СЕЛЯНСЬКА РЕФОРМА 1861 — система урядових заходів, спрямована на поступову ліквідацію кріпосницьких заходів в Рос. імперії. Створила передумови для розвитку товарно-грошових відносин в усіх галузях суспільно-екон. життя. Викликана низкою екон., політ. і сусп. причин, основними з яких були: усвідомлення владою неможливості збереження кріпацтва, яке дедалі більше гальмувало розвиток ринкових відносин, загострення селянських рухів. Приреченість існуючої системи сусп. відносин із кріпосним правом оголила Крим-
ська війна 1853—1856, поразка в якій стала приниженням для Рос. імперії. 1857 царизм створив таємний к-т (див. Таємні комітети) для обговорення заходів із поліпшення побуту поміщицьких селян, а 1858 для підготовки С.р. організував губернські дворянські комітети, всередині яких розпочалася боротьба між лібералами й консерваторами. Упродовж 1858—60 йшла підготовча робота з вироблення проектів реформи у дворянських к-тах і редакційних комісіях. Осн. документами С.р. стали «Маніфест 19 лютого 1861» про відміну кріпосного права, проголошений у Санкт-Петербурзі рос. імп. Олександром II, і «Положення про селян, які виходили із кріпосної залежності», що складалося із 17-ти законодавчих актів. За умовами реформи селяни отримували особисту свободу і право вільно розпоряджатися своїм майном, поміщики зберігали власність на всі землі, які їм належали, але зобов’язані були надати в постійне користування селянам присадибну землю, польовий наділ та ін. угіддя. Присадибну ділянку селянин мав право викупити будь-коли. Викуп надільного землеволодіння здійснювався тільки з дозволу поміщика. За отриману землю селяни, як і раніше, зобов’язані були виконувати панщину чи платити оброк і не мали права відмовлятися від неї протягом 9-ти років. Розміри сел. наділу та повинностей фіксувалися в уставних грамотах 1861, що складалися на кожний поміщицький маєток і перевірялися мировими посередниками. До викупу земель селяни вважалися тимчасовозобов’язаними (див. Тимчасовозобов’язані селяни), після укладення угоди про викуп — селянами-власниками. Колишні кріпаки отримували низку громадян. прав: право купувати у приватну власність нерухоме майно, займатися торгівлею та ін. промислами, будувати фабрики, відкривати торг. та ремісничі заклади, брати підряди, укладати угоди, записуватися до купецьких гільдій, самостійно вирішувати свої госп. та родинні справи, збиратися на мирські (сільські) збори для
розв’язання місц. питань, обирати органи сел. самоуправління; сільс. старосту та збирачів податків, волосних старшин і волосний суд. Визначення земельних наділів і повинностей регулювалося 4-ма «Місцевими положеннями», три з яких стосувалися України. У них відобразилася специфіка поземельних відносин між поміщиками і селянами, які склалися протягом певного істор. розвитку в окремих регіонах. Два акти регулювали взаємовідносини між селянами та поміщиками Півдня і Лівобережжя України. Губернії цих регіонів поділялися на 3 осн. смуги — нечорноземну, чорноземну і степову, в яких, у свою чергу, розрізнялися місцевості, для кожної з них визначався певний розмір наділу на ревізьку душу. Для степових губерній України встановлювався єдиний т. зв. указний наділ у межах від 3 до 6,5 десятини землі на ревізьку душу, що було нижче від реальних наділів кріпаків. Щодо Лівобережжя, де панувало подвірне землекористування, то встановлювалося три місцевості для Чернігівської, дві — для Полтавської і чотири — для Харківської губерній. Тут, як і в степовій Україні, встановлювався вищий наділ, т. зв. корінний, і нижчий, який становив половину вищого. У Чернігівській губернії відповідно до місцевостей вищий наділ був 2 десятини 1800 сажнів, 4 десятини та 4 десятини 1200 сажнів; у Полтавській губернії — 2 десятини 1800 сажнів та 3 десятини 1200 сажнів, у Харківській губернії — 3 десятини, 3 десятини 1200 сажнів, 4 десятини і 4 десятини 1200 сажнів. В окремих повітах Харківської і Чернігівської губерній нижчий наділ визначено від 1 до 1,5 десятини на ревізьку душу. У випадку, коли дореформений наділ перевищував встановлені норми, поміщик мав право відрізати надлишок на свою користь. Відрізки могли бути зроблені й тоді, коли після виділення селянам землі у поміщиків Лівобережжя залишалося менше третини, а на Півдні — менше половини того землеволодіння, яке було до 19 лютого 1861. Наділи могли бути зменшені за
спец. угодами між селянами і поміщиками та при отриманні дарчого наділу. Там, де в користуванні селян були наділи менші від нижчого розміру, поміщик мусив прирізати землі стільки, скільки не вистачало, або ж зменшити повинності. Третім актом визначався поземельний устрій поміщицьких селян Правобережної України. У розпорядженні селян залишалася земля, яка була закріплена інвентарними правилами 1847—1848. Якщо фактичний наділ був меншим на час реформи 1861 від зафіксованого інвентарями, то сел. громада (але не сам селянин) клопоталася через мирового посередника про повернення землі, якої не вистачало до інвентарної норми. Поміщики мали право на відрізки, якщо в їхньому володінні залишалося менше 1/3 зручних земель, але при цьому сел. наділ не міг бути зменшений більше ніж на 1/6 частину. Такими були юрид. норми, встановлені «місцевими положеннями». За користування наділом селяни відбували панщину, платили оброк або перебували на змішаній повинності. Сума оброку в губерніях Степової України та в частині повітів Чернігівської і Харківської губерній становила 9 рублів за вищий чи указний наділ. На Лівобережжі та Правобережжі розмір оброку за кожну десятину польового наділу встановлювався від 1,4 до 2,8 рубля, а за садибну — 5,1 рубля з десятини на рік. Крім того, селянин мусив щороку відробити на користь поміщика за кожну отриману десятину від 12 до 29 днів панщини, з них 3/ днів — улітку. В їхні обов’язки 5 входило виконувати державні та земські повинності, до 1 січня 1887 сплачувати подушне, до введення заг. військ. повинності відбувати рекрутчину, створювати продовольчі запаси, виконувати мирські повинності. Додаткові положення було прийнято для дворових, гірничозаводських селян, кріпосних робітників і селян дрібномаєткових поміщиків та ін. У «Положенні про викуп» визначалися порядок викупу землі селянами в поміщиків, організація викупної операції, права й обов’язки селян-
519 СЕЛЯНСЬКА
520 СЕЛЯНСЬКИЙ
І. Семака.
власників. Викупна операція здійснювалася за вимогою поміщика, ціна наділу встановлювалася шляхом капіталізації оброку з розрахунку — 6 % річного прибутку. Якщо перехід на викуп здійснювався за двосторонньою домовленістю між поміщиком і селянами, то останні мали внести додаткову плату. Осн. суму викупних платежів поміщики отримали від д-ви, а селяни змушені були погашати її протягом 49 років, сплачуючи при цьому щорічно 6 % від заг. суми. Викупні платежі в лівобережних та степових губерніях перевищували в 2—2,5 раза ринкові ціни на землю. Колишні кріпаки змушені були сплатити викуп у 490 млн рублів і внести безпосередньо поміщикам чи відробити 13 млн рублів. Внаслідок проведеної реформи надільне землекористування селян скоротилося на Півдні і Лівобережжі України на 1 млн десятин землі, або на 27,6 %. На Правобережжі під впливом польського повстання 1863—1864 викупні платежі було зменшено на 20 %, а земельні наділи збільшено. Законом 1863 тут вводився обов’язковий викуп землі, тоді як для решти районів це правило почало діяти лише 1883. У результаті С.р. 94 % госп-в колиш. кріпаків одержали наділи площею до 5 десятин на ревізьку душу, що за тогочасними нормами було недостатнім для ведення самостійного госп-ва. Положенням від 26 червня 1863 удільні селяни переводилися в розряд селян-власників з обов’язковим викупом землі на умовах «Положення» 19 лютого 1861. 1866—67 вийшли царські укази про поземельний устрій державних селян, за якими зберігалися їхні земельні угіддя. Держ. селяни Півдня і Лівобережжя могли викупляти свої наділи відразу або ж вносити до казни щорічні платежі у вигляді оброку до 1886. На Правобережжі, згідно з указом 1867, держ. селяни ставали власниками відразу по закінченню складання люстраційних актів. У держ. селян середній душовий наділ виявився вищим порівняно з поміщицькими, а викупні платежі — нижчими. 1886 на викуп було переведено також чиншових селян, які отримали землю з виплатою за неї
6 % капіталізованої ренти. Їхні наділи поступалися за площею колиш. кріпацьким, але мали завищену оцінку. Викупні платежі стягувалися з них до 1917. Реформа не вирішила всіх соціально-екон. питань, які стояли перед сусп-вом. Реалізація законів перебувала в руках противників самої реформи, була проведена за рахунок селянства, яке на грабіжницький її характер відповіло масовими протестами. Незавершеність аграрних перетворень у Рос. імперії, що проявилася у збереженні поміщицьких латифундій з одночасним сел. малоземеллям, стала однією із причин революції 1905—1907. Літ.: Теплицький В.П. Реформа 1861 і аграрні відносини на Україні. К., 1959; Отмена крепостного права на Украине: Сборник документов и материалов. К., 1961; Зайончковский П.А. Отмена крепостного права в России. М., 1968; Литвак Б.Г. Переворот 1861 г. в России. М., 1991. Т.І. Лазанська.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СЕЛЯНСЬКА РЕФОРМА 1861» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
