ПОХОДИ РУСІ НА ВІЗАНТІЮ — військ. походи русів у період виникнення та становлення Давньорус. д-ви. У «Повісті временних літ» вони зображуються вінцем політ. кар’єри перших київ. князів, результатом вдалого підкорення навколишніх східнослов’ян. племен. Досі історики розходяться із приводу кількості П.Р. на В., називаючи від 6-ти до 10—12-ти.
464 ПОХОДИ
ці напади з т. зв. Приазовською Руссю. Перші П.Р. на В. відзначалися грабіжницьким і, водночас, розвідувальним характером, їх можна розглядати в контексті норманської експансії в Європі. Похід 860. Після утворення на серед. 9 ст. Київ. князівства його володар кн. Аскольд 18 червня 860 на чолі флоту із 200 лодій несподівано для греків вдерся до бухти Золотий Ріг і обложив Константинополь. Імп. Михаїлу III довелося за допомогою багатих дарів досягти угоди з русами і їхнього повернення додому. 867 було підписано нову русько-візант. угоду, яка, певно, підтверджувала попередню і зафіксувала прийняття київ. князем і його дружиною християнства, а також відправлення на Русь єпископа для організації церкви. Однак наступні угоди з Візантією характеризують русів як язичників. Надзвичайна важливість цього походу усвідомлювалася ще в Давній Русі. Зокрема, датована частина «Повісті временних літ» розпочинається роком початку правління візант. імп. Михаїла III. Таким чином, саме цим походом і угодою київ. кн. Аскольда Київ. Русь уперше вийшла на світ. арену та заявила про себе як держава. Похід 907. Утворення Давньорус. д-ви (бл. 882), зосередження в її складі осн. східнослов’ян. племінних об’єднань дали змогу її правителю київ. кн. Олегу 907 здійснити грандіозний похід на Константинополь (2 тис. лодій по 40 воїнів у кожній), що завершився підписанням русько-візант. угоди, а 911 — докладного русько-візант. договору, що надавав Русі надзвичайні торг. й дипломатичні привілеї (цей договір, як і 2 наступних, вписаний або переказаний у «Повісті временних літ»). У візант. джерелах похід не згадується. Походи 941 та 944. На відміну від походів київ. кн. Олега похід 941 під проводом його наступника на київ. столі кн. Ігоря докладно описаний у рус., візант., західноєвроп. та сх. джерелах. Цей масштабний похід Русі на Візантію зазнав невдачі. Флот
вел. кн. київ. Ігоря спочатку спустошив чорномор. узбережжя Малої Азії, але не наважився рушити на Константинополь, затиснутий між візант. військом на чолі з доместиком схол Куркуасом із суші та візант. флотом із моря. У вересні 941 по дорозі додому флот київ. кн. Ігоря був перехоплений і знищений за допомогою грец. вогню візант. ескадрою патриція Феофана. Тільки 944 київ. кн. Ігорю вдалося зібрати нове військо і знову вирушити в похід, та на Дунаї його зустріло візант. посольство і запропонувало мир. Русько-візант. угода 944 виявилася менш вигідною для Давньорус. д-ви, ніж угоди князів Аскольда та Олега. Походи 968—971. Син кн. Ігоря київ. кн. Святослав Ігорович здійснив 2 походи на Візантію, що мали на меті закріпитися в Болгарії, вивести її з-під влади Візантії. Якщо 968 київ. кн. Святослав Ігорович виступив як знаряддя візант. дипломатії проти 1-го Болг. царства, то невдовзі, за повідомленнями візант. джерел, він втрутився в боротьбу за імператорський стіл. Візант. дипломатам вдалося організувати напад орди печенігів на Київ, що змусило київ. кн. Святослава Ігоровича на певний час повернутися на Русь. Та вже наприкінці 969 він знову на Балканах. Київ. кн. Святослав Ігорович відмовився від запропонованої новим візант. імп. Іоанном I Цимісхієм данини, уклав військ. угоду з болгарами, і навесні 970 р. 30-тис. русько-болг. військо атакувало 12-тис. армію візант. полководця Варди Скліра у Фракії (істор. область на сх. Балканського п-ова). Невдовзі, коли в Малій Азії спалахнуло повстання на чолі з Вардою Фокою, візант. війська зовсім залишили землі фракійської феми. Лише наприкінці 970 — на поч. 971 візантійці змогли перекинути війська на боротьбу проти київ. кн. Святослава Ігоровича та союзних йому болгар. На чолі візант. армії став сам імп. Іоанн I Цимісхій. Флот вирушив на Дунай, аби перетнути можливі шляхи відступу русів. У квітні 971 в полон до візантійців потрапив болг. цар Борис II. Частина русів на чолі з воєводою
Сфенкелом змогла відступити до Доростола (нині м. Силістра, Болгарія), де перебував сам київ. кн. Святослав Ігорович. У квітні ж розпочалася облога імператором цього дунайського міста, що тривала 3 місяці. Після невдалої для себе спроби прорвати оточення київ. кн. Святослав Ігорович був змушений укласти нову, ще більш жорстку для Русі, ніж договір 944, угоду з візант. імператором та залишити Болгарію.
Похід 989. Син київ. кн. Святослава Ігоровича київ. кн. Володимир Святославич 989 (часто помилково вказують 988) вчинив похід у Крим на м. Корсунь (Херсон; див. Херсонес Таврійський), щоб змусити візант. імп. Василія II виконати умову попередньої угоди й видати за нього сестру Анну. Із цим походом звичайно пов’язують хрещення Київської Русі. Із Корсуня київ. кн. Володимир Святославич привіз у Київ дружину — сестру імператора Анну, що піднімало престиж володаря Русі на один рівень з імператорами Візантії та «Священної Римської імперії» (див. «Священна Римська імперія германської нації»). Саме із цим походом пов’язане й поширення влади Русі на Керченський та Таманський півострови, де з часом утворився рус. центр влади в Тмуторокані. Похід 1043. Останній похід Русі на Візантію був викликаний ворожим ставленням до Русі імп. Візантії Константина IX Мономаха. Рус. військо очолили син вел. кн. Ярослава новгород. кн. Володимир Ярославич та воєвода Вишата. Рус. і візант. джерела по-різному оповідають про перебіг подій. Згідно з літописами, рус. флот було потоплено штормом, а ті, хто врятувався на суходолі, були схоплені греками, осліплені та ще 3 роки поневірялися в неволі. Візант. джерела розповідають, що приводом для війни була загибель знатного руса в Константинополі, та про битву на морі, в якій не буря, а візант. флот розтрощив нападників. Зазнавши поразки, київ. кн. Ярослав Мудрий змусив дипломатичними засобами імперію піти на почесний для Русі мир.
tp ht :// st hi or o y. rg a .u
/
tp ht :// мленнями різних джерел, датується 909—14. Згідно з повідомленням того ж Ібн Ісфендійара, а також Амулі та Захір ад-Діна, восени 909/910 руси знов захопили Абаскун, але потім були розбиті. Наступного року вони захопили місто Сарі (нині місто в Ірані), знову були розбиті на суші, а згодом — і на морі. 912/913, як повідомляє алМасуді, величезний флот русів із 500 човнів по 100 воїнів у кожному в обмін на обіцянку віддати половину майбутньої здобичі був пропущений хозарами на Каспій. Руси зробили базою своїх набігів острови поблизу Баку (нині столиця Азербайджану). Повністю були спустошені Гілян, Дейлем, Табаристан, Абаскун на пд. узбережжі моря, потім була розорена територія сучасного Азербайджану. Із величезною здобиччю руси вирушили через Хозарію назад. Та коли вони, дотримавшися домовленості, віддали відповідну частку здобичі хозарам, мусульманська гвардія кагана атакувала русів, нібито аби помститися за своїх єдиновірців. Руси зазнали поразки — врятувалося лише прибл. 5 тис. воїнів, які відступили вгору по Волзі та були пізніше винищені буртасами й болгарами волзькими. Похід 943/945 описаний у багатьох джерелах різного походження — оповідях Ібн ал-Асіра, Мовсеса Каганкатваці, Бар Гебрея, у Кембриджському документі, — що дає змогу відтворити його більш детально. Бл. 939, відповідно до Кембриджського документа, полководець русів Хелгу (історики сперечаються щодо його ідентифікації) захопив хозар. місто Самкерц (Тмутракань), але був розбитий хозар. полководцем Песахом. Руси були примушені хозарами напасти на Візантію, але й там зазнали нищівної поразки, після якої Хелгу вирушив на Персію (Іран). Учені вбачають у цій оповіді опис невдалого походу київ. кн. Ігоря на Візантію 941. 943, згідно з повідомленням араб. джерел, руси з’явилися в Закавказзі, де захопили м. Бердаа (давнє місто поблизу сучасного м. Барда, Азербайджан). Вони намагалися закріпитися в місті, але потім, під тиском війська делеймітів, були
Щоб задобрити київ. кн. Ярослава Мудрого, візант. імп. Константин IX Мономах видав свою непорфирородну (народжену до того, як батько став імператором) доньку за сина київ. князя — кн. Всеволода Ярославича. П.Р. на В. знаменували собою етапи входження Давньої Русі в систему європ. середньовічних д-в. Їх наслідком стало розширення торг. зв’язків Русі та Візантії, врешті-решт, християнізація Русі і включення її до культурно-цивілізаційного простору, який англ. візантиніст кн. Д.Оболенський назвав Візант. співдружністю націй. Дж.: Васильевский В.Г. Русско-византийские исследования: Жития святого Георгия Амастридского и святого Стефана Сурожского: Введение, греческие тексты, перевод, славянорусский текст. В кн.: Летопись занятий Археографической комиссии, т. 9. СПб., 1893; Vasiliev A.A. The Russian Attack on Constantinopole in 860. Cambridge, Massachusetts, 1946; Ioannis Scylitzae Synopsis Historiarum. Berlin, 1973; Михаил Пселл. Хронография. М., 1978; Лев Диакон. История. М., 1988; Продолжатель Феофана. Жизнеописание византийских царей. М., 1992; Повесть временных лет. СПб., 1996; Кузенков П.В. Поход 860 г. на Константинополь и первое крещение руси в средневековых письменных источниках. В кн.: Древнейшие государства Восточной Европы: 2000 г.: Проблемы источниковедения. М., 2003; Бибиков М.В. Byzantinorossica: Свод византийских свидетельств о Руси, т. 1—2. М., 2004—09. Літ.: Истрин В.М. Летописные повествования о походах русских князей на Царьград. В кн.: Известия Отделения русского языка и словесности АН, т. 21, кн. 2. Пг., 1916; Левченко М.В. Очерки по истории руссковизантийских отношений. М., 1956; Оболенский Д. Византийское содружество наций. В кн.: Оболенский Д. Византийское содружество наций. Шесть византийских портретов. М., 1998; Литаврин Г.Г. Византия, Болгария, Древняя Русь (IХ — начало ХII в.). СПб., 2000. М.Ф. Котляр, А.Г. Плахонін.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПОХОДИ РУСІ НА ВІЗАНТІЮ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
