СЕРЕДНІ ВІКИ (medium aevum) — період всесвітньої історії між історією Стародавнього світу та Новою історією.
Поняття «середнi вiки» вперше виникло в колах iтал. гуманістів, літераторів та істориків у 15—16 ст. Ф.Біондо (1392—1463) першим виділив цей період в окрему епоху, відмінну від давньої історії та Відродження, у своїй осн. праці «Три декади історії від падіння Римської імперії», яка починалася від здобуття 410 Риму вестготами на чолі з королем Аларіхом I і закінчувалася 1440. Ренесансні гуманісти розуміли це поняття, перш за все, як період занепаду к-ри — «проміжні віки» між власне античністю та епохою Відродження (антич. спадщини). Сучасні дослідження повністю спростували такі погляди. Остаточно поняття «середні віки» утвердилося в європ. iстор. науцi пiсля появи працi професора ун-ту в Галле (Пруссія) Х.Келлера (Целларіуса) 1698. Приймаючи поділ історії на давню, середньовічну й нову, він початково пропонував вважати середньовіччям час від заснування Константинополя (331) до його здобуття турками, тобто падіння Візант. імперії, а також завершення Столітньої війни між Англією та Францією (1453). Згодом Х.Келлер підкоригував й обґрунтував нові умовні межі цього періоду — від падiння Рим. iмперiї (476) до падіння Візант. імперії (1453). Після тривалих суперечок сьогоднi бiльшiсть iстор. шкіл, погодившись із нижньою межею (476), умовно приймають за верхню межу вiдкриття Америки Х.Колумбом, яке збіглося із завершенням Реконкісти — відвоювання Піренейського п-ова від арабів (1492) — та переходом більшості європ. країн від феод. д-в до станових або абсолютних монархій. У питанні «верхньої межі» єдності немає досі. Окремi дослiдники пiдіймають її до зародження Реформацiї (поч. 16 ст.) і далі (при цьому спираючись на авторитет франц. медієвіста Ж. Ле Гоффа, який вважає, що в менталітеті загалу, в першу чергу сільського, не відбилися зміни, які пережили верхи Європи наприкінці 15 ст.) або ж, навiть, опускають до початків Вiдродження (14 ст.). Останнім часом більшість істор. шкіл дотриму-
ються компромісного варіанту: 500—1500. Марксистська iсторiографiя, зберiгаючи прийнятий подiл, в основу визначення С.в. поклала перiод iснування феод. суспільно-екон. формацiї, вважаючи, що остання тривала вiд падiння Рим. iмперiї до Англ. бурж. революцiї (кiнець 5 — серед. 17 ст.). При цьому С.в. подiлялися на 3 перiоди: раннє середньовiччя — перiод генези та раннього феодалiзму (кiнець 5 — 10 ст.), класичне середньовiччя — перiод розвиненого феодалiзму (11—15 ст.) — i пiзнє середньовiччя — перiод розкладення феодалiзму (16 — серед. 17 ст.). Феодалізм справді був спільним явищем, яке охопило більшість території Зх. Європи, а згодом — певною мірою також Візантію і весь ареал візант. правосл. цивілізації, включаючи територію Русі та князівств, які утворилися на її землях, і меншою мірою Скандинавію. Але суть цього явища була не такою, як її уявляли марксисти, і до кінця 15 ст. в більшості європ. країн феодалізм згас. У СРСР, i вiдповiдно в Україні, марксистська схема пережила часткову модернізацію. В.Ленін помилково вважав, що осн. ознакою феодалізму є наявність кріпацтва. Внаслiдок цього iснування феодалiзму розтягли хронологічно вiд 7—8 ст. до 1861 — часу лiквiдації крiпацтва в Росiї. Тому і далі цілий ряд істориків продовжують зараховувати до середніх віків не лише 17, а й навіть 18 ст. Дослідженням періоду С.в. займається медієвістика. У вузькому значенні медієвістика — історія середніх віків у Зх. Європі. Більшість європ. дослідників вважають, що за цей час ніяких суттєвих змін, які давали б підстави виділити окремий період, в історії Азії, Африки, Америки та Австралії не відбувалося. Отже, історія середніх віків належить суто до Європи, причому Європи Західної. Це проблема доволі дискусійна, особливо в питанні зарахування до медієвістики історії Візантії та Центрально-Східної Європи, зокрема історії Русі. Але якщо відкинути політ. та ідеологічні мотиви подібних міркувань, то поза сумнівами, при всіх відмінностях у ментальності, со-
ціальній і держ. структурі та релігії правосл. візант. цивілізації (за визначенням А.-Дж.Тойнбі), цей регіон був тісно пов’язаний із рештою Європи і переживав ті ж самі зміни та трансформації. Більше того, правосл. візант. цивілізація, яка зберігала й розвивала традиції античності, постійно впливала на розвиток західноєвроп. цивілізації. Це також стосується як і Русі та Угорщини, де процеси феодалізації сусп-ва протікали синхронно з ін. європ. країнами, так і самої Візантії та балканських країн, де процеси феодалізації були стимульовані хрестоносцями на поч. 13 ст. Стосовно ж реліг. протиріч, активізація яких відбулася після розриву церков 1054, то вони розвивалися повільно, паралельно з постійними спробами діалогу щодо пошуків шляхів об’єднання, аж до спроб його реалізації (переговори на соборі в Барі (Італія) 1089—90, спільна участь у 1-му хрестовому поході 1098— 99, унійні спроби Кілікійської Вірменії, Сербії, Болгарії поч. 13 ст., Галицько–Волин. королівства 1253, Флорентійська церковна унія 1439). При цьому рус. князі тривалий час не звертали уваги на наявність реліг. протиріч і укладали шлюби з католиками, керуючись перш за все політ. розрахунками. Подібно до цього правителі православних Болгарії та Сербії приймали корони від папських легатів. Без конфесійної різниці всі християн. д-ви в тій чи ін. мірі брали участь у хрестових походах у Палестину чи в Прибалтику (11—14 ст.), а пізніше намагалися спільно стримувати осман. натиск на Європу (14— 15 ст.). Тому можна стверджувати, що період історії середніх віків тривав на території всієї Європи, а також Передньої Азії та Пн. Африки в межах територій, що належали колись до Рим. імперії. Дослідження з історії середніх віків в Україні розпочалися ще наприкінці 18 ст. у Львів. ун-ті та були пов’язані перш за все з діяльністю відомих істориків Г.Уліха (1743—94), Й.Вінівітера (1780—1848), Й.Маусса (1778—1856) та Л.-Е.Ценмарка (1753—1814). Пізніше ці дослідження широко розгорнули Ф.-К.Ліске (1838—91) та його уч-
543 СЕРЕДНІ
544 СЕРЕДНЯКИ
ні й послідовники в гол. напрямах середньовічної історії: політ. історії (С.Закшевський, Л.Колянковський, О.Гурка, Б.Влодарський, Є.Малєчинська, Ю.Скшипек, М.Антонів, М.Алєксєєвич, К.Левицький), джерелознавства (В.Кентшинський, Л.Фінкель), історії міст, їх матеріальної та духовної к-ри (Я.Птасьнік, Т.Модельський, З.Войцеховський, С.Зайончковський, С.Пазира, Б.Стахонь, Я.Кропп, Л.Харевічова, К.Малєчинський, М.Свежавська, З.Сторонський), соціальноекон. історії (Ф.Буяк, Я.Рутковський, С.Гошовський, І.Шевчук, Р.Зубик, Е.Костоловський, О.Тарнавський), дослідження історії права (О.-М.Бальцер, П.Домбковський, З.Соха, В.Абрагам), студій церковної історії (Ю.Умінський, М.Тарнавський, М.Вишенський, В.Жила). Значна частина цих дослідників після 1939 продовжили роботу в Польщі, поклавши початок студіям з історії середніх віків у польс. ун-тах. У Львів. ун-ті сформувалася й окрема укр. істор. школа медієвістів (І.Шараневич, М.Грушевський, М.Кордуба, О.Терлецький, І.Крип’якевич, І.Кревецький, а після 1945 — Д.Похилевич, Я.Кісь, Я.Ісаєвич, Я.Дашкевич). Із поч. 19 ст. студії з історії С.в. розгорнулися в Харківському, Київському, Новоросійському ун-тах, Ніжинському історико-філологічному інституті князя Безбородька, Київській духовній академії та в ряді науково-істор. т-в (Одеське товариство історії і старожитностей, Історичне товариство Нестора-літописця в Києві, Харківське історико-філологічне товариство та ін.). Вчені Харкова, Києва, Одеси і Ніжина зосередилися на багатьох проблемах середньовічної історії — феодалізмі, протистоянні Заходу і Сходу, моделях візантійської та західноєвропейської цивілізацій, середньовічній історії Візантії, Німеччини, Франції, Англії, Іспанії, слов’ян. країн та країн Центрально-Сх. Європи, хрестових походах, історії релігії та к-ри. Найбільш продуктивними були університетські осередки Харкова (А.Дегуров, І.Данилович, Д.Адамович, І.Срезневський, М.Костомаров, О.Зернін, М.Дринов, В.Бузескул, М.Петров) та
Києва (М.Іванишев, Б.Більбасов, В.Іконніков, М.ВладимирськийБуданов, М.Драгоманов, Ф.Леонтович, Ф.Фортинський, І.Линниченко, О.Соболевський, Т.Флоринський). У Ніжині працювали А.Будилович, Г.Зенгер, М.Бережков, в Одесі — М.Мурзакевич, П.Брун, В.Григорович, Ф.Успенський, Н.Кондаков та ін. У рад. період поступово осн. студії із середніх віків гол. чин. перемістилися до Москви та Ленінграда (нині м. Санкт-Петербург). Але у Львові, Харкові (Л.Баткін, Л.Павлуцька, Г.Фрізман), Києві (Л.Чиколіні) та Одесі (М.Беркович, Я.Зінчук) ці дослідження продовжувалися. На їх традиціях почалося відродження середньовічних студій в останні два десятиріччя 20 ст. Сьогодні осн. осередками цих студій досі залишаються Київ, Львів та Харків. Літ.: Войтович Л. Середні віки в Україні: Хронологія, проблеми періодизації. «УІЖ», 2003, № 4; Його ж. Феодалізм в українських землях: Проблеми існування і періодизації. В кн.: «Істину встановлює суд історії»: Збірник на пошану Ф.П. Шевченка, т. 2. К., 2004; Лаврецький Р. Історична медієвістика на гуманітарному факультеті Львівського університету в 1918— 1939 роках. В кн.: Wielokulturowe Сrodowisko historyczne Lwowa w XIX i XX wieku, t. 4. Lw\w—Rzesz\w, 2006; Козловський С. Войцех Кетшинський (1838—1918): Біоісторіографічний нарис. В кн.: Ґілея: Збірник наукових праць. К., 2009; Лиман С.И. Идеи в латах: Запад или Восток?: Средневековье в оценках медиевистов Украины (1804 — первая половина 1880-х г.). Х., 2009; Юрейко П. Життєвий і творчий шлях Станіслава Закшевського. В кн.: Науковий вісник Ужгородського університету: Серія «Історія», вип. 23. Ужгород, 2009; Його ж. Наукова та педагогічна діяльність Францішека Буяка: Медієвістичний аспект. В кн.: Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені В. Гнатюка: Серія: «Історія», вип. 2. Тернопіль, 2009; Його ж. Освальд Бальцер: Медієвістична спадщина. В кн.: Наукові записки: Національний університет «Острозька академія»: Серія «Історичні науки», вип. 14. Острог, 2009; Його ж. Ян Птасьнік та його медієвістичні студії. В кн.: Наукові зошити: Львівський національний університет імені І. Франка, вип. 10. Львів, 2009; Войтович Л. та ін. Medium aevum: Середні віки. Львів, 2010; Козловський С. Медієвістичні студії Тадеуша Войцеховського. «Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв» (К.), 2010, № 1; Його ж.
Представники історичної школи Ф.К. Ліске у Львівському університеті. В кн.: Актуальні проблеми вітчизняної та світової історії. К., 2010. Л.В. Войтович.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СЕРЕДНІ ВІКИ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
