Періодизація (від грец. ресЯпдпт — обхід, колооберт, певний проміжок часу) — раціональний спосіб впорядкування масиву емпіричної та теор. інформації за часовою протяжністю з метою поглиблення пізнання й розуміння змінних станів об’єктів навколишнього світу. Заснована на властивостях людського інтелекту виокремлювати і поділяти інформацію на кількісно та якісно однорідні групи й систематизувати її за часовими та просторовими критеріями для отримання теор. знань. Застосовується в усіх науках як засіб виявлення і фіксації якісних та кількісних змін в об’єкті пізнання. Періодизація відіграє особливо важливу роль в історії, де дослідники умовно поділяють різноманітну інформацію на відрізки (періоди, етапи, епохи, ери тощо), що мають ті або інші відмінні особливості. Критерії для такого поділу можуть бути різними — від фізично-календарного характеру (роки, десятиліття, століття, тисячоліття тощо) до рубежів, пов’язаних зі змінами форм господарювання, сусп. устроїв, мислення, ідеологій, способів комунікацій, екологічних трансформацій тощо. Проте будь-яка періодизація завжди є результатом конструктивного мислення людини і відображує її світоглядні уявлення й способи інтерпретації історії як такої. Періодизація створює необхідні умови для структуризації та си-
стематизації істор. матеріалу, вивчення й осмислення змін природних і соціальних форм буття людини та людства, створення різних моделей і теорій, які їх пояснюють, а головне — дає шкалу їх виміру. Разом із тим пізнання історичне має справу з надзвичайно складними і структурованими об’єктами — людиною, спільнотою, суспільством, д-вою та ін., які зазнають постійних змін у часових і просторових координатах й представлені в дослідженні в суб’єктивно реконструйованому вигляді. Тому періодизація, що здійснюється за певними понятійно-категоріальними критеріями, неминуче спрощує і спотворює істор. реальність. Вона служить пізнавальним цілям, але не абсолютизує об’єктивності здобутих з її допомогою знань, оскільки базується на врахуванні окремих чинників, а не всього їх комплексу. Для здійснення періодизації потрібна певна система впорядкованих теор. знань про історію і виокремлення понять та категорій, за якими вона буде проводитися. Осн. категорією і кількісною основою будь-якої періодизації минулого є «історичний час» (див. Час історичний). У давнину первісні людські спільноти вимірювали час природними циклами і вважали його нерухливим, незмінним, циклічно повторюваним, а міфологічна свідомість обмежувала часові рамки подій переважно сьогоденням. Виникнення перших протодержав і д-в та письмова фіксація подій підготували ґрунт для виділення окремих періодів минулого за правліннями певних вождів чи існуванням д-в. Античні мислителі (Гомер, Платон, Арістотель, Полібій та ін.) сформували уявлення про циклічний характер істор. часу, взявши за підстави зміни в природі та сусп. організації. Водночас уже в давні часи зароджувалось уявлення про незворотність і лінійність часу, що знайшло, зокрема, відображення у творах грец. мислителя Гесіода (8—7 ст. до н. е.), який поділяв минуле людства на «золотий», «срібний», «мідний», «героїчний» та «залізний» віки. Справжня революція у сприйнятті часу і про-
st hi
or
o y.
rg a .u
/
tp ht ://
стору пов’язана з іудеохристиян. монотеїстичною традицією, яка запровадила універсальні категорії лінійного часу, простору і сусп. змін на засадах есхатологічного і телеологічного трактування людського земного буття. У творах ранніх і пізніших християн. теологів була розвинута і утверджена універсальна теологічна версія історії з особливою опорою на категорію лінійного істор. часу — до і після Різдва Ісуса Христа, якою користуються донині, і запроваджено періодизацію розвитку людства з відповідними епохами сакральної історії «від створення світу до Страшного Суду і Царства Божого» (святі Августин, Йоахим Флорський, Діонісій Малий, Бєда Високоповажний, Фома Аквінський та ін.). У рамках універсальної періодизації людського буття в європ. середньовіччі застосовувалися періодизації локальні — за окремими правліннями, д-вами (царствами), видатними подіями тощо. У пізньому середньовіччі разом зі зростанням досвідного знання з’явилися перші спроби осмислення часу як соціальної категорії, яка визначає зміни світоглядних позицій та сусп. станів. На підставі збереження лінійних уявлень про істор. час європ. гуманісти Відродження сформулювали початкові знання про відмінні періоди в розвитку людської думки, к-ри і сусп. відносин у ретроспективі, виокремивши «давній» (античність), «середній» (середні віки) і «новий» («відродження» антич. традицій) періоди. Одним із перших це зробив італ. гуманіст Ф.Петрарка (1304—74), поклавши в основу періодизації великі культ. зрушення. Проте наук. обґрунтування такої заг. періодизації з’явилося лише наприкінці 17 ст. як наслідок успіхів дослідних наук і формування механістичної картини світу (натурфілософії). Діячі Просвітництва (див. Просвітництва доба), спираючись на здобутки наук про природу, перенесли тогочасні уявлення про розвиток природничих процесів у часі й просторі на сусп. явища, запровадивши категорію прогресу — закономірного і лінійного розвитку людства від примітивного стану до
цивілізації за рахунок пізнавальних здібностей людського розуму. Наслідком цього стала поява найрізноманітніших періодизацій всесвітньої історії за аналогією з біологічними, фізичними та ін. процесами, в яких виокремлюються якісно відмінні стадії: Дж.Віко (1668—1744) пропонував виділяти 3 епохи: божественну, героїчну, людську, які відповідають дитинству, юності й зрілості людства; Ж.-Ж.Руссо (1712—78) — час природного стану, дикості і цивілізованості тощо. Представники нім. Просвітництва (І.Кант, Й.-Г.Гердер, Й.-Г.Фіхте), особливо нім. класичної філософії (Г.-В.Геґель), поділяли історію за пізнавальними можливостями людства в досягненні абсолютної істини і свободи. До розумових здібностей людини апелювали в 19 ст. позитивісти (О.Конт, Г.Спенсер, Дж.С.Мілль), ставлячи в підстави періодизації зміну уявлень про навколишній світ. К.Маркс і Ф.Енгельс, спираючись на ідеї просвітників, вдосконалили і трансформували універсальну періодизацію людської історії, представивши її як схему зародження й зміни суспільно-екон. формацій, що базується на врахуванні діалектичного взаємозв’язку матеріальних і духовних умов життя сусп-в (див. Матеріалізм історичний). Періодизації, що виникли до поч. 20 ст., використовувалися мислителями з метою створення тогочасних уявлень про сусп. процеси, а також розробки відповідних ідеологій і, тим самим, утверджували категорію соціального часу, відмінного/подібного до ін. вимірів. Та чи інша періодизація формувала картину соціального світу, водночас виступаючи засобом його інтерпретації. Злам 19—20 ст. приніс важливі наук. відкриття, які вплинули на розуміння категорії часу як такої, що є відносною стосовно природничих і соціальних процесів (теорія відносності, термодинаміка, квантова теорія тощо) і заперечує їх лінійне та кумулятивне протікання. Неокантіанський виклик змусив дослідників релятивізувати часовий і функціональний детермінізм суспільних явищ, перенісши
центр ваги в їх поясненні із зовн. умов (матеріальні обставини) на внутр. світ (стан свідомості), і тісніше пов’язати з культ. процесами в соціумі. Такий поворот не став одночасним, але серйозно підважив «прогресистські» та «історицистські» схеми розвитку, започаткував широке урізноманітнення підходів до періодизації історії, а також повернення до циклічних моделей природної та соціальної еволюції, що супроводжувалося критикою натуралізму і еволюціонізму. Увага до к-ри поєднала часовий і просторовий виміри минулого. Ця концепція була реалізована в цивілізаційних конструкціях М.Данилевського, О.Шпенглера, А.-Дж.Тойнбі, П.Сорокіна, які пропонували замкнене коло розвитку окремих культурно-істор. суб’єктів — цивілізацій. Із другого боку, не зникли спроби здійснювати періодизацію заг. історії людства за вироб., інформаційними, демографічними, цивілізаційними, геогр. та ін. критеріями. Оригінальну теорію «історичного часу» запропонував і запровадив один із представників Анналів школи Ф.Бродель («Історія і суспільні науки: Історична тривалість», 1958). Вона постулювала наявність 3-х осн. типів часової тривалості, властивих різним рівням істор. реальності: 1) «час довгої тривалості», що протікає на природному й макроекономічному рівнях і в якому розгортаються історії цивілізацій; 2) час «великих циклів» й госп. «кон’юнктур», властивий соціально-екон. змінам; 3) час «короткого тривання», в якому розгортається подієва, здебільшого політ., історія. За такого підходу історія представляється як розвиток і зміна екон., соціальних, політ. і культ. структур, котрі включають у себе ще низку ін. «підструктур».
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПЕРІОДИЗАЦІЯ В ІСТОРІЇ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
