ПЕТЛЮРА Симон Васильович (10.05.1879—25.05.1926) — держ., політ. і військ. діяч, публіцист, голова Директорії Української Народної Республіки, організатор Армії Української Народної Республіки, Гол. Отаман Армії УНР. Н. в м. Полтава в сім’ї міщан козац. походження — 6-м з 11-ти дітей Василя й Ольги (уродженої Марченко) Петлюр. Початкову освіту одержав у церковно-парафіяльній школі, а згодом 1895 вступив до Полтав. духовної семінарії, де з 1898 належав до таємного укр. самоосвітнього гуртка, за що 1901 виключений з останнього курсу семінарії. Від 1900 був активним членом Революційної української партії. Під загрозою арешту навесні 1902 виїхав до Єкатеринодара (нині м. Краснодар), де вчителював. Одначе невдовзі втратив посаду, оскільки виявилася його діяльність у Чорноморській вільній громаді (яка була філією РУП). Став співробітником відомого статистика й історика Ф.Щербини, якому допомагав збирати матеріали до праці з історії кубанського козацтва. У той час П. підготував свою першу наук. статтю «О языке народных школ Кубанской области», надруковану 1903 в № 2 час. «Областное обозрение и вестник
st hi
or
o y.
rg a .u
/
tp ht ://
Казачьих войск». Крім того, співробітничав з органами РУП «Добра новина», а пізніше — із «Працею», друкованими у Львові, а також місячником «Гасло», що виходив у Чернівцях. Від 1902 почав співпрацювати з «Літературно-науковим вістником», а від 1903 — із «Записками Наукового товариства імені Шевченка». У той час на прохання РУП облаштував у власному помешканні малу друкарню, що друкувала антицарські листівки. Проте в грудні 1903 був викритий та заарештований. У березні 1904 випущений під заставу й виїхав до Києва. Розшукуваний поліцією, був скерований кер-вом РУП за кордон до Львова задля посилення праці тамтешнього Закордонного бюро РУП й пожвавлення видання друкованого там само парт. органу «Селянин». У Львові перебував з кінця листопада 1904 до кінця грудня 1905 під псевдонімом Святослав Тагон. Там познайомився з М.Грушевським, відвідував його виклади, а також вступив до Наукового товариства імені Шевченка. Почав друкуватися під псевдонімом на шпальтах видань НТШ та в галицькій періодиці. Історія вітчизн. літератури завдячує йому перекладом (спільно з Наталією Романович) синтези західноєвроп. літератури авторства М.Стороженка, професора Московського університету. Праця опублікована у Львові 1905 під назвою «Нарис історії західноєвропейської літератури до кінця XVII віку» зі вступом і під редакцією І.Франка. П. був делегатом 2-го з’їзду РУП, на якому орг-ція змінила назву на Українську соціал-демократичну робітничу партію, увійшов до складу її кер-ва. У січні 1906 виїхав до Санкт-Петербурга, де за дорученням партії співредагував разом із П.Понятенком і М.Поршем місячник «Вільна Україна». Із газетярською працею пов’язався на тривалий час, оскільки з припиненням видання петерб. місячника повернувся до Києва, де став одразу секретарем соціал-демократ. газ. «Рада», а згодом 1907—08 редагував парт. орган «Слово». Співпрацював із науково-популярним час. «Україна» та одночасно — з друкованим у Львові «ЛНВ». У
квітні 1908 вдруге відряджений кер-вом УСДРП до С.-Петербурга. Офіційно працював бухгалтером одного з підпр-в, але не полишав газетярської праці, друкувався на шпальтах часописів «Вестник Европы», «Мир», «Образование». Восени 1908 увійшов до складу кер-ва петерб. клубу Товариства українських поступовців. 1911 виїхав до Москви, де працював бухгалтером у страховому т-ві «Россия», а також разом з О.Саліковським редагував час. «Украинская жизнь» (1912— 17). У цьому часописі П. вміщував статті переважно на теми укр. літератури й культ. життя. У Москві П. пов’язав свою долю з Ольгою Опанасівною Більською (1885—1959), у подружжя 1911 народилася єдина дитина — донька Леся (померла 1942). 1915 П. залишив газетярство й перейшов працювати до Союзу земств і міст на Зх. фронті (1916—17 — заст. уповноваженого союзу). У квітні 1917 обраний головою Укр. фронтової ради військ Зх. фронту. Делегат Першого Українського військового з’їзду (18—21 травня 1917), на якому обраний головою Укр. ген. військ. к-ту (див. Генеральний військовий комітет). Член Української Центральної Ради. 28 червня 1917 призначений ген. секретарем військ. справ, однак ця посада не була затверджена Тимчасовим урядом. П. офіційно обійняв посаду ген. секретаря військ. справ 15 листопада 1917, спрямувавши всю свою енергію на створення укр. збройних сил й переведення в Україну з Росії українізованих військ. частин. 31 грудня 1917, як прибічник рішучої боротьби з більшовиками й не погоджуючися з політикою голови Генерального секретаріату Української Центральної Ради В.Винниченка, вийшов з уряду. У січні 1918 залишив Київ і виїхав на Лівобережжя, де розпочав формування добровольчих загонів під назвою Гайдамацький кіш Слобідської України, що відзначився в боях за Київ та в боротьбі з більшовицьким Київським (січневим) збройним повстанням 1918 (командував Гайдамацьким кошем до березня 1918). Унаслідок непорозумінь з новим кер-вом
Української Народної Республіки після укладення миру із Центр. д-вами залишив військ. службу (Гайдамацький кіш увійшов до складу Запорізького корпусу Армії УНР). П. включився в роботу Київ. губернського земства, а в квітні 1918 очолив новопосталу Всеукр. спілку земств, опозиційну до гетьманату П.Скоропадського. 27 липня 1918 ув’язнений за підозрою в участі в антидерж. заколоті. В ув’язненні редагував і писав передмову до праці «Оборона Батьківщини і підготовка війни і народу до війни». Звільнений після 4-місячного ув’язнення, 14 листопада 1918 виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьман. виступом Директорії УНР, членом якої був обраний заочно і яка надала йому повноваження Гол. Отамана Армії УНР. Під тиском повстанських військ гетьман П.Скоропадський 14 грудня 1918 зрікся посади. Упродовж 10 місяців Армія УНР під командуванням П. мужньо билася з більшовиками та армією А.Денікіна. На Волині вона увійшла в бойове зіткнення з польс. військом. У той час відбулися численні погроми єврейські, що відзначалися надзвичайно кривавим характером і здійснювалися військом А.Денікіна, червоноармійцями, різними грабіжницькими й анархістськими загонами. Значна частина погромів припадає на окремі підрозділи військ УНР, яких П. карав надзвичайно суворо (напр., був розстріляний отаман Самосенко, винуватець погрому в Проскурові; нині м. Хмельницький). На рубежі 1918 й 1919 вирішив підтримати Західноукраїнську Народну Республіку у війні з Польщею, а згодом підтримав об’єднання обох укр. д-в (3 січня 1919). Після відступу військ УНР з Києва (4 лютого 1919 столицю захопили більшовики) й виїзду В.Винниченка за кордон П. 11 лютого 1919 став головою Директорії УНР, одночасно перервав членство в
177
Автограф С.В. Петлюри. 1909.
st hi
ПЕТЛЮРА
or o y. rg a .u
/
178 ПЕТЛЮРА
УСДРП. Йому, одначе, не вдалася спроба порозуміння з Антантою. Франція жадала усунення П., трактуючи його як більшовика й анархістського ватажка. Задля попередження ймовірної узурпації влади, на пропозицію правих партій, було обмежено компетенцію Гол. Отамана Армії УНР шляхом запровадження посади т. зв. Наказного Отамана Армії УНР, яким став генералхорунжий О.Греков. Це спричинило взаємні непорозуміння на політ. й військ. ґрунті (ситуація стабілізувалася лише після призначення прем’єром 9 квітня 1919 соціал-демократа Б.Мартоса). Незважаючи на сильну внутр. опозицію, трагічну ситуацію на фронті, атаки більшовиків і денікінців, П. наважився на порозуміння з Варшавою, де від 18 січня 1919 перебувала укр. закордонна місія (Польща як єдина д-ва визнала УНР, а Нач. Польс. д-ви Ю.-К.Пілсудський прагнув до співпраці у війні з більшовиками). 16 червня 1919 делегати УНР за дорученням П., попри негативну позицію західноукр. політиків, підписали у Львові перемир’я з Польщею. Згодом у жовтні 1919 до Варшави була спрямована дипломатична місія на чолі з керівником МЗС А.Лівицьким. З огляду на трагічну ситуацію на протибільшовицькому фронті й підписання Українською Галицькою армією 5 грудня 1919 договору з А.Денікіним П. 7 грудня виїхав із Кам’янцяПодільського, де перебував разом з урядом і військ. командуван-
Могила С.В. Петлюри на цвинтарі Монпарнас у м. Париж. Фото початку 21 ст.
«У последней черты. С занятием Красной армией Каменца Петлюра совершенно лишился территории». Радянський агітаційний плакат. Художник О.В. ХвостенкоХвостов. 1920.
ням, до Варшави й залишився там до весни 1920 спостерігати за польсько-укр. переговорами, багато разів зустрічався з Нач. Польс. д-ви Ю.-К.Пілсудським. Тим часом війська УНР за наказом П. відступили на територію Польщі, пройшовши по тилах денікінських та більшовицьких військ (див. Перший Зимовий похід Армії УНР 1919—1920). Переговори завершилися підписанням у ніч з 21 на 22 квітня 1920 Варшавського договору (див. Варшавський договір 1920), a згодом — військ. конвенції з Польщею. Відповідно до них Польща визнавала Укр. д-ву й зобов’язувалася до збройної допомоги їй у боротьбі за незалежність. Натомість П. змушений був зректися на користь Польщі Зх. Волині й Галичини, за що не раз зазнавав жорсткої критики як із боку західноукраїнських, так і наддніпрянських політиків. Згідно з вищезгаданим договором 25 квітня 1920 розпочався спільний польсько-укр. наступ на Київ. Вступові союзницьких військ на територію України передувала відозва Гол. Отамана Армії УНР П.
до укр. народу, в якій він закликав до боротьби за незалежність. 8 травня 1920 союзницькі війська здобули Київ, однак уже 11 червня, під тиском Червоної армії, змушені були відступити. Після підписання Польщею 18 жовтня 1920 в Ризі (Латвія) прелімінарного миру з більшовицькою Росією П. вирішив і надалі провадити національно-визвол. боротьбу. Попри початкові успіхи, коли укр. війська просунулись аж до Брацлава, 10 жовтня їх зупинила Червона армія. Вони змушені були 21 жовтня 1920 перетнути кордон із Польщею, де були інтерновані. П. разом з урядом УНР перебував у Тарнові (Польща), звідки намагався як репрезентувати Укр. д-ву перед польс. владою, так і надалі підтримувати в боєздатності розподілену по кількох таборах інтернованих Армію УНР. Наприкінці 1921 за його ініціативою покликано до життя в Тарнові сурогат укр. парламенту під назвою Рада Республіки, яку очолив І.Фещенко-Чопівський. Звідти ж П. спостерігав за приготуваннями військових до антибільшовицького повстання в Україні. З метою підняти повстання в жовтні 1921 він спрямував із Польщі військ. експедицію (див. Другий Зимовий похід Армії УНР 1921) у складі 3-х операційних груп: «Волинської» на чолі з генерал-хорунжим Ю.Тютюнником, «Подільської» під кер-вом підполк. М.Палія-Сидорянського й «Бессарабської» (із території Румунії) на чолі з генерал-хорунжим А.Гулим-Гуленком. Дії повстанців зазнали фіаско; уцілілі укр. підрозділи відійшли на польс. територію (востаннє 29 листопада 1921). З огляду на наявну ситуацію П. розпочав створення сталих еміграційних інституцій на території Польщі. Уклавши Ризький мир із представниками більшовицької Росії й рад. України 18 березня 1921, польс. влада зобов’язувалася ліквідувати на власній території держ. інституції УНР, але, зважаючи на прихильність Ю.-К.Пілсудського до П. та його уряду, здійснювала це повільно. На місці дотогочасних політ. інституцій в серпні 1921 було остаточно сформовано громад. орг-цію —
tp ht :// st hi or o y. rg a .u
/
tp ht ://
Укр. центр. к-т у Речі Посполитій, що мала свої філії по всій території Польщі. П. за допомогою найближчих співробітників опрацьовував у той час директиви щодо подальшої роботи за еміграційних умов, які оприлюднив 1923 під псевдонімом О.Ряст у брошурі «Сучасна українська еміграція та її завдання». Своє ідеологічне кредо й вказівки для укр. еміграції викладав також у низці опублікованих під різними псевдонімами статей, котрі друкувалися в тогочасних укр. часописах у Польщі, — «Українська трибуна», «Трибуна України», «Табор». З огляду на посилені вимоги Москви видати його змушений був постійно переховуватися (восени 1921 повноважний представник рад. Росії у Варшаві Л.Карахан навіть пропонував Польщі 10 млн золотих рублів за видачу П. та його найближчих співпрацівників). Не спромігшись домогтися видачі П. дипломатичним шляхом, Москва стала на шлях підготовки замаху на його життя. Оскільки польс. влада на запитання щодо місцезнаходження П. відповідала, що не має жодних відомостей про його перебування в Польщі, на вимогу Москви до Тарнова мала прибути польсько-більшовицька комісія для з’ясування цього питання. П., під прибраним прізвищем Полтавченко, за допомогою польс. приятелів залишив Тарнов і кілька тижнів переховувався у помешканні Г.Юзевського у Варшаві, a згодом — у с. Косьмін під столицею (у маєтку С.Чекановського). Через пару місяців, коли справа стихла, замешкав у Варшаві разом із дружиною та донькою під прізвищем Володимира Редліха й надалі здійснював політ. кер-во урядом і військ. підрозділами та укр. інституціями, які перебували на території Польщі. У Польщі перебували також його молодший брат Олександр (1888—1951; у 1930-х рр. — майор Війська Польського) та племінник Степан Скрипник (1898—1993; 1930—39 — депутат сейму Польщі, згодом — митрополит Мстислав, від 1990 — перший патріарх Української православної церкви Київського патріархату). 1923 становище П. значно погіршилося внаслідок відходу від політ. життя маршала
Ю.-К.Пілсудського, який до того часу підтримував як П., так і укр. політ. еміграцію. Крім того, виявилися спроби інфільтрації більшовицьких агентів до укр. еміграційних осередків. У цій ситуації П. вирішив виїхати до Парижа (Франція), куди ще раніше емігрувала значна частина членів уряду й Ради Республіки. 30 грудня 1923 П. з паспортом на прізвище Степана Могили залишив Варшаву й через Відень, Будапешт (Угорщина) та Женеву (Швейцарія) восени 1924 дістався Франції (згодом до нього приєдналися дружина й донька). Прибуття П. до Парижа значно пожвавило тамтешнє фрагментаризоване еміграційне політ. середовище. Задля його згуртування довкола представництва УНР П. ініціював у жовтні 1925 створення еміграційного друкованого органу УНР — тижневика «Тризуб», ставши його гол. редактором. У першому номері часопису оприлюднив своє політ. кредо: «В українську державність віримо, українську державність визнаємо, про її неминучість ми переконані». Опублікував у «Тризубі» низку статей під псевдонімами: В.Марченко, Г.Рокитний, О.Р., Си-то, О.Рний. Ініціював заходи щодо пропагування укр. справи на міжнар. арені, а також співпрацював із представниками поневолених СРСР народів, передусім представниками кавказ. еміграції. Результатом цього, між іншим, постала в січні 1926 оргція «Прометей», яка об’єднала укр., грузин., азербайджанську, туркменську і татар. еміграцію. Допомагав укр. студентській молоді в Парижі. Активно підтримував створення там Укр. академічного к-ту (постав наприкінці 1924) та організацію з’їзду укр. учених в еміграції. Сподівання П. на актуалізацію справи укр. держ. незалежності отримали новий імпульс після «травневого замаху» Ю.-К.Пілсудського у Варшаві (12—14 травня 1926), тим більше, що останній через кілька днів після перевороту вислав до П. на переговори одного зі своїх найближчих співпрацівників Т.-Л.Голувка. Ця активна політ. діяльність П. була брутально перервана. 25 травня 1926 через кілька хвилин по 14-й годині він трагічно заги-
179
st hi
ПЕТЛЮРА
or o y. rg a .u
/
Пісня про Петлюру. Тижневик «Голос Табора». Німецьке Яблонне (Чехословаччина), 1919. Ч. 9—10.
нув у Парижі від кулі більшовицького агента Ш.Шварцбарта, який у пізнішому суд. процесі свідчив, що нібито прагнув помститися за жертви єврейс. погромів, за котрі, мовляв, ніс відповідальність П. Поховання Гол. Отамана відбулося 30 травня 1926 на паризькому цвинтарі Монпарнас. Процес над убивцею відбувався в атмосфері інспірованих і щедро фінансованих Кремлем наклепів, брехні та абсурдних обвинувачень П. в антисемітизмі. Необізнані з реаліями спричиненої більшовицькою революцією анархії й щільно пов’язаних із цим аналогічних дій «білої» контрреволюції, західноєвроп. та амер. єврейс. кола намагалися бодай у такий спосіб привернути увагу до трагічного становища єврейс. людності в Сх. Європі. Натомість Кремль прагнув використати процес над убивцею П. для дискредитації укр. національно-визвол. руху; на захист кілера виступив і Максим Горький. Більшовицька адміністрація задіяла й маніпульований нею міжнар. робітн. рух. Під таким потужним натиском франц. суд присяжних 27 жовтня 1927 звільнив убивцю від покарання, що викликало численні протести укр. еміграції. В її середовищі безпосередньо після смерті П. почав поширюватися культ Гол. Отамана, що мав, на думку організаторів акції, не лише зберегти від забуття його постать і незаперечні заслуги перед нацією, а й насамперед консолідувати емі-
180 ПЕТРАЖИЦЬКИЙ
Л.Й. Петражицький.
граційні кола різної політ. орієнтації довкола державницької ідеї. 1927 створене Т-во ім. С.Петлюри. Щорічно в річницю смерті П. влаштовували панахиди й урочисті академії. Його ім’ям називали гуртожитки, школи, клуби й громад. орг-ції. 1927 осередок укр. еміграції створив у Парижі б-ку його імені (див. Бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі). Натомість на теренах СРСР компарт. пропаганда докладала максимальних зусиль для поширення й закорінення в масовій свідомості понять «Петлюра», «петлюрівщина», «петлюрівці» як негативних визначень реакційного й шовіністичного спрямування, не лише антибільшовицького й антирос., а й антисемітського та антиукр. забарвлення. Видатний польс. інтелектуал 20 ст., речник польсько-укр. порозуміння Є.Ґедройц виступав за гідне вшанування пам’яті П., зокрема, 1958 гостро протестував проти глорифікації франц. телебаченням його вбивці, зауваживши: «Не підлягає сумніву, що існують світові чинники, зацікавлені у компрометуванні українського незалежницького руху. [...] Сьогодні, коли починають з’являтися тріщини на совєтському блокові [...] — здійснюється спроба убити легенду Отамана». Делегація «Kultury» вшанувала пам’ять Гол. Отамана, поклавши квіти на його могилу на цвинтарі Монпарнас. Тв.: Сучасна українська еміграція і її завдання. Щипьорно, 1923; Статті, листи, документи [т. 1]. Нью-Йорк, 1956; т. 2. Нью-Йорк, 1979; т. 3. К., 1999; т. 4. К., 2006; Статті. К., 1993; Вибрані твори та документи. К., 1994; Невідомі листи з Парижа як політичний заповіт борцям за самостійну Україну. К., 2001. Літ.: Documents de Simon Petlura a Paris. Paris, 1927; Збірник пам’яті Симона Петлюри. Прага, 1930; Волинь — С. Петлюрі: 1926—1936. Рівне, 1936; Лотоцький О. Симон Петлюра. Варшава, 1936; Зленко П. Симон Петлюра (матеріяли бібліографічного покажчика). Париж, 1939; Іванис В. Симон Петлюра — президент України. Торонто, 1952; Симон Петлюра: Державний муж. Нью-Йорк, 1957; En notre >me et conscience — la veritJ sur Simon Petlura. Paris, 1958; Desroches A. Le problJme ukrainien et Simon Petlura: Le Feu et la Cendre. Paris, 1962; Martchenko B. Simon Petlura. Paris, 1976; Симон Петлюра: Збірник студійно-наукової конференції в Парижі
(травень 1976): Статті, замітки, матеріяли. Мюнхен—Париж, 1980; Hunczak T. Simon Petlura et les juifs. Paris, 1987; Збірник пам’яті Симона Петлюри. К., 1992; Табачник Д.В. Вбивство Симона Петлюри. «УІЖ», 1992, № 7/8, 9; Державний центр Української Народної Республіки в екзилі: Статті і матеріали. Філадельфія—К.— Вашингтон, 1993; Він — з когорти вождів. К., 1994; Симон Петлюра та українська національна революція. К., 1995; St“pieЅ S. Symon Petlura — уycie i dzia»alnoСƒ. «Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze», 1996, nr. 3; У 70річчя паризької трагедії. К.—Париж, 1997; Symon Petlura: A Bibliography. Toronto — New York, 1997; St“pieЅ S. Symon Petlura — Ataman G»\wny UkraiЅskich Siщ Zbrojnych. «Wojsko i Wychowanie», 1998, nr. 6; Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріяна. К., 2001; Косик В. Симон Петлюра. Львів, 2004; St“pieЅ S. Zwizki Symona Petlury z Towarzystwem Naukowym im. Szewczenki we Lwowie. «Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze», 2004, nr. 17/18; Дорошенко-Товмацький Б. Симон Петлюра: Життя і діяльність. К., 2005; Стемпєнь С.С. Львівський період життя С. Петлюри: вплив галицького середовища на молодого українського політика (листопад 1904 р. — грудень 1905 р.). «УІЖ», 2009, № 3; та інші. С.С. Стемпєнь.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПЕТЛЮРА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
