РЄПНІН (Репнін) Микола Васильович (22(11).03.1734—24(12). 05.1801) — військ. і держ. діяч Рос. імперії, дипломат, помі-
щик, генерал-фельдмаршал (1796), князь. Зі старовинного роду, пов’язаного з Михаїлом Всеволодичем. Онук генерал-фельдмаршала кн. А.Рєпніна, син генералфельдцейхмейстера кн. В.Рєпніна, дід князів С.Волконського і М.Волконського (див. М.Г.Рєпнін), прадід Г.Кушельова-Безбородька. Початкову освіту здобув удома, з 11-ти років формально зарахований солдатом лейб-гвардії Преображенського полку. 1748 брав участь в західноєвроп. (франконському) поході на завдання імп. Єлизавети Петрівни. Від 1749 — гвард. офіцер. Волонтером побував на Семилітній війні 1756—1763. 1759 відряджений до франц. війська. Відкликаний 1760, перейшов полковником до рос. діючої армії. 1762, ставши генерал-майором, з волі імп. Петра III вів переговори в гол. квартирі прусського короля Фрідріха II Гогенцоллерна. 1763 — директор петерб. Сухопутного кадетського корпусу, надалі — акредитований із надзвичайними повноваженнями міністра у Варшаві. 1764 забезпечував обрання на польс. престол Станіслава-Августа Понятовського. Призначений послом імп. Катерини II в Речі Посполитій, впливав на управління цією д-вою. 1768 домігся підтвердження засадничих положень «Вічного миру» 1686 з додатками, ініційованими Катериною II та Фрідріхом II Гогенцоллерном, що зрівнювали дисидентів Речі Посполитої (православних і протестантів) у правах із католиками. Керував розгромом Барської конфедерації 1768 та Коліївщини. Підвищений у ранзі до генерал-поручика, вступив до 1-ї армії на російсько-турецькій війні 1768—1774, відзначився в здобутті Хотина, в обороні узбережжя р. Прут (прит. Дунаю), у Ларзькій та Кагульській баталіях, оволодів Ізмаїлом і Кілією. 1771 — на чолі рос. військ у Волощині. Через конфлікт із графом П.Румянцевим (див. П.Румянцев-Задунайський) взяв відпустку. Повернувшись 1774, вдало зорганізував облогу Сілістри (нині місто в Болгарії). Уклав Кючук-Кайнарджійський мирний договір 1774.
М.В. Рєпнін. Портрет роботи художника Д.Г. Левицького. 1792.
Удостоєний чинів генерал-аншефа й підполковника лейб-гвардії Ізмайловського полку. 1775—76 направлений надзвичайним і повноважним послом до Османської імперії. 1777 — смоленський генералгубернатор (із наступного року порядкував і орловським намісництвом). 1778 із 30-тис. допоміжним корпусом дійшов до м. Бреслау (нині м. Вроцлав, Польща), змусив спинити боротьбу за т. зв. Баварську спадщину, 1779 своїм посередництвом сприяв Тешенській мирній угоді. 1780 — командир обсерваційного загону в Умані, зустрічав у м. Смоленськ (нині місто в РФ) австрійс. імп. Йосифа II Габсбурга. 1781 — смоленський і псковський генерал-губернатор. 1782— 83 перебував із резервним корпусом у Речі Посполитій. 1784 подався лікуватися за кордон, затим підключився до урядової Комісії з розбору міст за їхнім станом, по праці якої з’явилася Жалувана грамота містам 1785. У розпалі російсько-турецької війни 1788—1791 брав участь у штурмі Очакова. Командуючи Українською армією, 1790 — командував підрозділами, розташованими у Молдові. Виконуючи обов’язки головнокомандувача, 9 липня (28 червня) 1791 переміг у Мачинській битві, чим сприяв укладанню Ясського мирного договору 1791, підписав його прелімінарії в м. Галац (нині місто в Румунії).
Від 1792 — намісник ризький і ревельський, 1793 командував Ізмайловським полком. 1794 — начальник ЗС, націлених проти повстання Т.Косцюшка, й ліфляндський та естляндський генерал-губернатор. 1795 наглядав за позбавленням влади детронізованого короля Станіслава-Августа Понятовського, обійнявши генерал-губернаторство Остзейських провінцій, віленське і слонімське. Із кінця 1796 — командир Литов. д-зії, ризький військ. губернатор, керував спец. церемоніалом під час перезахоронення в Санкт-Петербурзі праху імп. Петра III. 1797 — канцлер Кавалерського т-ва, інспектор інфантерії Литовської та Ліфляндської д-зій, жорстоко придушував сел. заворушення в Орловській губ. Після місії 1798 до Берліна (Пруссія) і Відня, коли йому не судилося реалізувати задум імп. Павла I щодо злагодження антифранц. коаліції, увільнений зі служби. Одружений на княжні Н.Куракіній (1737—98), мав трьох дочок, а єдиний законний син помер 1774. Відомою особою зросла така його позашлюбна дитина, як І.Пнін (1773—1805), військовик, чиновник, поет і публіцистпросвітник. За поширеними чутками, Р. — ще й батько кн. А.Чарторийського. П. у власному маєткові Воронцово (нині місцевість у м. Москва). Похований в моск. Донському монастирі. Літ.: Бантыш-Каменский Д.Н. Биографии российских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов, ч. 2. М., 1840; Де-Пуле М. Крестьянское движение при императоре Павле Петровиче. «Русский архив», 1869, № 3; Сборник Императорского Русского исторического общества, т. 16. СПб., 1875; Уманец Ф. Понятовский и Репнин. «Древняя и новая Россия», 1875, № 7—8; Вл. П-ко К истории Колиивщины. «Киевская старина», 1905, № 3; Вл. П. Князь Н.В. Репнин и Георгий Конисский. Там само; Масловский С.Д. Репнин, князь Николай Васильевич. В кн.: Русский биографический словарь. СПб., 1913; тytkowicz L. Rzdy Repnina na Litwie w latach 1794—7. Wilno, 1938; Комаровский Е.Ф. Записки. М., 1990; Бакунина Т.А. Знаменитые русские масоны. М., 1991; Шишов А.В. Георгиевские кавалеры, т. 1. М., 1993; Соловьев С.М. Сочинения, кн. 14—16. М., 1994—95; Массон Ш. Секретные записки о России времени царствова-
189 РЄПНІН
190 РЄПНІН
ния Екатерины II и Павла I. М., 1996; Екатерина II и Г.А. Потемкин. М., 1997; История внешней политики России: XVIII век (от Северной войны до войн России против Наполеона). М., 1998; Анішчанка Я.К. Рапнін. В кн.: Энцыклапедыя гісторыі
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Рєпнін Микола Васильович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
