СЕНЬОБОС (Seignobos) Шарль (10.09.1854—24.04.1942) — французький історик. Н. в м. Ламастр (департамент Ардеш, Франція). Походив із родини респ. протестантів. Навч. у Вищій нормальній школі в Парижі. Два роки стажувався в Німеччині, зокрема в Берліні, Геттінгені, Лейпцизі та Мюнхені. Від 1879 викладав історію в ун-ті м. Діжон (Франція). 1881 захистив докторську дис., присвячену феод. режиму в Бургундії до 1360. Від 1890 викладав в ун-ті Сорбонна (Париж). 1899 разом з Е.Дюркгеймом та Р.Роланом заснував Школу вищих політ. студій, яка відіграла визначну роль у поширенні методів сусп. наук у Франції. Викладав у Рос. вищій школі сусп. наук у Парижі (1901—05), організованій Макс. Ковалевським. Один із діячів Т-ва друзів рос. народу та приєднаних народів (1905—08), яке підтримувало революц. рух в імперії Романових, зокрема виступало супроти надання франц. позик рос. уряду, збирало кошти для революціонерів тощо. Автор численних студій з історії європ. цивілізації, середньовіччя, ранньомодерних та модерних часів, міжнар. відносин, методології історії та істор. дидактики, зокрема праць із політ. історії та історії рос. революц. руху поч. 20 ст. Наприкінці 19 — на поч. 20 ст.
виняткову популярність здобула студія С. «Політична історія сучасної Європи», котра тільки в Росії перевидавалася 9 разів. Укр. переклади окремих частин цієї праці, присвячені Австрії та Великій Британії, здійснили С.Томашівський та І.Франко. Прибічник «другого», чи критичного, позитивізму в теорії та методології історії, зокрема, «Вступ до вивчення історії», написаний С. разом із Ш.-В.Ланглуа, перекладений низкою європ. мов, іронічно нарекли «позитивістською Біблією», а пізніше — «маніфестом позитивістського покоління». Прихильник «історізації історії», позаяк тримався думки, що її предметну область складають неповторні й одиничні явища, на відміну від соціології. Вважав, що істор. факт відповідає судженням та рефлексіям, які є вислідом зовн. реальності. Обстоював тезу, що джерела історичні («документи») є матеріальними та духовними залишками з минувшини того чи ін. народу/нації. Разом із Ш.-В.Ланглуа обґрунтував доцільність поділу критики істор. джерела на зовнішню та внутрішню. Підтримував зв’язки з рядом рос. істориків та політиків, зокрема з П.Мілюковим. Виховав плеяду відомих французьких істориків, з-поміж яких — один із засновників Анналів школи М.Блок. П. у м. Плубазланек (департамент Кот-д’Армор, Франція). Праці: Le rJgime fJodal en Bourgogne Jusqu’en 1360. Paris, 1882; Histoire de la civilisation. Paris, 1885; Политическая история современной Европы: Эволюция партий и политических форм: 1814—1896. СПб., 1898; Сучасна Англія: Нарис розвою її політичного життя 1814—1896. «ЛНВ», 1898, т. 2, кн. 4—6; Введение в изучение истории. СПб., 1899 (у співавт.); Австрія в ХIХ ст. Львів, 1901; Исторический метод в применении к социальным наукам. М., 1902; Новейшая история с 1815 г. СПб., 1905 (у співавт.); История России в ХIХ—ХХ столетии, ч. 1—2. СПб., 1906; Исторические причины войны: От Венского конгресса до войны 1914 года. (1815— 1915). Пг., 1917; Міжнародні революційні партії в ХIХ ст. (1815—1896 рр.). Торонто, 1918. Літ.: Таран Л.В. Французька історіографія. К., 1991; Її ж. Историческая мысль Франции и России. К., 1994; BiziPre J.M., Vayssiere P. Histoire et historiens. Paris, 1995; Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ століття. Львів, 2001; Ковальський М.П. Проблеми
533 СЕНЬОБОС
Р.І. Сенькусь.
Ш. Сеньобос.
534 СЕНЮТИ
теоретичного джерелознавства в колективній праці кінця XIX ст. французьких істориків Ш. Ланглуа і Ш. Сеньобоса. В кн.: Наукові записки: Історичні науки: Національний університет «Острозька академія», вип. 2. Острог, 2002. О.В. Ясь.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СЕНЬОБОС» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
