ПІДПІЛЛЯ НАЦІОНАЛІСТИЧНЕ В УКРАЇНІ — cукупність орг-цій націоналістичного руху, яка збройними й ідеологічними методами боролася за створення Укр. самостійної соборної д-ви. Підпілля націоналістичне 1920 —1939. Влітку 1920 була створена Військ. орг-ція (з 1924 — Українська військова організація), щоб «зберегти в організованій формі існуючі поза територією України військові частини й об’єднати їх ідейно між собою». Було сформовано «Начальну колегію» (з 1922 — «Начальна команда») УВО у складі референтур: організаційно-кадрової, бойової, розвідувальної, пропагандистської. Із жовтня 1922 Начальна команда УВО перевела діяльність за кордон, а УВО в Галичині очолила Крайова команда під проводом полк. А.Мельника (до 1931). У Галичині УВО поділялася на 13 військ. округів із власною командою кожний, котрі поділялися на 58 повітових команд. Пріоритетним напрямом діяльності стали підтримка військово-мобілізаційної готовності та підготовка до масштабного збройного повстання на території рад. України. УВО скерувала зусилля на індивідуальний терор проти польс. держ. діячів і урядовців, експропріацію коштів комерційних та держ. установ. Першим терактом став невдалий замах С.Федака 25 вересня 1921 на начальника Польс. д-ви Ю.-К.Пілсудського та львів. воєводу К.Грабовського. 1924 відбувся замах на президента Польщі С.Войцеховського. З жовтня 1921 до серпня 1922 зареєстровано 8 нападів на держ. установи й урядовців, численні акції саботажу та підпалів майна польс. колоністів. За 1922 УВО здійснила 38 диверсій на об’єктах пром-сті й транспорту. Розвиток руху укр. націоналістів привів до об’єднання УВО та низки молодіжних орг-цій націоналістів в єдину Організацію українських націоналістів. Установчий конгрес ОУН, який відбувся у Відні з 28 січня до 3 лютого 1929, обрав Провід укр. націоналістів на чолі з Є.Коновальцем,
ухвалив статут та осн. підвалини політ. лінії ОУН. Її гол. метою оголошувалося встановлення Укр. самостійної соборної д-ви на всій укр. етнічній території. Проголошувався курс «союзу з народами, які вороже відносяться до окупантів України». Від 1921 УВО (згодом ОУН) налагодила співпрацю зі спецслужбами Німеччини та Литви для підготовки бойових кадрів, фінансування й озброєння націоналістичного підпілля. Станом на 1930 підпільна мережа ОУН складалася зі «звен» (нижчих ланок по 3—5 учасників), об’єднаних у «кущі» або «станиці» (у населеному пункті). 3 кущі утворювали підрайон, 3 підрайони — районну орг-цію, далі йшли надрайонні, повітові (75—80 селищ) та окружні екзекутиви (шість, за кількістю воєводств). При Проводі укр. націоналістів було організовано Військ. штаб, який розробив 1934—35 «Нарис плану військових дій» (антипольс. повстання). Крім сотень актів саботажу, нападів на поштові заклади й банки з метою експропріації коштів, підпілля вчинило 63 вбивства польс. урядовців, комуністів, а також місц. українців — противників екстремізму. Широкого розголосу набули вбивства рад. консула у Львові О.Майлова і польс. міністра внутр. справ Б.Пєрацького (1934). Підпілля націоналістичне 1939 —1941. Із приєднанням Західної України до УРСР і початком радянізації краю, яка супроводжувалася репресіями, депортаціями, почався новий етап підпільної боротьби ОУН. На період підготовки антирад. повстання гол. завданнями ставали розбудова мережі підпілля, створення позицій ОУН в офіц. установах, розгортання антирад. пропаганди, розвідувальна робота та контррозвідувальний захист руху опору, диверсійно-терористична діяльність, творення бойових повстанських загонів. Координаційним органом підпільної боротьби став Краківський центр (Провід) ОУН. 10 березня 1940 було створено Повстанський штаб на чолі з Д.Грицаєм для кер-ва підготовкою
243
st hi
ПІДПІЛЛЯ
or o y. rg a .u
/
tp ht :// офіц. стосунки з бандерівцями. Директива поліції безпеки (СД) від 25 листопада 1941 наказувала знищувати бандерівців «під виглядом грабіжників». До поч. 1942 німці ліквідували 15 та кинули до концтаборів 300 керівних функціонерів ОУН. З кінця 1941 за рішенням проводу ОУН(б) створювалася мережа конспіративних орг-цій у великих містах Німеччини, Австрії, Польщі, Чехії, Словаччини, до 1943 розгромлена нацистами. Наприкінці вересня — на початку жовтня 1941 в с. Сороки біля Львова відбулася 1-ша конференція керівного складу ОУН(б). Було оновлено підпільний провід ОУН(б), що зазнав репресій. Підпілля очолив М.Лебедь. Вирішено перевести більшу частину кадрів до підпілля, не вступати у відкритий конфлікт із німцями для збереження сил для подальшої політ. боротьби за Укр. самостійну соборну д-ву, створювати легальну мережу в адм., громад. і культурно-освіт. установах, розгортати антинім. та антирад. пропаганду, готувати військ. кадри, накопичувати зброю. На виконання рішень конференції було створено Крайовий військ. штаб (Рівненський і Львівський військові крайові штаби), запроваджено 37 нелегальних військ. шкіл. На сх. і пд. України похідні групи ОУН(б) створили підпільні Київський і Південний (Дніпропетровський) крайові проводи, що об’єднували 14 обласних та 30 окружних проводів (загалом до 1 тис. учасників). Зокрема, Пд. провід ОУН (керівники — З.Матла, із літа 1942 — В.Кук) поділявся на Запорізький, Дніпропетровський та Кіровоградський обласні, окремі Дніпропетровський та Одеський міські проводи. Обласні проводи (50— 100 активних підпільників) поділялися на 2 окружні та районні. Діяльність оунівського підпілля набула активності на території румун. зони окупації (Трансністрії). Нелегали-націоналісти проявляли себе в Миколаєві, Херсоні, Одесі, Чернівцях, зазнаючи репресій з боку румун. таємної поліції. Загалом, за наявними даними, на окупованій Третім райхом території України внаслідок терору гітлерівців заги-
244 ПІДПІЛЛЯ
Зброя та нелегальна література підпілля ОУН. Фото початку 1950-х років.
Політичні вказівки», в якій початок бойових дій проти Москви розцінювався як відправний момент для розбудови нац. державності. На території Польщі формуються 3 похідні групи (власні створювали і мельниківці). Групи зобов’язувалися вести пропаганду держ. відродження України, створювати цивільну укр. адміністрацію і поліцію. В «Політичних вказівках» Проводу бандерівців (травень 1941) наголошувалося, що на початковому етапі війни ОУН розбудовує підпільну мережу, намагається захопити адм. апарат, готує своїх членів взяти кермо всіма видами держ. життя. Тривало співробітництво ОУН зі спецслужбами Німеччини, які організували «українські навчальні табори». Станом на травень 1941 в них навчалося до 700—800 бандерівців та 120—150 мельниківців. Підпілля націоналістичне 1941 —1945. Після нападу Німеччини на СРСР оунівські боївки, вийшовши з підпілля, завдавали ударів відступаючим рад. військам, координуючи дії з нім. військ. командуванням, робили спроби утверджувати місц. структури проголошеного 30 червня 1941 у Львові незалежного Українського державного правління (уряду). Активно творилася орг. мережа ОУН(б). До осені 1941 діяло бл. 3300 «станиць» ОУН із 19 тис. членів. Після відмови задовольнити вимоги окупантів щодо скасування проголошення відновлення Укр. д-ви з 15 вересня 1941 проведені масові арешти прихильників ОУН(б) в Україні та на території Третього райху (бл. 1500 осіб до жовтня 1941). На початку вересня абвер розірвав
Листівка підпілля ОУН. Дереворит. 1957.
нули 4756 членів ОУН, із них 621 — у Києві. З особливими труднощами зіткнулося укр. націоналістичне підпілля на території т. зв. Закерзоння (Холмщина, Підляшшя). В умовах кривавого конфлікту між укр. і польс. населенням підпільним боївкам ОУН доводилося протистояти підпільним осередкам Армії Крайової. Проведена в квітні 1942 2-га конференція провідників-бандерівців ухвалила більш радикальні рішення. При зберіганні курсу на уникнення відкритого конфлікту з окупантами припускалася можливість «збройної боротьби за українську державність в слушний час», давалася вказівка про «творення і розбудову власних політичних і військових сил». За вказівкою Проводу ОУН(б) формувалися «групи самооборони» («боївки») за схемою: «кущ» (3 села, 15—45 учасників) — повітова сотня — курінь (3—4 сотні). Із виходом рад. військ із поч. 1944 на територію Зх. України посилився спротив збройних підпільних осередків ОУН. Із 2-ї пол. 1945 сили Української повстанської армії поступово зливалися з озброєним підпіллям ОУН(б). Підпілля діяло в усіх містах і селах Галичини й Волині, використовуючи заздалегідь підготовлені підземні сховища, бази продовольства й спираючись на підтримку значної частини населення. Активізацію збройних виступів оунівських підпільних боївок спричинили початок масової примусової колективізації, мобілізація трудових ресурсів до ін. регіонів УРСР, брутальні методи радянізації в ідейно-духовній сфері. Д.В. Вєдєнєєв, М.В. Коваль.
Підпілля націоналістичне 1945 — середини 1950-х рр. В основу тактики підпілля було покладено
st hi or o y. rg a .u
/
tp ht :// пільна боротьба поступово згасала. Останній керівник підпілля В.Кук (захоплений 23 травня 1954) із 1952 віддав розпорядження зберегти кадри, формувати молодіжний резерв, підтримувати здатність у разі вибуху війни перейти до широких диверсійнотерористичних дій, наказав відійти від терору та розвідувальної діяльності в інтересах іноз. спецслужб. На межі 1952/53 підпілля остаточно розпалося на окремі проводи й групи. 1954 на оперативному обліку перебувало до 70 нелегалів. Останній бій підпільників ОУН стався 14 квітня 1960 на Тернопільщині. Національно-визвол. ідеологію та досвід діяльності підпілля ОУН намагалися використати націонал-патріотичні орг-ції в таборах (місцях ув’язнення) та в період хрущовської «відлиги». Лише 1957—62 органи КДБ при РМ УРСР виявили в Україні 62 орг-ції, що кваліфікувалися як «націоналістичні» («Прогресивна партія України», «Український національний комітет», «Український робітничо-селянський союз визволення», «Союз боротьби» та інші).
настанову про збереження «політичної і військової революційної організації», розбудову «революційно-підпільних клітин у всіх середовищах багатогранного життя СССР». Тактичні завдання полягали в зриві політики радянізації регіону методами антирад. пропаганди і агітації, саботажі заходів режиму в соціально-екон. сфері, здійсненні силових акцій. Наголос робився на мінімізації зіткнень із противником, збереженні власної організаційно-кадрової структури. Вістря боротьби оберталося проти рад. адміністрації та колг. буд-ва. Істотні зміни вносилися до орг. побудови. 1945—46 скасовані обласні, повітові й підрайонні проводи (замість них існували кущові орг-ції, що охоплювали кілька населених пунктів), розпущено низку галузевих референтур — військову, жіночу, Укр. Червоного Хреста, «Юнацтва», господарську. Було запроваджено спец. референтуру зв’язку. Основними вважалися референтури пропаганди і служби безпеки. Територіальна мережа підпілля включала: «великі» крайові проводи «Галичина» (у складі «малих» крайових проводів «ЗахідКарпати» (Станіславська область, Буковина, Закарпаття) та «Буг-2» (Львівська і Дрогобицька області)), «Північно-західних українських земель» («малі» крайові проводи «Москва» (Волинська і частково Рівненська області, пд. райони Білорусі), «Одеса» (Рівненська і частково Тернопільська області) та «Поділля»); окружні проводи (10—15 районів); надрайонні проводи (по 3—6) в окружному; районні проводи (по 3—5) в надрайонному, вважалися провідною ланкою нелегальної мережі; кущові (по 2—4 в районному) складалися зі «станичних» оргцій. Крайовий провід Закерзоння підпорядковувався Центр. проводові. Запроваджувалася «легальна сітка» із членів ОУН та «симпатиків», котрі мешкали відкрито, забезпечували боротьбу підпільників. Збудовано широку мережу бункерів-сховищ (лише за січень—квітень 1946 у Львів. обл. в ході оперативно-військ. операцій виявлено 2517 бункерів), лінії конспіративного зв’язку.
Станом на 1 грудня 1946 діяло 5 крайових, 17 окружних, 38 надрайонних, 117 районних проводів (до 1 листопада 1946 МДБ УРСР зареєстровано в рамках проводів — 2694 особи, окремих груп — 1785, підпільників-одинаків — 2151 особу). До 1 січня 1950 чекісти зареєстрували 4 крайові, 13 окружних, 33 надрайонні, 122 районні проводи, 404 окремі групи, 144 «легальні» оргції із 3256 учасниками та 812 нелегалів-одинаків. Тривалості опору сприяли розгалуженість підпільної мережі, широка допомога населення, поповнення молоддю, наявність досвідчених кадрів зі стажем підпільної роботи, конспіративність, ефективний контррозвідувальний захист підпілля. 1945—46 лідери ОУН в Україні Р.Шухевич, В.Кук, М.Арсенич, О.Гасин, О.Дяків, Р.Кравчук, В.Сидор, П.Федун (Полтава), З.Тершаковець та ін. виробили тактичні схеми — «Дажбог» (конспірація та збереження кадрів, «легальна» робота), «Олег» (робота з молоддю) і «Орлик» (творення підпілля на Сході УРСР). Їхні положення коригувалися належно до поточної ситуації на нарадах членів Проводу та крайових провідників 1945— 49, в інструкціях і пропагандистських документах. Велася потужна антирад. пропагандистська кампанія. Лише органами МДБ УРСР було викрито понад 100 підпільних друкарень. Наклад підпільних видань лише Дрогобицького обласного проводу за зиму 1949/50 перевищив 300 тис. прим. Упродовж 1944—52 підпіллям здійснено 14,5 тис. збройних акцій та диверсій проти працівників органів держ. безпеки і внутр. справ, представників парт. і держ. органів, військовослужбовців, організаторів колгоспів, учителів, господарників, яких направляли для роботи в зх. областях. Від терактів загинуло понад 30 тис. осіб, серед них майже 4 тис. представників органів влади. Підпільний рух на межі 1940-х — 1950-х рр. пішов на спад. Значно скоротилася база підтримки нелегалів ОУН, частина з яких поступово переходила до кримінальних проявів. Після загибелі 5 березня 1950 керівника ОУН і УПА Р.Шухевича під-
245
Підпільники ОУН. Фото початку 1950-х років.
Керівництво Карпатського крайового проводу ОУН. Фото 1950.
st hi
ПІДПІЛЛЯ
or o y. rg a .u
/
246 ПІДПОМІЧНИКИ
Літ.: Мартинець В. Українське підпілля: Від У.В.О. до О.У.Н. Б/м, 1949; Мірчук П. Нарис історії Організації українських націоналістів. Мюнхен—Лондон—Нью-Йорк, 1968; Книш З. На життя і смерть: Сторінки з історії Української військової організації. Торонто, 1980; Бедрій А. ОУН і УПА. Нью-Йорк, 1983; На зов Києва: Український націоналізм у II світовій війні: Збірник статей, спогадів, документів. К., 1993; ОУН: Минуле і майбутнє. К., 1993; Книш З. Становлення ОУН. К., 1994; Касьянов Г.В. Український націоналізм: Проблема наукового переосмислення. «УІЖ», 1998, № 2; Кентій А.В. Нариси історії Організації українських націоналістів (1929—1941 рр.). К., 1998; Його ж. Українська військова організація (УВО) 1920—1928 рр. К., 1998; Його ж. Нарис діяльності ОУН в 1946 — 1956 рр. К., 1999; Політичний терор і тероризм в Україні: ХIХ—ХХ ст.: Історичні нариси. К., 2002; Вєдєнєєв Д.В., Биструхін Г.С. Меч і тризуб: Розвідка і контррозвідка руху українських націоналістів та УПА (1920— 1945). К., 2006; Їх же. Двобій без компромісів: Протиборство спецпідрозділів ОУН та радянських сил спецоперацій: 1945 — 1980-ті рр. К., 2007. Д.В. Вєдєнєєв.
Сенатом, юридично оформили соціально-екон. статус П. і виборних козаків лівобереж. регіону. 1743 налічувалося бл. 35 тис. дворів П., а 1751 — 32 тис. Причому «можно ґрунтові» й «середньо ґрунтові» становили менше 1 %, інші були «мало ґрунтові» та «нищетні». За ревізією 1782, усіх було бл. 220 тис. осіб. На Слобожанщині, за даними 1734, П. проживало до 25 тис. осіб. 1765 царський уряд ліквідував слобідські козацькі полки, перетворивши рядових козаків на військових обивателів. У ході реорганізації збройних сил колиш. Гетьманщини та їх злиття з рос. армією царський уряд на поч. 1780-х рр. перетворив місц. П. на державних селян. Літ.: Распоряжение князя А.И. Шаховского о разделении малороссийских казаков на «выборных» и «подпомощников», 1735 г. «Киевская старина», 1902, № 2; Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця ХVII — початку ХVIII ст. К., 1959; Слюсарский А.Г. Социально-экономическое развитие Слобожанщины ХVII—ХVIII вв. Х., 1964; Апанович О.М. Збройні сили України першої половини ХVIII ст. К., 1969; Путро О.І. Становище козацтва на Лівобережній Україні у другій половині ХVIII ст. «УІЖ», 1969, № 1; Гуржій О.І. Рядове козацтво і його місце в класово-становій структурі суспільства Лівобережної України першої половини ХVIII ст. Там само, 1982, № 8. О.І. Гуржій.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПІДПІЛЛЯ НАЦІОНАЛІСТИЧНЕ В УКРАЇНІ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
