известия» (1861), «Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца» (1879), «Киевская старина» (1882) та ін. У 2-й пол. 19 ст. чималих успіхів досягла укр. істор. славістика, що суттєво розширяла свою проблематику. Були виявлені, видані та науково інтерпретовані істор. тексти і документальні джерела, які збагатили джерельну базу С. Теоретико-методологічні засади досліджень визначалися суспільно-політ. орієнтацією авторів і ґрунтувалися на засадах романтично-народницької та по-
зитивістської концепцій історії слов’ян. народів, при перевазі останньої. У самостійний напрям С. виокремилася кирило-мефодіївська проблематика: О.Воронов, В.Григорович, В.Більбасов, І.Малишевський проаналізували різні аспекти просвітницької діяльності святих Кирила та Мефодія і висловили ряд принципово важливих міркувань про зміст і походження їхніх глаголичних служб, перебування Мефодія на моравському архієпископстві та ін. О.Кочубинський уклав «Карту розселення слов’ян у IХ ст., в епоху діяльності святих Кирила та Мефодія» (1885), чим посприяв подальшим студіям із середньовічної історії слов’ян. народів. О.Котляревський дослідив особливості звичаєвого права балт. (поморських) слов’ян, що складали підґрунтя їхніх держ. і правових інститутів. Ф.Успенський і П.Лавровський започаткували вивчення історії Великої Моравії, зокрема окреслили ключові події процесу запровадження християнства. Ф.Фортинський проаналізував виникнення й розвиток поморських міст, успішна торг. діяльність яких сприяла утворенню Ганзейського союзу; вивчав його відносини з нім. д-вами й визначив причини нім. колонізації слов’ян. Помор’я. Найповнішою працею в європейській історіографії в галузі історії звичаєвого права балт. слов’ян стала докторська дис. О.Котляревського «Старожитності юридичного побуту балтійських слов’ян: Спроба порівняльного вивчення слов’янського права» (1874), що готувалася (уперше в західнослов’ян. середовищі) з використанням порівняльних методів дослідження. Він же опублікував найважливіше джерело з історії поморських слов’ян — «Сказання Оттона Бамберзького», присвятивши це видання своєму вчителеві О.Бодянському. Проблеми історії Польщі зайняли важливе місце серед досліджень В.Антоновича, який розробляв різні аспекти складної проблеми українсько-польс. відносин у Польс. д-ві. М.Владимирський-Буданов з’ясував, що запровадження в польс. містах самоврядування на магдебурзькому пра-
ві стало однією із причин занепаду країни, спростував тезу польс. авторів про вирішальну роль Польщі в заселенні та освоєнні укр. теренів. Їхня діяльність в Київ. археогр. комісії сприяла публікації джерел з історії д-ви і права Польщі. І.Линниченко дослідив взаємовідносини Русі та Польщі доби середньовіччя, а І.Любовичем аналізувалися істор. події Реформації і Контрреформації в Польщі. Ф.Успенський видрукував документальні матеріали з історії мирних переговорів між Московією і Польщею 1581—82. М.Костомаров у 2-томній монографії «Останні роки Речі Посполитої» з’ясував причини падіння польс. д-ви. Проблеми історії Польщі й польськоукр. взаємин Нового часу вивчав М.Драгоманов. О.Левицький висвітлив події польського повстання 1830—1831 на теренах Правобережної України, а І.Каманін показав роль чуток у суспільно-політ. житті укр. земель Речі Посполитої під час Гайдамаччини і поділів Польщі. Розвиткові богемістики сприяли праці А.Ясинського, присвячені особливостям процесу падіння земського ладу в Чеській д-ві в 10—13 ст., студії В.Надлера і О.Вертеловського з історії гуситського руху, роботи О.Кочубинського з історії Чехії 15—17 ст. Помітних успіхів укр. вчені досягли у вивченні ключових проблем історії та к-ри пд. слов’ян. Високим рівнем наук. осмислення досліджуваних проблем відзначалися праці М.Дринова «Заселення Балканського півострова слов’янами» (1873) і «Південні слов’яни і Візантія в 10 ст.». Він же обґрунтував концепцію розквіту к-ри тирновського періоду в 2-му Болг. царстві, розкрив причини і значення збереження болгарами нац. самосвідомості в період турец. панування. Ф.Успенський окреслив нові аспекти візант. володарювання в Болгарії в 10—12 ст., з’ясував причини визвол. змагань болгар проти Візантії, що привели до утворення 2-го Болг. царства. Він також ініціював і очолив археол. дослідження, в результаті яких була виявлена і вивчена давня столиця 1-го Болг. царства Абоба-Пліски; у Болга-
рії, Сербії, Греції і Туреччині було відкрито чисельні речові пам’ятки, зокрема епіграфічні. Т.Флоринський досліджував формування державності у балканських слов’ян, а також законодавчу діяльність Стефана Душана, обґрунтував закономірний зв’язок «Законника» та візант. правничих пам’яток, перекладених у Сербії за часи його правління. К.Радченко вперше в історіографії на широкій джерельній базі висвітлив культ. і реліг. життя в Болгарії в 14 ст., визначив ступінь впливу візант. к-ри і реліг. вірувань на духовне життя болг. народу. В.Качановський у книзі «Історія Сербії з половини 14 до кінця 15 ст.» (1899) розкрив інформаційний потенціал писемних джерел з історії Сербії. Зв’язки пд. слов’ян із Візантією та ін. європ. країнами і народами аналізували В.Григорович, М.Дринов, Т.Флоринський. У самостійний напрям слов’янознавчих досліджень виокремилася історія славістики, у сфері якої працювали О.Кочубинський, О.Котляревський, А.Степович, Т.Флоринський, І.Франко. У новий етап розвитку вступили дослідження слов’ян. мов. Його найбільшим центром став Харків. ун-т, де працював засновник власної наук. школи О.Потебня, якого вирізняли глибина аналізу і широта підходу до об’єкта дослідження. Міжнар. визнання й авторитет крупного представника світ. славістики принесли йому праці «Думка і мова» (1862), «Із записок з російської граматики» (1864). У слов’янознавчих працях 1870— 80-х рр. він порушив і з’ясував багато кардинально нових для того часу проблем: мова і мислення; мова і нація; походження і розвиток мови у зв’язку з історією народу; міфологія; теорія словесності та ін. Досліджуючи розвиток рос. і укр. мов, О.Потебня широко залучав порівняльний матеріал різних слов’ян. мов. Професор Новорос. ун-ту О.Томсон звернувся до вивчення істор. синтаксису праслов’ян. мови та історії слов’ян. редукованих звуків. Поряд із розробкою заг. проблем слов’ян. мовознавства активізувалося вивчення окремих західно- і південно-
слов’ян. мов. І.Срезневський, О.Кочубинський, С.Кульбакин зверталися до різних аспектів дослідження польс., чеської і серболужицької мов. Одночасно зростав науковий інтерес і до слов’ян. лексикографії. У 1870— 80-х рр. П.Лавровський випустив перші, хоча й у перекладі, словники сербохорватсько-рус. мови. П.Драганов працював над укладенням російсько-болг. словника, збирав матеріали з мови, літератури, етнографії та історії Балкан. 1872—74 в Новорос. ун-ті викладав відомий славіст, визнаний авторитет у галузі слов’ян. філології В.Ягич. Потреби викладання зумовили появу на зламі 19—20 ст. перших оригінальних підручників і навч. посібників зі слов’янських мов, підготовлених Т.Флоринським, С.Кульбакиним. Відомим дослідником слов’ян. літератур був учень О.Котляревського А.Степович. Він надавав особливого значення популяризації к-ри слов’ян і долучився до перекладу рос. мовою творів І.Вазова, А.Ірасека, П.Негоша, Й.Змая, Б.Радичевича, Я.Веселиновича, Л.Лазаревича. Крім вступних статей до перекладів їхніх праць, він опублікував і роботи про окремих слов’ян. письменників. Видрукував «Нарис історії чеської літератури» (1886), «Нарис з історії слов’янських літератур» (1893), «Нариси історії сербсько-хорватської літератури» (1899), присвячені переважно авторам 19 ст. До вивчення літ. процесу у слов’янських народів зверталися В.Качановський та М.Дашкевич, праці яких в основному стосувалися середньовічних літератур пд. слов’ян. М.Глокке з’ясував місце Яна Кохановського в історії польс. к-ри 16 ст. М.Задерацький проаналізував творчість представників польс. і чеської літератур 19 ст., М.Державін і М.Попруженко — окремі періоди літературно-культ. розвитку пд. і зх. слов’ян у цілому. Звернення укр. дослідників до історії давньої, середньовічної і сучасної літератури зарубіжних слов’ян. народів було нерозривно пов’язане з вивченням багатьма з них нар. творчості та проблем слов’ян. етнографії. На підставі комплексного використання і
647 СЛОВ’ЯНОЗНАВС
648 СЛОВ’ЯНОЗНАВС
порівняльного аналізу різноманітних джерел О.Котляревський в магістерській дис. «Про поховальні звичаї язичницьких слов’ян» (1868) виявив характерні риси побуту слов’ян (давніх). В.Качановський зібрав і видав болг. нар. пісні зі словником «Пам’ятки болгарської народної творчості» (1882). Важливою сторінкою у вивченні слов’ян. фольклору стала діяльність О.Потебні й М.Сумцова та ін., які дотримувалися різних ідейних і наук. позицій. Весільні наряди та звичаї слов’ян. народів вивчали М.Сумцов і М.Задерацький. М.Державін проводив етногр. дослідження болгар-поселенців Пд. України (Таврійської губернії), результати яких увійшли до його магістерської дис. Помітними були успіхи в галузі бібліографії, що мала неабияке значення для більш широкого обміну наук. інформацією в колах учених-славістів. Заслуговує на увагу бібліографічна діяльність основоположника міжнар. славістичної бібліографії в Росії М.Задерацького, одного із засновників «Славянского ежегодника» (т. 1—6, 1876—90). Його ініціативу продовжили А.Степович, А.Стороженко й Т.Флоринський. О.Котляревський широко практикував видання рецензій на слов’янознавчі праці, а Т.Флоринський упродовж 1883— 1912 вміщував на шпальтах час. «Университетские известия» критичні бібліографічні огляди видань з історії, літератури та етнографії слов’ян. Володіння первинним історіографічним матеріалом, зв’язки з колегами дали йому змогу підготувати змістовні нариси про відомих вітчизн. і зарубіжних славістів: Ф.Рачкого, Ю.Даничича, Ф.Миклошича, Ф.Палацького, В.Макушева та ін. У 19 ст. С. розвивалося й у Львів. ун-ті. Так, у наук. працях і викладацькій діяльності Я.Головацький порівнював укр. мову та усну нар. творчість із мовами і фольклором ін. слов’ян. народів. 1888 була створена кафедра слов’ян. філології, яку очолив дослідник порівняльної граматики слов’ян. мов А.Каліна. І.Шараневич цікавився питанням походження слов’ян, І.Свєнціцький вивчав проблеми слов’ян. літе-
ратурознавства. У Чернів. ун-ті славістику викладав відомий дослідник слов’ян. мовознавства та палеографії О.Калужняцький, під кер-вом якого розпочали наук. діяльність укр. славісти Є.Козак, Р.Смаль-Стоцький, Ю.Яворський. Під час навчання у Львівському та Віденському ун-тах інтерес до історії найдавнішої д-ви зх. слов’ян — князівства Само — проявив М.Кордуба. Він також публікував статті з історії українсько-польс. взаємин ранньомодерної доби, рецензії на праці, присвячені середньовічній історії слов’ян. країн, підготував 12 томів серії «Жерела до історії України-Руси» (1911). К.Студинський досліджував культурно-літ. процеси в Галичині в контексті міжслов’ян. взаємин. Помітною постаттю в укр. С. був І.Франко, котрий аналізував різноманітні аспекти історії та к-ри слов’ян. народів, міжслов’ян. взаємин, вивчав історію славістики. На зламі двох століть укр. С. за більшістю напрямів досліджень займало лідируючі позиції в європ. науці. Праці славістів вирізнялися вичерпною джерельною базою, високим рівнем істор. критики і філол. аналізу тексту, широким залученням діалектичного матеріалу, вивченням явищ мови і фольклору у зв’язку з долею конкретного слов’ян. народу. Від літературознавства остаточно відокремилося вивчення усної нар. творчості. Укр. славісти — не лише філологи, а й історики, етнографи, правники — взяли участь у роботі попереднього з’їзду рос. філологів у С.-Петербурзі (1903), де було обговорено назрілі питання розвитку С. і підготовку проведення міжнар. з’їзду славістів (не відбувся через низку причин). На поч. 20 ст. збереглися позитивні тенденції у вивченні проблем слов’ян. мов, літератур і фольклору. Важливим явищем у вивченні південнослов’ян. мов стала монографія О.Лук’яненка «Кайковське наріччя» (1905). Г.Ільїнський видав «Праслов’янську граматику» (1916) — перший компендіум із праслов’ян. граматики, що виділив цю наук. дисципліну із порівняльної граматики слов’ян., старослов’ян. і церковнослов’ян.
мов. Він також займався вивченням сербської мови. М.Державін продовжував систематичний опис і вивчення болг. говірок Бессарабії і Новоросії. А.Степович опублікував нарис про словенського поета-романтика Ф.Прешерна. Посібник з історії чеської літератури видав О.Лук’яненко, а О.Погодін — курси лекцій з історії польс., сербської та болг. літератур. Важливим досягненням у галузі вивчення чеської літератури стала монографія Є.Рихліка «Поетична діяльність Франца Ладіслава Челаковського» (1915). М.Дашкевич і П.Заболотський торкалися історії міжслов’ян. літ. зв’язків. А.Лобода вивчав епос і взаємозв’язки нар. творчості різних слов’ян. народів; був прихильником істор. методу їх вивчення і відкидав методику міфологічної школи, в якості найбільш стійкого елементу нар. творчості розглядав не персонажі, а мотиви. Щонайперше місце в істор. славістиці цього періоду займала історія Польщі. М.Владимирський-Буданов і М.Максимейко дослідили вплив Вислоцьких і Вартських статутів на правові норми укр. населення Великого князівства Литовського й Королівства Польського, а М.Ясинський з’ясував роль Луцького трибуналу в судоустрої Речі Посполитої. Помітною подією в галузі полоністики стала магістерська дис. В.Біднова «Православні церква в Польщі і Литві (по “Volumina legum”)» (1902), в якій він проаналізував правові норми сеймових постанов і польс. законодавства в частині регламентації становища правосл. церкви на теренах Речі Посполитої. А.Стороженко з’ясував вплив реформи польс. короля Стефана Баторія на становлення козац. стану, а М.Стельмашенко показав роль П.Скарги у боротьбі катол. церкви з Реформацією в Польщі й підготовці Берестейського унійного собору 1596. Ф.Титов займався висвітленням становища правосл. церкви в Речі Посполитій у 17—18 ст. і з’ясував, що важке її становище зумовлювалося зневажливим ставленням поляків, які вважали католицизм найважливішою підвалиною держ. устрою Польщі й добробуту її на-
селення. К.Воблий уперше в історіографії проаналізував розвиток польс. фабричної пром-сті в 2-й пол. 18 — 1-й третині 19 ст. і визначив його гол. етапи. Питання історії ін. західнослов’ян. народів досліджувалися в менших масштабах. Найбільшим досягненням у вивченні середньовічної історії Чехії стала докторська дис. А.Ясинського «Нариси і дослідження із соціально-економічної історії Чехії в середні віки» (1901), присвячена характеристиці соціального й аграрного ладу чеської д-ви. Він спростував тезу нім. історіографії відносно культуртрегерської ролі нім. колоністів у Чехії і встановив, що баварсько-австрійс. колоністи не привнесли в соціальні відносини чеського села «нічого своєрідного, ніякої нової культурної практики». М.Бречкович вивчав соціально-екон. розвиток балт. слов’ян і нім. колонізацію Помор’я. На поч. 20 ст. спостерігався спад у вивченні проблем історії південнослов’ян. народів. Найважливішим досягненням у цій галузі стало видання Г.Ільїнським зібрання грамот болг. царів, на підставі яких він висвітлив коло питань стосовно внутр. устрою середньовічної д-ви, відтворив картину побуту, духовної і матеріальної к-ри середньовічних болгар, їхніх майнових, правових і соціальних відносин. М.Попруженко і К.Радченко торкнулися маловідомих аспектів історії богомільського руху й аналізу деяких документальних джерел. М.Державін показав процес переселення болгар у Пд. Україну й висвітлив їхнє сучасне становище, а також намагався з’ясувати істор. коріння появи македонської проблеми. О.Лук’яненко проаналізував вплив болг. відродження на ін. слов’ян. народи. М.Попруженко намагався з’ясувати місце Ю.Венеліна і М.Дринова в нац. відродженні Болгарії. П.Заболотський дослідив впливи рос. літератури і к-ри на болг. відродження. Т.Флоринський проаналізував джерельну основу Дубровницького статуту 1272, довів його унікальність і наук. цінність як першої спроби кодифікації правових норм у пд. слов’ян. О.Лук’яненко вивчав
роль братів Зринських і Ф.Франкопана в політ. історії Хорватії 17 ст., а М.Драй (див. М.ДрайХмара) цікавився літ. і громад. діяльністю далматинця А.КачичаМилошича. Окремі події українсько-південнослов’ян. сусп. і культ. зв’язків висвітлювали М.Сперанський, М.Дашкевич, М.Каманін, М.І.Петров. Продовжувалася розробка питань історії вітчизн. і зарубіжного С. М.Попруженко підготував одну з перших біографій візантиніста і славіста Ф.Успенського й проаналізував творчий доробок М.Дринова-болгариста. Б.Ляпунов окреслив гол. віхи наук. біографії В.Ягича і М.Дринова. М.Василенко першим в Україні написав розгорнуту біографію О.Бодянського, до аналізу творчості якого звертався й І.Франко. Останній також ініціював видання епістолярної спадщини В.Ягича. Різнопланові біографічні матеріали про вченихславістів (нариси на пошану, біографічні студії, некрологи, критичні огляди, рецензії, відгуки, коментарі та ін.) опублікували І.Линниченко, М.Сперанський, Т.Флоринський, А.Ясинський, завдяки чому до наук. обігу було введено чимало історіографічних фактів, що створювало сприятливі умови для підготовки фундаментальних робіт з історії славістики. Не сталося особливих змін у прийомах вивчення слов’ян. етнографії, свідчення якої в основному накопичувалися в комплексних працях зі слов’ян. мов, фольклору, історії і культури. Найбільший інтерес мала книга Т.Флоринського «Слов’янське плем’я» (1907). Перша світова війна унеможливила доступ укр. учених до документальних матеріалів зарубіжних архівів та б-к, перервалися контакти із зарубіжними вченими, змінилися пріоритети в тематиці славістичних досліджень. Вийшли друком науково-популярні праці з історії та сучасного становища слов’ян. народів М.Державіна, Є.Рихліка, М.Хохлача, Л.Покаса, М.Коджебаша, що використовувалися у пропагандистських акціях. У період Української революції 1917—1921 кафедри слов’ян. філології продовжували готувати фахівців у
галузі С., осередком якого став Кам’янець-Подільський держ. укр. ун-т, де курс слов’янознавства викладав М.Драй. Утім через складнощі в організації наук. відряджень активність слов’янознавчих студіювань знизилася, частина славістів звернулися до українознавчих сюжетів, а окремі емігрували (В.Біднов, М.Грушевський, О.Погодін, М.Попруженко, А.Стороженко, Ю.Яворський). У рад. Україні С. як галузь гуманітарних наук поступово ліквідовувалося: славістичні кафедри закривалися, окремі славісти зазнавали не лише переслідувань (М.Грушевський, А.Лобода), а й репресій (В.Дем’янчук, К.Копержинський, В.Петрусь). Чимало з них загинули в таборах і в’язницях (М.Драй, А.Кримський, Є.Рихлік, М.Туницький). Ін. група вчених виявили лояльність до рад. влади і працювали в навч. закладах і академічних установах (Л.Булаховський, М.Бречкович, М.Державін, О.Лук’яненко, М.Любович, А.Степович, Ф.Успенський), окремі з них відійшли від активної наук. діяльності (І.Линниченко, Є.Петухов). Серед найбільш помітних слов’янознавчих праць цього періоду були статті А.Ясинського з аграрної історії середньовічної Чехії, М.Бречковича — про занепад Східно-Поморського князівства, В.Барвінка — про роль балканських слов’ян в історії Візантії поч. 13 ст., Ф.Успенський випустив 2-й том «Історії Візантійської імперії» (1927), в якому чимало уваги приділив історії пд. слов’ян. Окремі питання полоністики вивчалися в Ін-ті польс. пролетарської к-ри при ВУАН, питання болгаристики — на кафедрі болг. мови Одес. пед. ін-ту. О.Курило, В.Ганцов, П.Бузук взяли участь у 1-му Міжнар. з’їзді славістів у Празі 1929. Того ж року на шпальтах газ. «Пролетарська правда» М.Драй (Драй-Хмара) звернув увагу на «байдуже ставлення до слов’янознавства як наших керівних кіл, так і широких верств громадянства». У 1920—30-ті рр. для укр. учених важливими осередками С. були Львів. ун-т (І.Свєнціцький) та Український вільний університет у Празі (Д.Антонович, Д.До-
649 СЛОВ’ЯНОЗНАВС
650 СЛОВ’ЯНОЗНАВС
рошенко, О.Колесса, С.Смаль-Стоцький), Український науковий інститут у Варшаві (Р.СмальСтоцький), Український науковий інститут у Берліні (Д.Дорошенко, М.Кордуба) та Слов’янський інститут у Празі (С.СмальСтоцький). Д.Дорошенко видав у 3-х томах книгу «Слов’янський світ в його минулому і сучасному» (1922), в якій висвітлив етногр. кордони, статистику населення, історію і словесність усіх слов’ян. народів. С. почало відроджуватися в Україні на нових методологічних засадах після Другої світової війни, коли слов’ян. країни склали ядро соціаліст. системи — одного з полюсів біполярного світу. Рад. варіант цієї методології заперечував увесь попередній наук. і культ. спадок та сформулював концепцію про глибоку кризу всіх гуманітарних наук напередодні революції 1917, якої мали дотримуватися всі науковці. Відновилися славістичні кафедри в Київському (Л.Булаховський) і Львівському (М.Кордуба) ун-тах. 1957 при Президії АН УРСР створений Укр. к-т славістів, що став науково-координаційним центром у галузі славістики (очолювали Л.Булаховський, М.Рильський, І.Білодід, В.Русанівський, зараз голова — О.С.Онищенко). Відродженню укр. славістики сприяли наук. контакти із вченими-славістами зарубіжних слов’ян. і неслов’ян. країн. Від 1958 укр. науковці брали участь у міжнар. з’їздах славістів, від 1962 — у наук. конференціях істориківславістів, окремі з яких були проведені в містах України (Київ, 1963; Харків, 1970; Львів, 1973; Чернівці, 1976; Донецьк, 1978; Ужгород, 1982). Традиційними стали респ. славістичні конференції, значно розширився діапазон слов’янознавчих досліджень. У наук. ін-тах АН УРСР відкрито відділи — слов’ян. літератур (Ін-т літератури ім. Т.Шевченка), слов’ян. фольклористики (Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Рильського), слов’ян. мов (Ін-т мовознавства ім. О.Потебні), історії зарубіжних слов’ян. країн (Ін-т історії). Розвиткові слов’янознавчих досліджень сприяло видання збірників: «Питання слов’янського мо-
вознавства», «Слов’янське мовознавство», «Українське слов’янознавство» (із 1976 — «Проблеми слов’янознавства»), «Міжслов’янські літературні взаємини» та їх продовження «Слов’янське літературознавство і фольклористика». Із 1948 в еміграції виходила серія неперіодичних монографічних випусків «Slavistica». Увага приділялася публікації джерел з історії слов’ян. народів і міжслов’ян. зв’язків, найбільш значними з яких були збірники, присвячені польському повстанню 1863—1864: «Суспільно-політичний рух на Україні в 1856—1862 рр.» (1963), «Суспільно-політичний рух на Україні в 1863—1864 рр.» (1964). Значним досягненням стало видання підручників з історії пд. і зх. слов’ян 1966 і 1987. Дослідники зосередилися на вивченні найбільш важливих проблем істор. процесу. Проблему етногенезу слов’ян. народів вивчали переважно археологи (В.Баран, Л.Вакуленко, І.Винокур, Д.Козак, В.П.Петров, А.Сміленко, Б.Тимощук) та історики (М.Брайчевський, К.Гуслистий, Я.Ісаєвич, О.Пріцак). Увага істориків привернулася до питання історії ранньофеод. слов’ян. д-в (П.Толочко, О.Головко, М.Котляр). Окремі вчені вивчали соціально-екон. та демографічні процеси в Польській д-ві періоду середньовіччя (Д.Похилевич, Т.Брянцева) і Нового часу (М.Крикун, В.Маркіна). Значно слабше ці проблеми були вивчені в історії ін. слов’ян. країн. Частина славістів досліджували коло проблем, пов’язаних із національно-визвол. боротьбою польс. народу (Л.Баженов, С.Трусевич), боротьбою пд. слов’ян проти осман. гніту, за нац. визволення (С.Сідельніков, Ю.Фомін, В.Чорній). З’явилися праці, присвячені розвиткові суспільно-політ. думки і к-ри слов’ян. народів періоду нац. відродження (А.Бейліс, Л.Волькович). Чільне місце в істор. роботах укр. славістів займало дослідження міжслов’ян. відносин (А.Бачинський, П.Сохань, О.Павлюченко, Ф.Шевченко). Розвиткові південнослов’ян. країн на поч. 20 ст. присвячені праці В.Жебокрицького, І.Кулинича, А.Мартиненка, історії Поль-
щі — І.Теодоровича. Велику увагу автори приділяли проблемам впливу Жовтневої революції 1917 на слов’ян. країни і подальшим революц. зв’язкам слов’ян. країн. Найбільш повно ці питання висвітлені в контексті історії Польщі (П.Калениченко, І.Белякевич), Чехословаччини (І.Гранчак, І.Мельникова, І.Петерс, В.Худанич), Болгарії (Г.Чернявський, М.Дихан, П.Сохань, В.Павленко). Завдяки працям В.Ганчіна, А.Кізченка, І.Попа, Г.Чернявського, В.Чугайова відбулися позитивні зрушення у вивченні внутр. і зовн. політики слов’ян. країн міжвоєнного періоду. Значна частина істориків-славістів працювали над історією слов’ян. країн у роки II світ. війни (М.Бурмака, І.Ганевич, О.Довганич, П.Калениченко, В.Клоков, А.Копилов, І.Кундюба, Ю.Макар), аналізували події народно-демократ. етапу їхнього розвитку (М.Турівненко, Г.Попов). Велика група дослідників зосередилися на дослідженні «соціалістичного будівництва» у слов’ян. країнах: Болгарії (В.Павленко, А.Черній), Польщі (С.Антонюк, І.Лісевич), Чехословаччині (С.Віднянський, І.Дзюбко, І.Мельнікова, Р.Постоловський, Є.Пугач), Югославії (В.Даниленко). У працях окремих істориків-славістів знайшли відображення проблеми розвитку болг. і польс. історіографій (О.Бейліс, Л.Зашкільняк). Цікаві огляди рос. і рад. історіографій слов’ян. країн здійснили П.Калениченко, О.Крапівін, А.Мітряєв, Д.Похилевич. Проводилися дослідження в галузі історії рос. і укр. славістики (Л.Коваленко, А.Мартиненко, С.Страшнюк, В.Чорній). У 2-й пол. 20 ст. успішно продовжили вивчення західно- і південнослов’ян. мов і літератур, духовної к-ри Л.Булаховський, О.Білецький, Ю.Булаховська, А.Багмут, Г.Вервес, Л.Гумецька, І.Желізняк, В.Захаржевська, В.Коломієць, О.Мельничук, А.Непокупний, О.Ткаченко, К.Трофимович, В.Моторний, В.Шевчук та ін. Їхнім доробком стали фундаментальні колективні праці: «Вступ до порівняльного вивчення слов’янських мов» (1966), «Етимологічний словник української мови» (т. 1—7, 1982—
2006), «Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті» (т. 1—5, 1987—94) і десятки індивідуальних монографій, присвячених кардинальним питанням славістики. Успіхів у галузі слов’ян. фольклористики в повоєнний період досягнули М.Кравцов, Н.Шумада, М.Гайдай, В.Юзвенко, Л.Вахніна та ін. 1969 в Ін-ті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Рильського АН УРСР було створено відділ слов’ян. фольклористики, який зосередився на порівняльному вивченні фольклору слов’ян. народів, історії слов’ян. фольклористики. 1988 його було реорганізовано у відділ мист-ва та нар. творчості зарубіжних країн, який продовжив досліджувати проблеми худож. к-ри слов’ян, проводив координаційну діяльність із налагодження наук. контактів з ученими слов’ян. країн. Зі здобуттям Україною незалежності розпочався новий етап розвитку славістики. Дослідження широкого кола її проблем успішно розвивалися як в академічному сегменті вітчизн. науки, так і в освітянському, де їх центрами є кафедри істор. і філол. ф-тів. Зросла кількість славістичних центрів, якими стали Київ. славістичний ун-т, Рівнен. ін-т слов’янознавства Київ. славістичного ун-ту та ін. Укр. к-т славістів разом з ін. установами НАН України започаткував видання міжвідомчих збірників «Слов’янські обрії» і «Слов’янський світ: Збірник наукових праць», на сторінках яких висвітлюються актуальні дискусійні проблеми духовної к-ри слов’ян. народів. Праці в галузі істор. славістики друкуються у фахових виданнях: «Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки», «Україна в ЦентральноСхідній Європі (з найдавніших часів до кінця ХVIII ст.)», «Проблеми історії країн Центральної та Східної Європи: Збірник наукових праць», «Слов’янський вісник» та ін. За останні роки укр. вчені досягли успіхів у наук. дослідженні історії, мов і к-ри слов’ян. країн і народів, взяли участь у міжнар. з’їздах славістів у Братиславі (Словаччина; 1993),
Кракові (1998), Любляні (Словенія; 2003), Охриді (Македонія; 2008). Провідну роль у розвитку славістики в Україні на поч. 21 ст. відіграють соціогуманітарні установи НАН України: Ін-т мовознавства ім. О.Потебні (де з 1991 функціонує сектор, із 1997 — відділ загальнославістичної проблематики та східнослов’ян. мов), Ін-т укр. мови, Ін-т мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Рильського, Ін-т літератури ім. Т.Шевченка, Ін-т історії України, Ін-т українознавства ім. І.Крип’якевича, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського. Серед найпомітніших здобутків учених-славістів цих установ видання: «Історія української культури» (т. 1—5, 1998—2011), «Художня культура західних і південних слов’ян (ХIХ — початок ХХ ст.): Енциклопедичний словник» (2006), «Київські полоністичні студії» (т. 1—17, 1999— 2010), «Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця ХVIII ст.)» (вип. 1—10, 2000—10). У тісній співпраці з вітчизн. вузами та зарубіжними центрами слов’янознавчих досліджень досягнуто значного прогресу в реалізації фундаментальних міжнар. славістичних проектів із виданням «Загальнослов’янського лінгвістичного атласу», «Атласу східнослов’янських ізоглос». Плідно розвиваються славістичні дослідження в галузі літератури, етнографії, прикладної лінгвістики, історії, археології, філософії, бібліотекознавства. Подальший розвиток С. в Україні має велике значення в контексті розвитку міжнар. наук. зв’язків вітчизн. соціогуманітарної сфери, забезпечення її успішної інтеграції в європ. і світ. дослідницький простір.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СЛОВ’ЯНОЗНАВСТВО» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
