САЛІКОВСЬКИЙ Олександр Хомич (псевдоніми — О.Хоменко, О.Паський та ін.; 13.03.1866— 22.11.1925) — громад. і політ. діяч, публіцист. Н. в с. Старий Потік Він. пов. Подільської губ. в сім’ї священика. Освіту здобув у Кам’янець-Подільській духовній семінарії. За політ. діяльність двічі відбував тюремне покарання. Працював у Подільському губернському управлінні, в. о. по-
426 САЛТІВСЬКО
дільського віце-губернатора. 1904— 06 — редактор час. «Киевские отклики», 1906—07 — один із видавців і редакторів час. «Киевский голос». 1912 і 1916—17 разом із С.Петлюрою редагував ж. «Украинская жизнь» (Москва), 1913—16 — «Приазовский край» (Ростов-на-Дону; нині місто в РФ). Член Української радикальнодемократичної партії, Товариства українських поступовців, із червня 1917 входив до складу ЦК Української партії соціалістів-федералістів. Голова к-ту «Української ради» в Москві, від якої був делегований в Українську Центральну Раду. Із вересня 1917 — губернський комісар УЦР на Київщині. За Української Держави — член Всеукр. земського союзу. 1918—19 — голова укр. дипломатичної місії в Ризі (Латвія). Редагував тижневик «Трибуна», газ. «Столичный голос» (1919), співробітник ряду періодичних видань: «Літературнонаукового вістника», «Нової Ради», «Променя», «Нашого минулого», «Нової України», секретар Дніпровського союзу споживчих товариств. У травні—жовтні 1920 — міністр внутр. справ УНР, із 14 жовтня 1920 — заст. голови Ради нар. міністрів УНР, з 11 лютого 1921 — член Вищої військ. ради. На еміграції у Варшаві видавав часописи «Українська трибуна», «Українська справа», «Трибуна України». П. у м. Прага (Чехословаччина). Літ.: Лотоцький О. Сторінки минулого, ч. 1—3. Варшава, 1932—34; Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. К., 1998. Т.С. Осташко.
Салтівсько-маяцька культура. Кераміка.
ли В.Бабенко, В.Городцов, Д.Багалій, О.Федоровський, М.Макаренко, М.Артамонов, І.Ляпушкін, С.Плетньова, Д.Березовець, В.Міхєєв, І.Баранов та ін. Зараз відомо бл. 1 тис. пам’яток С.-м.к. Серед них кочовища (кочові та сезонні стійбища), селища, городища, ямні та катакомбні могильники з інгумаціями та кремаціями, підкурганні поховання. Городища мають різні розміри (від 1 до 20 га) і різні типи укріплень — земляні вали і рови, стіни з кам’яних блоків, цегли-сирцю, обпаленої цегли. У містах Фанагорія, Таматарха (антична Гермонасса, давньоруська Тмуторокань), Боспор (античний Пантікапей) зафіксовано шари С.-
м.к. Серед городищ найбільш повно досліджені Правобережне Цимлянське, Лівобережне Цимлянське (ототожнюється із Саркелом), Семикаракори, Тепсень; серед селищ — Жовтневе, Нетайлівське, Новолимарівське, ТауКипчак; серед могильників — Волоконівський, Нетайлівський, Дмитрієвський, Сухогомольшанський, Зливкинський. Виділено 6 локальних варіантів к-ри: донський лісостеповий (верхньодонський, «аланський»), донський степовий (нижньодонський, «праболгарський»), приазовський, кримський, нижньоволзький, дагестанський. Відмінності між ними пов’язані з поліетнічним характером С.-м.к. Житла С.-м.к. поділяються на 3 групи: 1) круглі в плані юрти з вогнищем; 2) прямокутні напівземлянки — із каркасними стінами (із заповненням із плоту або з дощок), із вогнищами або печами; 3) наземні прямокутні житла — зі стінами із плоту, обмащеними глиною, із вогнищами. У Криму, Приазов’ї та Дагестані відомі споруди із сирцевої цегли на кам’яних цоколях. Більшість посуду С.-м.к. виготовлено на гончарному крузі, проте використовували й ліпний. Столовий посуд — глеки, кухлі, миски, кубушки сірого або червоного кольору з лощеною поверхнею та орнаментовані лощеними лініями.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «САЛІКОВСЬКИЙ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
