ПОЛІТБЮРО ЦК КПУ, політичне бюро ЦК Компартії України — керівний парт. орган, який обирався на пленумах ЦК КПУ і реалізовував у республіці вироблені ЦК РКП(б)/ВКП(б)/ КПРС осн. напрями побудови соціаліст. сусп-ва, виступав гол. арбітром при розв’язанні ключових міжвідомчих суперечностей, організовував виконання партійних рішень, розроблених у Кремлі, тримав під контролем систему управління в Україні, кадрові призначення. Вперше політбюро ЦК КП(б)У утворене 6 березня 1919 за пропозицією В.Затонського на пленумі ЦК КП(б)У. Обґрунтовую-
st hi
or
o y.
rg a .u
/
tp ht :// У листопаді 1920 відбулася V конференція КП(б)У, яка продемонструвала, що, незважаючи на всі орг. заходи з боку політбюро ЦК РКП(б), у парт. орг-ції України продовжували проявлятися самостійницькі тенденції. У зв’язку із цим ЦК РКП(б) покладав великі надії на обрання нового кер-ва КП(б)У, для чого вводилися посади 1-го і 2-го секретарів ЦК КП(б)У. На ці посади пропонувалося 4 кандидатури: В.Молотова, Д.Мануїльського, Г.Пятакова і Д.Лебедя. При голосуванні найбільшу кількість голосів набрали В.Молотов (1-й секретар) і Д.Лебідь (2-й секретар). На 5 членів політбюро балотувалися 7 кандидатур: Х.Раковський, Г.Петровський, Д.Мануїльський, В.Молотов, В.Чубар, В.Затонський і О.Шумський, проте два останні набрали найменшу кількість голосів. Це були перші й останні вибори секретарів і членів політбюро ЦК Компартії України на альтернативній основі. До такої системи виборів у ЦК Компартії України повернулися лише 1989. З ініціативи Д.Лебедя було розроблено й затверджено Положення про роботу політбюро ЦК КП(б)У, яким унормовувалася його діяльність. Чітко визначалося, які питання виносяться на політбюро та порядок їх розгляду. Зокрема, це питання міжнар. політики і зовн. торгівлі; найважливіші питання внутр. політики з усіх галузей рад. роботи; парт. питання, що мали принципове значення і загальнополіт. характер; розгляд інформації про внутр. парт. становище в окремих орг-ціях; призначення керівників центр. та місц. парт. і рад. органів влади. Питання на розгляд політбюро виносилися за пропозиціями секретаріату, оргбюро, членів ЦК КП(б)У, членів Президії ВУЦВК, нар. комісарів, причому останні — обов’язково з висновками голови РНК УСРР або голови ВУЦВК, та ін. Матеріали до питання, що виносилося на політбюро, направлялися до секретаріату ЦК за два дні до його засідання з необхідною кількістю примірників для всіх членів і кандидатів у члени політбюро. Без попередніх письмових пропозицій вносилися лише питання, що вимагали екстрено-
чи необхідність створення орг. бюро і політ. бюро на пленумі ЦК КП(б)У, В.Затонський зазначав, що перше повинно займатися поточною роботою, друге — вирішувати питання політ. характеру, замінюючи у деяких випадках пленуми ЦК. Зважаючи на те, що в Україні комуніст. партія стала правлячою, ЦК КП(б)У затвердив перше політбюро у складі 5 осіб: Х.Раковський — голова РНК УСРР, Г.Пятаков — секретар ЦК КП(б)У, Е.Квірінг — голова Вищої ради нар. госп-ва УСРР, А.Бубнов — голова Київських міської і губернської рад робітн. і сел. депутатів і В.Мещеряков — нар. комісар земельних справ УСРР, а оргбюро — у складі Г.Пятакова, П.Ровнера, Т.Харечка. Засідання політбюро ЦК КП(б)У відбувалися під кер-вом Х.Раковського. Цікаво, що в ЦК РКП(б) політбюро і оргбюро були створені лише 25 березня 1919. Таким чином, КП(б)У — перша і єдина з усіх нац. компартій, що входили до складу РКП(б)/ВКП(б)/КПРС, яка мала своє політбюро. ЦК РКП(б) змушений був піти на такий крок, оскільки розумів ключове значення КП(б)У — за статутом своєї обласної орг-ції, а також України для політ. об’єднання всіх формально незалежних республік, що утворилися на уламках Рос. імперії. Вагомою залишалася роль України в постачанні Росії продовольством, вугіллям, металом. Від перших кроків діяльності політбюро ЦК КП(б)У кер-во ЦК РКП(б) намагалося обмежити його самостійність. У грудні 1919 на VIII Всерос. конференції РКП(б) затвердили новий статут партії, яким значно урізали існуючі права нац. компартій. На IV конференції КП(б)У (17—23 березня 1920) більшість її делегатів піддали гострій критиці кер-во ЦК КП(б)У, зокрема членів політбюро, за політ. курс в Україні, що призвів до відступу більшовиків з території майже всієї країни під наступом військ генерал-лейтенанта А.Денікіна. На конференції лунали звинувачення у відсутності самостійності при розв’язанні політ. і екон. проблем. Висновок зводився до
того, що треба докорінно змінити характер діяльності ЦК КП(б)У, ввести до нього нових людей, знайти ін. параметри стосунків із ЦК РКП(б). Всупереч статутним вимогам новообраний ЦК КП(б)У на своєму першому засіданні утворив тимчасові політбюро і оргбюро, до яких не увійшли попередні їх члени. 24 березня 1920 політбюро ЦК РКП(б) розглянуло становище, що склалося в КП(б)У, і прийняло постанову про розпуск обраного ЦК як неправомірного органу та призначило Тимчасове бюро ЦК КП(б)У. До нього увійшли по два представники від старого і нового складів ЦК КП(б)У та один боротьбист. Окрім того, було створено орг. комісію для вирішення поточних справ та обрано секретарем ЦК КП(б)У С.Косіора. Лідери більшості в ЦК КП(б)У не погодилися з таким рішенням політбюро ЦК РКП(б). Один із них — Т.Сапронов — зустрівся з В.Леніним напередодні IХ з’їзду РКП(б), а група делегатів від України звернулася до з’їзду із заявою про неправомірність дій політбюро ЦК РКП(б) щодо розпуску обраного ЦК КП(б)У. Відразу ж після закінчення з’їзду, 5 квітня 1920, новообраний ЦК РКП(б) розглянув питання про становище в КП(б)У. Було підтверджено рішення політбюро ЦК РКП(б) про розпуск ЦК КП(б)У, обраного на конференції, та призначено тимчасовий ЦК КП(б)У у складі 13 осіб: В.Блакитний, П.Залуцький, В.Затонський, Ф.Кон, С.Косіор, Д.Мануїльський, С.Мінін, Г.Петровський, Х.Раковський, Ф.Сергєєв (Артем), В.Чубар, О.Шумський, Я.Яковлєв (Епштейн). 15 квітня 1920 відбувся пленум призначеного ЦК КП(б)У, на якому були утворені політбюро ЦК у складі: С.Косіор — секретар ЦК, Г.Петровський — голова ВУЦВК, Х.Раковський — голова РНК УСРР, О.Шумський — член РВР Дванадцятої армії, Я.Яковлєв — секретар Харків. губернського к-ту КП(б)У, і оргбюро ЦК (С.Косіор, О.Шумський, Я.Яковлєв). У такому складі ЦК КП(б)У та його політбюро проіснували 7 місяців, тобто до V конференції КП(б)У.
333
ПОЛІТБЮРО
st hi
or o y. rg a .u
/
334 ПОЛІТБЮРО
го вирішення. Встановлювався графік засідань: політбюро і оргбюро — один раз, секретаріат — двічі на тиждень. Це мало велике значення для унормування роботи керівних органів партії, зокрема політбюро, оскільки його засідання відбувалися нерегулярно, здебільшого в приміщенні РНК УСРР або на квартирі Х.Раковського. Зі звільненням 1923 Х.Раковського з посади голови РНК УСРР ключовою фігурою в політбюро став 1-й секретар ЦК КП(б)У. На переломі 1924—25 в Москві тривала боротьба за владу між Й.Сталіним і Л.Троцьким, у ході якої брало участь кер-во республіки, оскільки позиція укр. парт. орг-ції мала ключове значення для кожної із протидіючих сторін. Й.Сталін, для зміцнення свого впливу на політбюро ЦК КП(б)У, ввів посаду ген. секретаря ЦК КП(б)У і домігся призначення на неї (квітень 1925) свого ставленика, секретаря ЦК ВКП(б) Л.Кагановича. Після примусової колективізації сільського господарства, Голодомору 1932—1933 років в УСРР, репресій 1937—38, у т. ч. й проти членів політбюро ЦК КП(б)У (із 69-ти його членів і кандидатів у члени знищено 46 осіб), самостійність у прийнятті рішень політбюро ЦК КП(б)У значно знизилася. 1934 скасували посаду генерального і відновили першого секретаря ЦК КП(б)У. До ХIV з’їзду КП(б)У (червень 1938) персональний склад політбюро часто змінювався, проте кількісний (11 осіб) залишався стабільним. На червневому 1938 р. пленумі ЦК КП(б)У персональний склад його політбюро був повністю оновлений. До нього входили М.Хрущов — 1-й секретар ЦК КП(б)У, М.Бурмистренко — 2-й секретар ЦК КП(б)У, Д.Коротченко — голова РНК УРСР, С.К.Тимошенко — командуючий Київ. особливим військ. округом, О.Успенський — нарком внутр. справ УРСР, О.Щербаков, С.Задіонченко, О.Осипов — 1-ші секретарі Сталінського, Дніпроп. і Харків. обкомів КП(б)У. Напад нацистської Німеччини на СРСР, окупація території України внесли істотні корективи в роботу ЦК КП(б)У і його
політбюро. Більшість його членів перебували на фронтах або в глибокому рад. тилу, частина загинула, у т. ч. член політбюро М.Бурмистренко, кандидат у члени політбюро П.Любавін, секретар ЦК Й.Лисенко. Члени політбюро ЦК КП(б)У М.Гречуха, Д.Коротченко і Л.Корнієць займалися евакуацією матеріальних і культ. цінностей, проблемами перебудови економіки для забезпечення потреб фронту, розгортанням партизан. руху в тилу ворога. Важливіші рішення ЦК КП(б)У і його політбюро неодмінно погоджувалися з М.Хрущовим, який перебував у діючій армії. У ході визволення України політбюро ЦК КП(б)У ухвалювало рішення шляхом опиту. Вперше за роки війни під головуванням М.Хрущова політбюро ЦК КП(б)У зібралося 29 жовтня 1943 в Харкові. Пленум ЦК КП(б)У, обраний ХVII з’їздом КП(б)У 27 вересня 1952, змінив структуру керівних органів ЦК. Замість політбюро утворювалося бюро ЦК, а для кер-ва поточною роботою, гол. чин. для організації перевірки виконання рішень партії і добору кадрів, — секретаріат ЦК. Оргбюро як один із керівних органів ЦК КП(б)У ліквідували. Бюро ЦК КПУ проіснувало до жовтня 1953, коли на пленумі ЦК його було перейменовано на президію ЦК КПУ. ХХIII з’їзд КПРС (1966) вніс часткові зміни до статуту партії, зокрема, виключив положення, запроваджені у свій час М.Хрущовим, про конкретні норми змінюваності складу керівних парт. органів, що призвело згодом до його старіння, консервації і «застою» всього суспільнополіт. і екон. життя. Червневий (1966) пленум ЦК Компартії України перейменував президію у політбюро ЦК КПУ, яке було сформоване у складі 11-ти членів та 4-х кандидатів у члени політбюро. Після звільнення П.Шелеста з посади 1-го секретаря ЦК КПУ (1972) сформоване ним політбюро на довгі роки стало ядром команди В.Щербицького. У 2-й пол. 1980-х рр. посилилися темпи падіння екон. росту, продуктивності праці, нац. доходу. Екон. стагнація, Чорнобильсь-
ка катастрофа 1986, абсолютна залежність від союзних мін-в та відомств украй загострили проблеми суспільно-політ. і духовного життя в Україні. Однією із причин такого стану були нездатність керівних органів критично оцінити ситуацію, відсутність демократизації та оновлення кадрів в умовах наростаючих проблем. Зміни в політбюро ЦК КПУ відбувалися здебільшого за рахунок смерті його членів. Лише починаючи з 1987, в результаті загострення політ. і соціальноекон. ситуації, відбувся масовий вихід на пенсію або за власним бажанням найбільш впливових членів політбюро ЦК КПУ: О.Ляшка — голови РМ УРСР, С.Мухи — голови КДБ УРСР, В.Добрика — 1-го секретаря Львів. обкому КПУ, І.Мозгового — секретаря ЦК КПУ, О.Титаренка — 2-го секретаря ЦК КПУ, Є.Качаловського — 1-го заст. голови РМ УРСР та ін. 28 вересня 1989 подав заяву про звільнення від обов’язків 1-го секретаря і члена політбюро ЦК КПУ В.Щербицький. Новим керівникам ЦК КПУ В.Івашку (1989—90) і С.Гуренку (1990—91), незважаючи на більшість комуністів у Верховній Раді УРСР, включення до політбюро ЦК КПУ представників наук. інтелігенції (В.П.Кухар — директор Ін-ту біоорганічної хімії і віцепрезидент АН УРСР), робітн. класу (П.Козаченко — бригадир комплексної бригади Київ. науково-вироб. об’єднання «Більшовик» — і П.Кукнерик — прохідник шахти ім. Баракова м. Краснодон) і селянства (М.Собчук — голова колгоспу «40 років Жовтня» Васильківського р-ну Київ. обл.), не вдалося переломити ситуацію в республіці на краще. З перебігом серпневого 1991 путчу у Москві і неоднозначною позицією ЦК КПУ в цих умовах політ. авторитет парт. органів, у т. ч. політбюро ЦК КПУ, катастрофічно падав, активно відбувався процес деморалізації Компартії України. 25 серпня 1991 політбюро ЦК КПУ прийняло рішення про скликання пленуму ЦК КПУ, на якому передбачалося обговорення питання «Про поточний момент». Це було останнє засідання політбюро ЦК Компартії Украї-
tp ht :// st hi or o y. rg a .u
/
tp ht :// сім’ям із дітьми завжди буває проблематичним без переходу на більш високий рівень продуктивності праці та її оплати. Допомоги на дітей як інструмент П.д., як показує досвід, навіть у недестабілізованих соціально-екон. умовах діють за принципом «доза— ефект» і не змінюють існуючих установок на дітонародження, а короткочасне підвищення народжуваності звичайно є реалізацією відкладених народжень. Стратегічним завданням у галузі П.д., спрямованої на поліпшення умов дітонародження, має бути створення ефективно діючого соціально-екон. механізму задоволення і відтворення потреби сім’ї в дітях. Найважливішим моментом матеріального забезпечення цього процесу є наявність у складі заробітної плати такої її частини, яка достатня для утримання і виховання необхідного для сім’ї й сусп-ва числа здорових дітей. Сьогодні в Україні виконується низка нац. програм, спрямованих на рішення проблем у окремих сферах життєдіяльності населення, але вони не інтегровані на основі відповідних сучасних демотеор. розробок. Унаслідок виходу демографічних досліджень за предметно-дисциплінарні межі емпірично-описової статистики населення та створення основ теор. демографії і, зокрема, тієї її частини, яка виконує функцію теорії П.д., ситуація у формуванні наук. обґрунтування П.д. почала істотним чином змінюватися: при дослідженні реального конкретно-істор. населення (народонаселення), якому притаманні всі ті соціальні ознаки й відповідні сусп. відносини, що перетворюють його на суб’єкт сусп-ва, П.д. розуміється не як складова соціально-екон. політики, а як її особлива спрямованість — демографічна орієнтація (функція). Оскільки соціальних властивостей індивіди набувають у всіх сферах сусп. життя, будь-який напрям соціально-екон. політики прямо або опосередковано впливає на демографічний процес і в цьому розумінні має демографічний аспект й дає відповідний ефект. Оскільки самовідтворення населення не є окремою сферою сусп. життя, П.д., заснована на її трактуванні як окремої сфери
ни, оскільки 26 серпня 1991 вийшов Указ Президії ВР України про тимчасове припинення діяльності Компартії України, а згодом — і про її заборону. Членами політбюро ЦК Компартії України за час його існування (1919—91) стали 153 особи, з них дві жінки — О.Іващенко і В.Шевченко; за нац. складом: українці — 86, росіяни — 48, євреї — 11, поляки — 2, решта — по одному представникові від ін. національностей. Літ.: Сторінки історії Компартії України: Запитання і відповіді. К., 1990; Кульчицький С. Комунізм в Україні: Перше десятиріччя (1919— 1928). К., 1996; Політична історія України: ХХ століття. К., 2003; Лозицький В. Політбюро ЦК Компартії України: Історія, особи, стосунки (1918—1991). К., 2005. В.С. Лозицький.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПОЛІТБЮРО ЦК КПУ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
