РУКОПИСНА КНИГА — комплексне історико-книгознавче джерело книжного типу писемного періоду середньовічної та ранньомодерної доби, упродовж століть — один із видів соціальної комунікації, об’єкт кодикології та кодикографії. Істор. формами книги були сувій, гармоніка, потхі (невеликі прямокутні листи, які зв’язувалися ниткою), клинописні та воскові таблички, поліптихи (навощені дощечки, скріплені подібно до книги) тощо. Після винаходу пергаменту та паперу Р.к. існує у формі кодексу і становить текстову, матеріально-конструктивну і художню цілісність. На відміну від актових джерел, що регулюють соціально-екон. та політ. відносини в сусп-ві, Р.к. містить тексти оповідного змісту, значні за обсягом та об’єднані спільністю походження, призначення, книжною технологією. Змістовна структура Р.к. як книжного джерела складається із: змісту текстів, мови, місця і дати написання, стану, обсягу, формату; системи нумерації, матеріалу письма рукопису, письма, організації сторінки і тексту, особливих видів тексту, оправи, оздоблення, нашарування ін. текстів, історії побутування, мікротекстів вторинного рівня, записів тощо. Форма кодексу та матеріал письма стали вирішальними в історії писемного періоду, прискорили сусп. розвиток людства, формування нац. к-р. Анонімність Р.к. викликає необхідність проведення атрибуції, тобто встановлення автора, часу і місця її створення, задля чого вивчаються особливості паперу, письма, почерків, чорнила, організації та оформлення тексту, оздоблення тексту та оправи, походження книги (соціальне, географічне) та ін., залучаються методи джерелознавства, хронології, філігранології, палеографії, археографії, текстології тощо. На відміну від писемного твору Р.к. пов’язана з поняттям колективного авторства кодексу, що включає автора тексту, співавтора, редактора, перекладача, коментатора, упорядника, художника, палітурника, переписувача, читача, який дописував тексти та записи, та ін. У Р.к. містяться вторинні мікротекстові джерела: записи та
дописки, передмови, післямови; записи під час використання та переписування текстів на форзацах, чистих аркушах, полях і краях аркушів; дописки і коментування осн. тексту; комплекс записів з істор. відомостями (про поточні події — війни, приїзди, розпорядження і дії видатних осіб, події в окремих монастирях, містах, містечках та ін.); про природні явища (стихії, пожежі, комети тощо); екон. та побутові описи (про купівлю-продаж, ціни, підрахування різного виду, переліки речей, сімейні справи, хвороби, скарги на долю та ін.); родословні й генеалогічні дані та ін. записи, у т. ч. створювачів кодексу (авторів, редакторів, коментаторів, перекладачів, переписувачів, інтролігаторів і палітурників, художників та оздоблювачів та ін.), читачів і власників (серед яких і дарчі, і вкладні тощо). Укр. Р.к. має тривалу історію. Перші відомі рукописні книги на укр. землях виникли з розповсюдженням християнства, датуються 10 ст. Книги переписувалися церковнослов’янською та літературно-писемною давньоруською мовами, поширеними були переклади з давніх мов, що базувалися на візант. християн. писемності. Відомими сьогодні є Ізборник 1073 та Ізборник 1076 київ. кн. Святослава Ярославича, перший звід юрид. норм — «Руська Правда», перекладні твори, нотні крюкові рукописні книги. Серед найдавніших — Христинопільський Апостол (серед. 12 ст., давньорус. редакції, нині зберігається у Львівському історичному музеї та Інституті рукопису НБУВ (фрагмент)). Спочатку книги писалися книжною мовою глаголицею або кирилицею на пергаменті, із 15 ст. на укр. землях поширився папір. Укр. Р.к. зазнала кількох змін рукописних шрифтів: устав (до поч. 14 ст.), півустав (14—18 ст.), скоропис (16—18 ст.) та в’язь (для заголовків), що виконувала й мистецькі функції. Р.к. представляє художню творчість майстрів книжкового мист-ва: розкішні мініатюри (див. Мініатюри книжкові), малюнки, орнаментальні багатоколірні прикраси різних стилів (візант., балканського): заставки, кінцівки, ініціали, декоративні
357 РУКОПИСНА
Євангеліє апракос короткий «Архангельське». Південна Русь, 1092. Аркуш із заставкою та ініціалом.
прикраси на полях у вигляді квітково-рослинних бордюрів, рубрикаційних знаків тощо. Одним із найважливіших елементів і джерел книжного мист-ва стала оправа, що мала як охороннотехнологічні, так і мистецькі, особливості та прикраси у вигляді рослинного і сюжетного тиснення, металевих прикрас, найдорожчі з них мали срібне або золоте окуття, прикрашалися дорогоцінним камінням. Осередками книгописання в найбільш ранній період виступали княжі скрипторії та майстерні при великих храмах і монастирях. Найбільш відомими були скрипторії при Софійському соборі в Києві (особливо за київ. кн. Ярослава Мудрого), Свято-Георгіївському, Свято-Ірининському, Видубицькому Свято-Михайлівському монастирі, Свято-Дмитрівському та ін. київ. монастирях. Згодом, у виокремлених князівствах, виникли свої центри
Євангеліє апракос повний. ГалицькоВолинська земля, 13 ст. Аркуш із заставкою та ініціалом.
358 РУКОПИСНА
Євангеліє апракос. Київ, 1393. Аркуш із заставкою та ініціалом.
Євангеліє. Київ, близько 1526. Ініціал «К».
Євангеліє. Суботів, близько 1651. Аркуш із заставкою.
книгописання: Галич (давній), Володимир (нині м. Володимир-Волинський), Холм, Львів, Луцьк, пізніше — Королево на Закарпатті, де писалися не лише богослужбові книги, а й місц. літописи. Форма кодексу зберігала книгу від ушкоджень і визначала конструкцію текстів. Хоча літописні твори та істор. хроніки й хронографи були одними з найпоширеніших видів істор. джерел, репертуар більшості рукописних книг до 16 ст. мав переважно сакральний характер, гол. чин. переписувалися твори реліг. змісту, зокрема: богослужбові та четьї книги; твори отців Церкви, екзегетичні твори — бесіди на теми Євангелія з різноманітними тлумаченнями та поясненнями Святого Письма, а також повчання, бесіди отців Церкви, апокрифічні й агіографічні твори. Поширеними були «Християнська топографія» Козьми Індикоплова, «Фізіолог», «Пчола», Палеї, повчально-пригодницькі повісті — «Александрія», «Девгенієве діяння», «Повість про Варлаама та Йоасафа», «Повість про Акира Премудрого» та ін. Серед книжних пам’яток 16 ст. зберігся Крехівський Апостол (2-га пол. 16 ст., Львів. нац. наук. б-ка ім. В.Стефаника НАН України), а також Пересопницьке Євангеліє 1556—61 (Ін-т рукопису НБУВ), шедевр укр. духовності та книжного мист-ва, яке стало й політ. символом України — на ньому складають присягу Президенти України під час інавгурації. Із серед. 16 ст. розвивався процес десакралізації книги, ішов активний розвиток світського змісту: поряд із релігійними з’явилися твори зі всесвітньої історії, нові види літописних джерел, зокрема козацькі літописи, істор. та юрид. твори, воїнські повісті та сказання, наук. твори із природознавства, мед. порадники та лікувальники. Значного поширення набули проповідницька та полемічна література, твори видатних реліг. діячів цього періоду. 2-га пол. 17 ст. є часом появи таких істор. компіляцій, як Густинський літопис, Кройніка Феодосія Софоновича, «Синопсис» Інокентія Ґізеля, місц. літописців, повістей та сказань, численних пізніх хронографів, що суттєво відрізнялися від пере-
кладних хронографів із грец. літописів Георгія Амартола, Іоанна Малали, Іоанна Зонари та Константина Манассії та ін. Вони являли собою специфічні компіляції із заг. історії, складені на підставі різних джерел — грец., південнослов’ян. та західних, які прийшли до нас із Польщі. Книжною технологією виконувалися й пам’ятки права в Україні — списки Литов. статуту різних редакцій (див. Статути Великого князівства Литовського), полемічні збірки, зокрема «Пересторога» (кін. 16 — поч. 17 ст.). Серед музичних рукописних книг окреме місце займають нотолінійні ірмологіони (напр. Супрасльський ірмологіон 1596—1601); зразком книжної технології є «Архієрейський служебник» і «Требник» Петра Могили (1632, зберігається в НБУВ). Книги писалися як слов’яноруською (укр. редакцією церковнослов’янської), так і укр. книжною та польс. мовами, латиною. Із серед. 16 ст., коли в Україні книги почали масово переписувати в містах та маленьких містечках, Р.к. набула регіональних особливостей, оформилися регіональні школи, зокрема — волинська та галицька. Із серед. 17 ст. окреслився такий регіон книгописання, як Гетьманщина, де створювалися щоденники, літописи, книги-хроніки про воєнні походи та події. Із кінця 16 ст. переписування набуло масового характеру, бурхливо зростала кількість книг: рукописні книги створювали священики, дяки, учні та вчителі шкіл. Р.к. суттєво вплинула на технологію перших стародруків (див. Палеотипи), які повторювали її шрифти та прикраси, побудову тексту. Рукописні книги спростилися за письмом та оформленням, кількість книг значно зросла, почалося переписування книг із стародруків. Натомість у 17 ст. розквітли технологія та мист-во укр. оправи, з’явилися оригінальні малюнки та прикраси текстів, які відійшли від попередніх канонів. 18 ст., коли поширилося видання реліг. книг, характеризується переписуванням багатьох світських істор., літ. та природознавчих творів; оформлення та технологія
книги вже залежали від утилітарних потреб поширення знання, з’явилися спрощені картонні опрaви, заставки дублювали друковані, впроваджувалися побутовий скоропис та напівустав. Водночас істор. цінність Р.к. не зменшилася, вона відображала численні істор. зв’язки та сусп. відносини у сфері духовного життя людства, концентрувала наук. та освітні досягнення сусп-ва, здійснювала цілеспрямований вплив на духовний розвиток, освіту, науку, к-ру, мист-во книги. Збирання та наук. дослідження укр. рукописних книг як артефактів книжкової к-ри почалося із серед. 19 ст., коли розгорнувся процес реєстрації та опису рукописних книг, сформувалися історико-книгознавчі осередки при книгосховищах: церковно-археологічні — в єпархіях України та при ун-тах, а також у різних містах на західноукр. землях, у Ніжині, Чернігові, Житомирі, Вінниці, Одесі та ін. Там сформувалися й колекції рукописних книг. Багато дослідників звертали увагу на необхідність описування рукописних книг, сформувалися різні школи. Київ. університетську школу представляли В.Перетц та його учні — В.Адріанова-Перетц, О.Багрій, М.Гудзій, О.Грузинський, О.Назаревський, С.Маслов, І.Огієнко, С.Щеглова. Окремі аспекти Р.к. вивчали І.Каманін, П.М.Попов, а також церковні історики книги — професори та вихованці Київської духовної академії — Ф.Титов, С.Голубєв, М.І.Петров, В.Березін, О.Лебедєв, Г.Крижановський, А.Криловський та ін. У Харкові з Р.к. працювали Д.Багалій, М.Халанський, Є.Рєдін, М.Дрінов. Одес. школа представлена Н.Мурзакевичем, О.Ристенком, В.Мочульським, В.Істріним та О.Кочубинським. У Ніжинському історико-філологічному інституті князя Безбородька Р.к. досліджували М.Лілеєв, В.Качановський, Є.Пєтухов, М.Сперанський, О.Музиченко; у Чернігові — В.Тарновський. Волин. рукописні книги вивчали Т.Бєлєнький, В.Березін, І.Тихомиров, О.Фотинський. Вивчення та описування рукописів Поділля пов’язане з іменем Ю.Сіцінського; Катеринославщини —
з іменами Д.Яворницького та А.Скриленка. У Західній Україні серед дослідників Р.к. — відомі вчені Є.Сабов, А.Петров, О.Колесса, Я.Головацький, О.Барвінський, І.Шараневич, І.Франко, К.Студинський, А.Петрушевич, І.Свєнціцький, Ю.Яворський, І.Панькевич та І.Крип’якевич. На Буковині книгознавство розвивав О.Калужняцький. У період 1920-х рр. до дослідників Р.к. приєдналися П.Попов, Г.Тисяченко, В.Романовський, М.Михайленко, М.Макаренко, Д.Щербаківський, П.Клименко, В.Кульженко, О.Маслова та ін. У радянські часи, майже до 1960-х рр., історико-книгознавчі дослідження укр. Р.к. фактично були згорнуті. У 1960-х рр. почався новий етап вивчення історії Р.к. та складання наук. каталогів (О.Дзьобан, М.Геппенер, О.Апанович); мист-во рукописної книги ґрунтовно вивчали Я.Запаско та Я.Ісаєвич. Сьогодні теор. та практичні питання історії Р.к. в книгознавчих аспектах досліджують Л.Дубровіна, Л.Гнатенко, О.Гальченко, О.Іванова, Е.Клименко, М.Іваннікова, В.Фрис, С.Зінченко, Ю.Ясиновський, О.Ясиновська, М.Боянівська, М.Кольбух, Т.Гуцаленко, І.Патер, І.Сус, Г.Чуба та ін. Найбільші колекції рукописних книг нині зберігаються в Бібліотеці національній України імені В.І.Вернадського (Ін-т рукопису) і Львівській національній науковій бібліотеці імені В.Стефаника НАН України (відділ рукопису), де сформувалися осн. науковокодикологічні центри дослідження Р.к. та рукописно-книжної к-ри. Обидва осередки працюють на засадах сучасних кодикологічних принципів підготовки наук. зведених каталогів рукописних книг, розроблених у 1990-х рр. у рамках масштабних робіт щодо створення Держ. реєстру нац. культ. надбання України. Каталоги включають повний науково-кодикологічний опис та повну атрибуцію книги комплексними методами спец. істор. дисциплін, охоронний опис, передбачають розкриття внутр. структури кодексу та технології рубрикації й розташування тексту, його функціонального оздоблення, історію побутування Р.к., повністю
передаються записи, типи почерків та прикрас, розширений науково-довідковий апарат, який включає покажчики установ, де книга зберігається, хронологічні покажчики творів, писців, авторів, редакторів, ін. осіб, які згадуються в записах, вкладників та дарителів, імена святих, геогр. покажчик, покажчик монастирів і церков, що згадуються в записах, штампів та штемпелів, старих шифрів тощо. Розкривається історія опису та дослідження Р.к. Це — змістовна база вивчення історії рукописно-книжної к-ри України. Водночас проводяться кодикологічні дослідження грец., лат., сх. Р.к., створюються міжнар. каталоги рукописних книг (К.Чернухін, В.Рибалкін).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «РУКОПИСНА КНИГА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
