ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА — спрямовані у світ політики психологічні орієнтації, ментальність, ціннісні установки та самосвідомість членів сусп-ва; прояви пізнання, специфічне знання, пов’язані з категоризацією політ. відносин та ін. основоположних реалій сусп. буття (політ. система, її інститути, соціальні відносини, релігія, мораль, культурно-істор. традиція, економіка
tp ht :// st hi or o y. rg a .u
/
tp ht :// зосередження уваги на поведінковому аспекті політ. процесів; д) ототожнення П.к. з ідеологіями та формами соціальної свідомості. Літ.: Pye L.W. Politics, Personality and Nation Building: Burma’s Search for Identity. New Haven — London, 1962; Almond G.A., Verba S. The Civic Culture: Political Attitudes and Democracy in Five Nations. Princeton — New Jersej, 1963; Greer S. A Study of Political Culture, Metropolitics. New York, 1963; Pye L.W. Political Culture and Political Development. Princeton, 1965; Його ж. Aspects of Political Development. Boston—Toronto, 1966; Reichel P. Politische Kultur der Bundesrepublik. Opladen, 1981; Гаджиев К.С. Политическая культура: Концептуальный аспект. «Полис», 1991, № 11—12; Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии. Там само, 1992, № 4; OpaliЅski E. Kultura polityczna szlachty polskiej w latach 1587— 1652. Warszawa, 1995; Бебик В.М. та ін. Політична культура сучасної молоді. К., 1996; Leksykon politologii. Wroc»aw, 1996; Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. К., 1996; Нагорна Л.П. Політична культура українського народу: Історична ретроспектива і сучасні реалії. К., 1998; Сас П.М. Політична культура українського суспільства (кінець ХVI — перша половина ХVII ст.). К., 1998; Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. К., 1999; Політологія. К., 2000; Рудич Ф.М. Політологія. К., 2000; Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. К., 2001. П.М. Сас.
тощо), завдяки чому формуються певні політ. позиції та утверджуються ті чи ін. установки, зразки й норми публічної поведінки. Вислів «політична культура» як заг. мовний штамп виник у 18 ст. Наук. концепція П.к. вперше була сформульована в 2-й пол. 1950-х — на поч. 1960-х рр. амер. політологом Габрієлем Алмондом, а також Сіднеєм Вербою. Суть їхньої концепції полягала в постулюванні ціннісної моделі політ. системи, власне її суб’єктивного образу, що домінує у свідомості людей і зумовлює їхню політ. поведінку. На думку цих учених, існують 3 осн. типи П.к.: 1) парафіяльна (патріархальна) П.к. — в її носіїв відсутні прояви пізнання, почуттів та оцінок щодо політ. системи як цілого, у них немає власних вимог до влади й чуття її авторитету, а також наявний «нульовий» рівень політ. самосвідомості; 2) підданська П.к., що передбачає втягнення людей у пасивні політ. відносини: хоча вони мають сталі орієнтації стосовно політ. системи як цілого та центр. влади, однак у них немає щодо них власних політ. вимог, а також бажання брати участь у політ. житті; 3) активістська (учасницька) або громадян. П.к., що охоплює членів сусп-ва, котрі зорієнтовані на політ. систему як ціле, властиві для неї політ. та адм. структури і процеси, а також незалежно від власного ставлення (прихильності або неприхильності) до тих чи ін. політ. об’єктів демонструють готовність до участі в політ. житті, вирізняються політ. активністю і розвиненою політ. свідомістю. Зазначені типи П.к. існують не в «чистому», а в змішаному вигляді: парафіяльнопідданська, піддансько-активістська, парафіяльно-активістська П.к. Гетерогенна природа П.к. передбачає наявність політ. субкультури, тобто окремої к-ри, що перебуває у сфері дії домінуючої П.к. Помітний внесок у розробку проблематики П.к. зробили нім. вчені (починаючи з 1970—80-х рр.). У їхніх працях, зокрема, П.к. розуміється як певна неперервність, що єднає особу з політ. системою (П.Рейхель); символічний світ, котрий частково виконує посередницькі функції в кожному політично організова-
ному сусп-ві, поєднуючи безліч індивідуальних психік із цілісністю політ. життя (Ю.Гебхардт); легітимаційне порозуміння з устроєм влади в даній політ. системі, яке спирається на норми консенсусу і лояльності стосовно політ. спільноти, а також політ. орієнтації (Ф.Паппі). Теор. розробки Г.Алмонда та С.Верби помітно вплинули на праці польс. істориків і політологів, які, водночас, критично оцінюють схильність цих амер. вчених до біхевіоризму, що призводить до нехтування чинниками, котрі зумовлюють формування політ. позицій та уявлень сусп-ва (Е.Опаліньський та ін.). У працях рад. дослідників П.к. нерідко ототожнювалася з політ., класовою свідомістю і класовою ідеологією, а її типи визначалися за формаційною ознакою — рабовласницька, феод., капіталіст., соціаліст., класово-пролетарська та ін. У сучасній укр. політології постають тлумачення П.к., що ґрунтуються на різних методологічних підходах: наголошується на регулятивних функціях П.к. у сфері політ. та соціального життя й виводяться десятки її типів: зх., сх., маргінальна, капіталіст., соціаліст., націоналістична та ін. (В.Бебик); до базових структурних елементів П.к., крім іншого, зараховуються політ. ідеологія, політ. знання й переконання, а гол. функцією П.к. називається забезпечення реалізації інтересів певних соціальних спільнот та політ. стабільності сусп-ва (Політологічний енциклопедичний словник. К., 1997); П.к. розглядається як знання, оцінки й поведінка більшості громадян щодо нації, д-ви, політ. інститутів (В.Піча, Н.Хома). Загалом методологічні підходи у сфері вивчення П.к. зводяться до таких осн. моментів: а) суб’єктивно-психологічний підхід, в якому наголошується на індивідуальних психологічних орієнтаціях, спрямованих на політ. сферу; б) ціннісно-нормативний підхід, де на передній план висуваються система цінностей та фактор політ. свідомості сусп-ва, які впливають на політ. поведінку; в) розгляд П.к. як певного символічного світу
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
