ПОЛІЩУКИ — етногр. група українців. Під цією назвою мається на увазі: 1) все населення Полісся — природної зони, пд. межа якої проходить приблизно по лінії Володимир-Волинський—Луцьк—Рівне—Новоград-Волинський—Житомир—Київ—Ніжин, а далі — по р. Сейм (прит. Десни, бас. Дніпра) до кордону з РФ; проте цей термін не є самоназвою жителів усього Полісся; 2) крайова самоназва населення (у формі «полішуки (і)») історико-етногр. регіону Правобереж. (надприп’ятського) Полісся, приблизно східніше від Бреста (Білорусь) і далі на сх.: за одними авторами, лише до району Овруча й Коростеня, а за іншими — практично аж до Дніпра (хоча це може бути вже пізнішим привнесенням назви «поліщуки» в середовище місц. населення); пд. межа поліської етногр. зони і, відповідно, побутування самоназви «поліщуки» все ж пролягає дещо північніше вказаного пд. природного кордону Полісся. Проте остаточно питання історико-етногр. районування Полісся й досі ще не з’ясоване. Суміжно з укр. П., північніше кордону України, на білорус. Поліссі також проживає етнографічна група білорусів із самоназвою «палєшукі»/«палєщукі».
Термін «поліщуки» походить від топоніма «Полісся» і в джерелах трапляється з 15 ст. Справжнє наук. вивчення як укр., так і білорус. П., почалося в 19 ст. Деякі дослідники (П.Бобровський, І.Зеленський) розглядали їх як окремий слов’ян. народ, «орієнтований» на українців, білорусів і навіть литовців лише в межах порубіжних із цими народами груп. Однак ця точка зору не отримала підтримки більшості вчених. У зв’язку з тим, що П. входять до складу двох етносів — українців і білорусів, сучасні українські (Р.Кирчів) та білоруські (В.Бондарчик) учені вважають неправильним розглядати їх як єдину етногр. групу, оскільки остання завжди є підрозділом якогось одного народу, а не кількох. Укр. П. та білорус. палєшукі, хоч і близькі між собою, але не тотожні в мовно-культ. плані, їхня к-ра має низку особливостей, які ріднять перших з українцями, а других — із білорусами. Різняться вони між собою й за самосвідомістю, оскільки в масі своїй вважають себе частиною, відповідно, українців та білорусів і вживають, поряд із крайовою самоназвою, ендоетноніми «українці» та «білоруси». Тому можна констатувати, що існують 2 взаємоблизькі етногр. групи з подібними назвами — «поліщуки» і «палєшукі», які входять до складу різних етносів — українців та білорусів. Разом із тим спільність мовно-культ. рис, які мають укр. й білорус. П., а також поступовість наростання рис подібності з українцями в напрямку на південь та з білорусами в пн. напрямку, можливо, свідчать про те, що П. властиві певні характеристики етнічної неперервності. Саме етнічні неперервності демонструють поступовість змін, коли чітка мовно-культ. межа відсутня, але крайні протилежні точки етнічного масиву значно різняться між собою. У цьому плані можна припустити, що П. становлять своєрідний зародковий етнос на українсько-білорус. порубіжжі, якому розвинутися завадило тісне сусідство з такими численними народами, як українці та білоруси. Нар. мова П. належить до північноукр. групи говорів і характеризується низкою фонетич-
них, морфологічних та лексичних особливостей: дифтонгами в наголошених складах («ліес», «вуол», «куонь»), аканням («вада», «галава», «мароз»), твердим «-ц» у кінці слова («конец», «горнец»), вимовою типу «зилаений» («зелений»), «типаер» («тепер») та ін. В антропологічному відношенні П. мають у цілому світлішу за решту українців пігментацію волосся й очей та за своїми соматологічними характеристиками тяжіють до білорусів, зх. росіян, сх. литовців і латишів, пд. естонців. Периферійне розташування території проживання П. щодо укр. й білорус. народів, певна ізольованість їх від політ. і пром. центрів України та Білорусі, низький рівень урбанізації й ін. чинники зумовили збереженість у їхній к-рі й побуті значної кількості архаїчних рис. Ці архаїчні риси к-ри П. містять чимало реалій, що сягають давньослов’ян. минувшини. джерелах античними авторами. У госп-ві поряд із землеробством та скотарством, які становили гол. галузі, навіть у нові часи значну роль відігравали збиральництво (ягід, грибів, горіхів, березового соку, жолудів, лікарських рослин), лісові промисли (вуглярство, виготовлення поташу, викурювання смоли, вигонка дьогтю, заготівля лика, бересту, лози, дубової й лозової кори), виготовлення сопілок, пром. переробка лісу. Значне поширення мали мисливство за допомогою різних пасток, ловчих ям, вовківень, самоловів, сілець, петель, манків тощо, рибальство вудками, вершами («кошулями»), остями, ятерями, гатками тощо. У бджільництві П. довго зберігалися реліктові елементи, такі як використання «дубів» — вуликів у вигляді колоди з видовбаною серцевиною. У рільництві для оранки замість плуга застосовувалася особлива поліська різновидність сохи, осн. місце серед зернових к-р посідали жито (озиме і яре), ячмінь, овес кількох різновидів, а з 2-ї пол. 18 ст. набула значного поширення картопля. Багаті пасовища й сінокоси сприяли розвиткові тваринництва, в якому широко застосовувався відгінний випас. П. виробили пристосовані до місц. умов пристрої і способи сушіння сіна, напр., на болотах під скиртою робили дощаті підмостки.
341
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПОЛІЩУКИ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
