ПОХІДНІ ГРУПИ ОУН — організовані групи націоналістичного активу й відомих діячів Західної України та укр. еміграції з багатьох країн Європи, спрямовані влітку—восени 1941 Організацією українських націоналістів у центр., сх. та пд. райони України з метою створення укр. органів влади, органів місц. самоврядування та організації нац. громад., культ. життя на територіях, окупованих нацистською Німеччиною під час німецько-рад. війни 1941—45. Похідні групи були сформовані як ОУН під проводом А.Мельника, так і ОУН (революційною; ОУН(р)) під кервом С.Бандери. Практична підготовка П.г. ОУН під проводом полковника А.Мельника розпочалася вже наприкінці квітня 1941. На основі теренової екзекутиви ОУН у Німеччині зусиллями сотника Боді та К.Мельника були розгорнуті спец. «вишкільні курси» в Берліні, Бремені, Гамбурзі (усі міста в Німеччині), Бреслау (нині м. Вроцлав, Польща). На території Німеччини, Чехії, Франції, а також на прикордонних із СРСР землях — Надсянні, Підляшші, Холмщині — почали формуватися групи активних членів ОУН, готових рушити на схід. У т. ч. найчисельніші з них були створені в районах Грубешів (нині м. Грубешув Люблінського воєводства, Польща) — Кристинопіль (нині м. Червоноград; керівник — І.Неболя), Ярослав—Радимно (нині обидва міста Підкарпатського воєводства, Польща; керівник — І.Малий), Сянік (нині м. Сянок Підкарпатського воєводства, Польща; керівник — Т.Бак-Бойчук). Водночас опрацьовувалися детальні схеми конспіративних
tp ht ://
462 ПОХІДНІ
Окремою найбільш чисельною похідною групою ОУН став Буковинський курінь (керівник — П.Войновський), у складі якого, за різними оцінками, перебувало від 2,5 тис. до 3 тис. осіб. Учасниками похідних груп були також і не члени ОУН, зокрема письменник У.Самчук. Рух похідних груп ОУН відбувався в 3-х осн. напрямках. Північний: Дубно—Шепетівка— Житомир—Київ—Полтава—Харків; центральний: Проскурів (нині м. Хмельницький) — Вінниця— Умань—Кіровоград—Дніпропетровськ—Донбас; південний: Вінниця—Балта—Одеса—Миколаїв, звідти — до Херсона і Криму. Проте на практиці чимало учасників центр. та пд. П.г. ОУН свій рух здійснювали через Київ, як і члени пн. групи. Гол. базою похідних груп на шляху до Києва став Житомир. Саме тут у серпні — на початку вересня 1941 сконцентрувалися провідні кадри ОУН, направлені на схід. За їхньою участю були сформовані органи місц. самоврядування — обласна і міська управи. Почала створюватися розгалужена мережа укр. орг-цій, у т. ч. «Просвіта», почав діяти театр, організовувалося укр. церк. життя. Протягом вересня 1941 в житомир. друкарні було видрукувано перші 17 чисел газ. «Українське слово». Однак у Житомирі планам ОУН було завдано першого тяжкого удару. 30 серпня 1941 члени Проводу укр. націоналістів М.Сціборський та О.Сеник-Грибівський трагічно загинули від пострілів у спину. Метою Центр. кер-ва ОУН на сх. і центр. укр. землях було закріпитися в Києві, який мав стати центром усієї діяльності ОУН в умовах війни. Перші учасники похідних груп прибули в місто вже ввечері 19 вересня 1941. Загалом протягом вересня—листопада 1941 тут було зосереджено понад 1 тис. членів ОУН. Вони стали ініціаторами та учасниками створення київ. міської управи, намагалися розбудувати укр. громад. і культ. життя, організувати видання укр. преси. Учасники П.г. ОУН ініціювали започаткування 5 жовтня 1941 в Києві Укр. нац. ради — прообразу представницького ор-
гану парламентського типу. Під егідою міської управи та Укр. нац. ради було здійснено заходи з відродження роботи шкіл у Києві в 1-й пол. жовтня 1941 (діяли бл. 70-ти шкіл та 30-ти г-зій), поновлено роботу Київ. ун-ту (ректор — проф. К.Штепа), Київ. політех. ін-ту (ректор — проф. М.Величківський), ін-ту харчової пром-сті та мед. ін-ту. Було відновлено роботу УАН (президент — акад. В.Плотников, учений секретар — проф. В.Чудинов). Створено Спілку укр. письменників (голова — О.Теліга). Почали діяти Спілка укр. купців, Спілка інженерів і техніків, Всеукр. кооп. спілка (голова — О.Перевертун), с.-г. кооп. спілка «Сільський господар» та ін. професійні спілки. Було створено Укр. Червоний Хрест (голова — О.Левитський), Союз укр. жіноцтва (голова — О.Скорубська). Відновлено діяльність «Просвіти» як масової орг-ції. За їхнього сприяння проходило відродження Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом Полікарпом, створення Укр. церк. ради та затвердження її статуту. Разом із тим під егідою ОУН у Києві були створені Укр. військ. т-во ім. П.Полуботка, масове молодіжне спортивне т-во «Січ», Спілка укр. молоді, діяла підпільна друкарня ОУН, в якій друкувалися відозви до населення, інструкції та комунікати для членів ОУН. Було налагоджено видання в Києві 50-тис. тиражем газ. «Українське слово» (гол. редактор — І.Рогач) із літературномистецьким додатком — ж. «Літаври» (гол. редактор — О.Теліга), та додатком «Останні вісті». 21 листопада 1941 заходами ОУН організовано масові публічні відзначення річниці подій листопада 1921 під с. Базар, пов’язаних із Другим Зимовим походом Армії УНР 1921 та боротьбою за незалежність України. Учасники похідних груп активно залучали до співпраці представників місц. населення, які або безпосередньо вступали до ОУН, або співробітничали з нею як прихильники. У відповідь на діяльність П.г. ОУН нацисти розпочали масові репресії проти їх членів та прихильників. Наприкінці листопада
1941 відбулися перші масові арешти членів ОУН під проводом А.Мельника на Житомирщині. У середині грудня 1941 були заарештовані бл. 40-ка співробітників Київ. міської управи та вся редакція «Українського слова» у повному складі. У січні 1942 арешти пройшли серед київ. молоді (бл. 60-ти осіб). У лютому 1942 внаслідок масових репресій було заарештовано понад 200 членів і прихильників ОУН, більшість з яких були страчені. Переслідування тривали до кінця окупації. Загалом лише в Києві протягом 1941—43 загинув 621 учасник підпілля ОУН. Серед них — О.Теліга, М.Теліга, І.Рогач, О.Чемеринський, Р.Біда, М.Кузьмик, З.Домазар, П.Олійник, І.Рошко-Ірлявський та ін. Жертвами арештів стали також члени похідних груп в ін. регіонах України. Зокрема, в м. Миколаїв були страчені Б.Сірецький, В.Баранецький, В.Антонюк, В.Малярчук та ін. Частина членів П.г. ОУН, які були розконспіровані, але уникнули арештів, перейшли в глибоке підпілля і зосередилися на західноукр. землях, частково взяли участь у партизан. боротьбі у складі бойових груп ОУН та Української повстанської армії. Із 2-ї пол. 1942 і до осені 1943 Центр. кер-во ОУН на сх. і центр. укр. землях очолював З.Домазар (страчений гестапо у вересні 1943). В умовах нацистських репресій навесні 1942 на Чернігівщині була створена перша на Наддніпрянщині бойова партизан. група ОУН. 14—15 серпня 1942 в умовах підпілля в Києві відбувся Всеукр. з’їзд укр. самостійників, до участі в якому, крім членів ОУН, були залучені колишні учасники боротьби за незалежність України 1917—21, повстанського руху 1920-х рр., а також ін. прихильники відновлення укр. державності, що виявляли прихильність до ОУН. Загалом підпілля ОУН діяло на сх. і центр. укр. землях протягом усього періоду нім. окупації. Похідні групи ОУН(р) під проводом С.Бандери були сформовані в Надсянні та Лемківщині і наприкінці червня — на початку липня 1941 вирушили в центр. та сх. укр. землі. Вони входили до складу 3-х великих груп —
st hi
or
o y.
rg a .u
/
tp ht ://
«Північ», «Південь» та «Схід». Група «Північ» спрямовувалася до Києва і мала надалі координувати підпільну діяльність у Правобережній Україні. До складу групи входили Д.Мирон та Д.Маївський (керівники), а також М.Климишин, П.Сак, Я.Хомів, М.Кравс, Т.Онишкевич, Д.Корінець та ін. Разом з цією групою в район Києва прибули В.Кук, Мітрінга, В.Ривак, Б.Левицький, М.Турманович, Р.Паладійчук. Пізніше до складу групи долучився М.Прокоп. Група «Південь» рухалася в напрямку Дніпропетровська із завданням організувати підпілля в пд. Україні. Очолювали групу З.Матла та Т.Семчишин, до неї належали також І.Клим, В.Регей, Я.Дзиндра, С.Тесля, Р.Олійник, П.Олійник, Є.Стахів, Я.Потічний та ін. Група «Схід» спрямовувалася до Харкова й мала поширювати свою дію також на прилеглі області. Керівником групи був М.Лемик, до її складу входили також О.Мащак, П.Олійникстарший, В.Лобай, М.Кравчук, Зацінський та ін. Загалом у складі похідних груп ОУН (революційної) на Велику Україну було направлено понад 1,5 тис. осіб. Члени похідних груп уже в липні 1941 дійшли до Вінниці, Бердичева, Житомира, Василькова, згодом прибули до Києва, Чернігова, Харкова, Полтави, Кривого Рогу, Кременчука, Миргорода, Дніпропетровська, Олександрії, Миколаєва, Херсона, Одеси, Новоукраїнки, проникли в Крим. Вони організовували місц. адміністрації, міські та обласні управи, загони укр. поліції, місц. укр. пресу (зокрема «Дзвін» у м. Кривий Ріг, «Дніпрова хвиля» в м. Кременчук та ін.). Поряд з активізацією нац. життя похідні групи ОУН(р) популяризували акт проголошення укр. д-ви від 30 червня 1941 (див. Акт Тридцятого червня 1941). Уже у вересні 1941 гестапо почало масові арешти членів похідних груп ОУН(р). Зокрема, у жовтні в Миргороді були схоплені і страчені керівник та ін. 4 члени групи «Схід». Арешти пройшли також у Житомирі, Василькові, Бердичеві, Вінниці, Полтаві, Херсоні та Миколаєві. У липні 1942 при спробі арешту в Києві був застрелений керівник
групи «Північ» Д.Мирон. В умовах підпілля відбулася реорганізація похідних груп ОУН(р). Територія центр. і сх. укр. земель була поділена на 2 краї — Пн. край із центром у Києві та Пд. край із центром у Дніпропетровську. Пн. край охоплював Київ і Київ. область, а також Він., Кам’янець-Подільську, Житомир., Полтав., Сум., Харків. та Черніг. області. Пд. край включав Ворошиловградську, Дніпроп., Кіровогр., Запоріз., Миколаїв., Одес., Сталінську («Донбас») області, а також Крим і Кубань. Центр діяльності був перенесений на розбудову підпільної мережі та ведення активної пропаганди самостійницьких ідей серед населення. 1943 заг. кер-во діяльністю ОУН(р) на території райхскомісаріату Україна було покладене на В.Кука. Протягом 1941—43 спочатку на Київщині, а згодом — у Вінниці виходила друком підпільна газ. «За самостійну Україну» (із 1943 перенесена на Волинь), у Дніпропетровську видавалася нелегальна газ. «Вісті». Незважаючи на масові арешти і численні втрати, похідні групи ОУН(р) та організована ними підпільна мережа діяли до відступу нім. армії із Центр. та Сх. України. Літ.: Шанковський Л. Похідні групи ОУН. Мюнхен, 1958; На зов Києва: Український націоналізм у Другій світовій війні: Збірник статей. Торонто—Нью-Йорк, 1985; Стахів Є. ОУН у боротьбі з німецькими нацистами на Наддніпрянщині (програмові зміни в ОУН). «Сучасність», 1986, ч. 5; Косик В. Україна під час Другої світової війни: 1938—1945. К.—Париж— Нью-Йорк—Торонто, 1992; Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси. К., 2005; Армстронг Дж. Украинский национализм: Факты и исследования. М., 2008. С.І. Кот.
Русь завжди була наступаючою стороною. Якщо на початку руси ставили собі за мету переважно здобуття військ. здобичі, то пізніше однією з гол. цілей П.Р. на В. стало забезпечення для рус. купців доступу на ринки імперії та отримання максимальних привілеїв для них. Розбудовуючи д-ву на теренах Сх. Європи, київ. князі почали дбати про встановлення постійних дипломатичних стосунків із Константинополем, що підвищувало престиж Давньорус. д-ви й відповідало її стратегічним інтересам на пд. сх. Русь прагнула вивільнити від кочовиків, які часто ставали знаряддям зовн. політики Візантії, торг. шляхи, що вели до Криму, Приазов’я та Закавказзя. Досягаючи воєнними засобами значного чи часткового успіху, Київська Русь у подальшому охоче йшла на переговори з імперією, щоб забезпечити досягнуте дипломатичними угодами. Перші відомі походи русів на Візантію відбулися ще до утворення Давньорус. д-ви — на межі 8 і 9 ст. (у Крим, на Сурож (нині м. Судак) і в 830-х рр. — на пд. узбережжя Чорного моря (Амастрида; нині м. Амасра, Туреччина)). Та до повідомлень істор. джерел про ці походи історики ставляться скептично. «Житіє Стефана Сурозького», написане не раніше 15 ст., містить неправдоподібні свідчення, зокрема, повідомляє про похід новгород. кн. Бравліна на Сурож наприкінці 8 ст., хоча зараз історикам відомо, що Новгород Великий виник не раніше серед. 10 ст. Що ж стосується «Житія Георгія святого Амастридського», то деякі дослідники вважають, що повідомлення про напад русів на Амастриду були включені туди пізніше та є лише екстраполяцією обставин походу київ. кн. Ігоря на Візантію 941. Разом з тим військово-дипломатична активність русів у чорномор. регіоні у 830-ті — на поч. 840-х рр. підтверджується окремими західноєвроп. джерелами, зокрема Бертинськими анналами. Можливо, напади русів на Візантію здійснили ті угруповання русів, які не мали відношення до майбутньої Київ. д-ви.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПОХІДНІ ГРУПИ ОУН» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
