ПОЛОВЦІ — середньовічний народ, тюркомовні кочовики. Назва «половці» вживається в давньорус. джерелах. У західноєвроп. та візант. джерелах вони відомі як комани (кумани), у східних — переважно як кипчаки (інколи як кімаки). Із поч. 11 ст. і до монголо-татарської навали панували в євразійських степах (від Алтаю до Нижнього Дунаю), відомих під назвою Дешт-і-Кипчак (перською — Кипчацький степ). У літературі термін «половці» часто застосовують лише до тієї частини етносу, яка була відома давньорус. авторам і займала територію на зх. від Волги. Кипчаки (уперше цей етнонім згадується в тюркських рунічних написах 1-ї пол. 8 ст.) входили до складу каганату кімаків, який у 9—10 ст. контролював територію між Іртишом (прит. Обі) та Уралом. Унаслідок кризи цієї степової д-ви в 1-й пол. 11 ст. значна частина кімаків і кипчаків рушила на захід (при цьому кімаки увійшли до кипчацького об’єднання) і опанувала причорномор. степи, поглинувши при цьому частину ін. кочовиків-
tp ht :// st hi or o y. rg a .u ПОЛОВЕЦЬКА ЗЕМЛЯ — літописне позначення території про-
/
tp ht :// функції шамана. Шанованим тотемом був вовк. Культ предків вилився у спорудження спец. кам’яних святилищ на вершинах курганів та встановлення кам’яних скульптур (див. Тюркська антропоморфна скульптура). Кочовики вірили в загробне життя і в те, що в потойбіччі похований отримував значно вищий соціальний статус, ніж за життя. Із 2-ї пол. 12 ст. серед П. почало поширюватися християнство. Історію відносин П. із Київською Руссю відкрив хан Блуш, котрий 1055 першим з’явився на рубежах Переяславського князівства. Із 1060-х рр. літописи фіксують регулярні напади кочовиків на Русь. Першим 1061 здійснив набіг хан Сокал. 1068 П. розбили війська Ярославичів (див. Альта, битва на річці 1068), у тому ж році черніг. кн. Святослав Ярославич переміг у битві на р. Снов (прит. Десни, бас. Дніпра) на Чернігівщині. Із 1070-х рр. окремі рус. князі почали залучати П. для спільних походів на сусідні д-ви (Угорщина, Польща) та володіння князів-суперників. Із 1090-х рр. відомі випадки, коли рус. князі одружува-
тюрків — печенігів та огузів (торків). П. становили групу (конфедерацію) орд (племен, вождівств). На чолі орд стояли зверхники зі спадковою владою (у давньорус. джерелах — князі, у візантійських — архонти), яких в історіографії прийнято називати ханами. Періодично та чи інша орда (Кай-оба — літописні Каєпичі; із поч. 12 ст. Ольберлі — літописні Отперлюєве) висувалася на чільне місце, проте інституту центр. влади П. так і не виробили. Матеріальну та духовну к-ру П. розкривають археол. пам’ятки — святилища й курганні поховання (найвідоміший — Чингульський курган). Основу госп-ва складало кочове скотарство — випас і розведення коней, великої та дрібної рогатої худоби. Помітну роль грали полювання (на птахів, хутряних звірів, кабанів, козуль, байбаків) та рибальство. Мешкали в юртах двох типів: наземних та встановлених на візки. Була розвинута обробка металу, шкіри, кістки, дерева, каменю. П. виготовляли одяг із тканин та шкіри, взуття, ремінну упряж, валяли повсть, робили сідла, ко-
лісний транспорт, предмети озброєння, прикраси. Досягли високої майстерності у виготовленні кам’яної скульптури, використовували токарний верстат. Були знайомі з лікарською справою, вміли робити хірургічні операції на кістках. Серед речей, пов’язаних із кочовим побутом, — ножі, швайки, пряжки, ґудзики-бубонці, люстерка, глиняний (ліпний, кружальний та гончарний) посуд, кресала, ножиці, дерев’яні й металеві чаші. Прикрасами слугували: намисто, сережки, браслети, ланцюжки. Належність до аристократії позначали шийні гривни, а статус глави племені чи групи племен підкреслювала наявність бронзового казана. Значна група речей належить до спорядження вершника та коня. П. мали торг. зв’язки з усіма своїми сусідами, у т. ч. з містами Пн. Причорномор’я (зокрема з Херсоном (див. Херсонес Таврійський) і Судаком) та Руссю. Реліг. вірування включали культ предків, поклоніння сонцю, фетишизм і тотемізм. Культи здійснювали шамани, очільник племені також міг виконувати
351
Шолом і маска з половецького поховання. 12 ст.
st hi
ПОЛОВЦІ
or o y. rg a .u
/
tp ht :// телів Святослава Всеволодича і Рюрика Ростиславича угруповання Кобяка було розгромлене (див. Орель, битва на річці 1183). Спроба новгород-сіверського кн. Ігоря Святославича 1185 «здобути слави» в сепаратному поході завершилася повною поразкою, після чого хани Кончак і Гзак розорили Переяславщину і Посем’я. Згідно з літописними свідченнями, у 1190-х рр. інтенсивність половецьких набігів значно зменшилася, натомість рус. князі здійснювали рейди на кочів’я степовиків. На поч. 13 ст. серед зверхників причорномор. П. помітними були син померлого на той час Кончака Юрій (із племені Ольберлі) і Котян (із племені Тертер-оба). Під час першого монгол. походу на захід причорномор. П. спочатку були розбиті 1222 в битві на р. Дон, а потім — 1223 — на р. Калка (див. Калка, битва на річці 1223) монголи розгромили об’єднані русько-половецькі війська. Монголо-татар. навала 1236—40 призвела до повного завоювання Половецької землі, значна частина П. відкочувала до Візантії, Болгарії, Валахії, Угорщини, Закавказзя, Галицько-Волинського князівства. Із серед. 13 ст. половецькі степи стали частиною території Золотої Орди, а в 14 ст. назва «половці» зникла з давньорус. джерел. Нащадки тих П., які опинилися під владою монгол. ханів, залишилися осн. етнічним компонентом населення Золотої Орди і, таким чином, послужили основою сучасних тюркомовних етносів зх. частини Євразії, зокрема кримських татар, казанських татар, казахів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПОЛОВЦІ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
