ПОСОЛЬСЬКИЙ ПРИКАЗ — центр. орган держ. управління Росії серед. 16 — поч. 18 ст., гол. прерогативою якого були організація і здійснення зовнішньополіт. зносин. Утворений 1549 (за ін. даними, 1556 або 1565). Первісно існував у формі «похідної канцелярії» монарха. Із поч. 17 ст. коло функціональних обов’язків П.п. постійно розширювалося. П.п. здійснював усі дипломатичні контакти Рос. д-ви з іноз. правителями: видавав грамоти для виїзду із країни як підданим царя, так й іноземцям; завідував іноземцями, які проживали в Росії, проводив судочин-
tp ht :// М., 2002; Його ж. Посольский приказ: Колыбель российской демократии. М., 2003. В.М. Горобець.
436 ПОСОШНЕ
ства за їхніми позовами на місц. жителів, а також приймав до розгляду справи за позовами останніх на них; керував поштовими справами. У його віданні перебували також усі справи, пов’язані з управлінням донськими козаками й татарами, які перебували на службі у царя. Пізніше до прерогатив П.п. було зараховано організацію і проведення придворних церемоній та урочистостей; управління Великорос., Литов., Смоленським, Новгород., Устюжським, Владимирським, Галицьким, тимчасово — Поляничним і Панським — приказами; контроль за фінансовими зборами в деяких рос. містах; управління розташованими поблизу Москви монастирями; провадження судочинства й виконання розправ над перекладачами та піддячими приказу, а також представниками окремих родин тощо. До серед. 17 ст. на чолі П.п. стояли дяки, згодом — думні дяки, окольничі та бояри. Найвідомішими з-поміж начальників П.п. були І.Висковатий, П.Салтиков, А.Ордін-Нащокін, А.Матвєєв, кн. В.Голіцин, О.Українцев. У структурі П.п. існував поділ на окремі відділи — «повиття», очолювані дяками й піддячими. У серед. 17 в межах П.п. перебувала канцелярія «малоросійських справ», на основі якої 1663 було утворено Малоросійський приказ, що і надалі був у підпорядкуванні П.п. Нерідко начальник П.п. одночасно був і головою Малоросійського приказу. Із поч. 18 ст. поруч із П.п. функціонувала Посольська канцелярія в Санкт-Петербурзі. П.п. припинив свою діяльність у сфері зовн. політики 1717 після заснування Колегії закордонних справ; остаточно ліквідований 1720. У структурі П.п. існував архів, справи з якого збереглися найкраще з-поміж усіх ін. тогочасних держ. установ, згодом були включені в архів Колегії закордонних справ і нині служать цінними джерелами історичними, у т. ч. з історії України 2-ї пол. 17 — поч. 18 ст. Літ.: Белокуров С.А. О посольском приказе. М., 1906; Веселовский С.В. Приказный строй управления Московского государства. К., 1912; Ерошкин Н.П. Очерки истории государственных учреждений дореволюционной России. М., 1960; Рогожин Н.М. У государевых дел быть указано...
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПОСОЛЬСЬКИЙ ПРИКАЗ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
