ПАРИЗЬКІ МИРНІ ДОГОВОРИ 1947 — договірно-правові акти, які підвели риску під участю в Другій світовій війні європ. країн-союзниць нацистської Німеччини. Тексти мирних договорів із Болгарією, Італією, Румунією, Угорщиною, Фінляндією готувалися на Паризькій мирній конференції 1946 та були підписані 10 лютого 1947 представниками всіх країн, які були представлені на конференції, включно з делегацією УРСР. Після завершення процедури ратифікації всіма сторонами — суб’єктами зазначених договорів — вони набули чинності 15 вересня 1947. У преамбулі кожного мирного договору нагадувалося про
участь певної країни у війні на боці фашист. д-в і оголошувалося припинення стану війни. Об’єднані Нації брали на себе зобов’язання підтримати певну країну в процесі вступу до Організації Об’єднаних Націй. Політ. статті мирних договорів зобов’язували Болгарію, Італію, Румунію, Угорщину, Фінляндію забезпечити для всіх громадян рівні права на основі свободи слова, друку і публічних зборів, віросповідання, політ. переконань. Передбачалися затримання та видача для проведення суду над ними воєнних злочинців. Військові статті мирних договорів надавали право утримувати збройні сили, достатні для оборони. СРСР отримав право тримати війська на території Угорщини та Румунії з метою підтримання комунікації з рад. окупаційними військами в Австрії. Репараційні зобов’язання передбачали часткове відшкодування збитків, завданих агресією. Італія зобов’язувалася до сплати репарацій Югославії, Греції, Албанії, Ефіопії, СРСР. Румунія мала сплачувати СРСР, Болгарія — Греції і Югославії, Угорщина — СРСР, Чехословаччині, Югославії, Фінляндія — СРСР. Виходячи з політ. міркувань, СРСР відмовився від отримання репарацій від Угорщини, Румунії та Фінляндії. Істотне геополіт. та міжнародно-правове значення мали територіальні статті, на основі яких було переглянуто територіальне врегулювання в Європі, що склалося як за результатами Паризької мирної конференції 1919—1920, так і за наслідками гітлерівських «територіальних врегулювань» між Німеччиною та Чехословаччиною (Мюнхенська угода 1938) й між Угорщиною та Румунією (Віденський арбітраж 1940). Підґрунтям територіальних змін стала спроба відновлення європ. системи міжнар. відносин, порушеної нацистським «новим порядком» в Європі 1939—45. Болгарія визнавала належність Югославії території Македонії та відмовлялася від претензій на грец. Фракію. Натомість Болгарія отримала від Румунії Пд. Добруджу. Кордони Італії в регіоні Савойя та в Альпах пере-
глядалися на користь Франції. Також Італія поступалася Далмацією на користь Югославії. Трієст тимчасово став Вільною територією під управлінням ООН (1947—54). Однак 1954, за умов радянсько-югославського конфлікту та пошуку маршалом Й.Броз Тіто порозуміння із Заходом, м. Трієст відійшло до Італії. Також мирний договір 1947 з Італією передбачав визнання незалежності Албанії. Протягом року мало бути вирішено питання статусу колиш. італ. колоній — Лівії, Еритреї, Сомалі. Врешті, зазначені країни здобули незалежність. Румунія отримала угор. частину Трансильванії. Натомість Румунія передавала СРСР Бессарабію та Буковину Північну. На території Бессарабії було створено Молдав. РСР, а Пн. Буковина увійшла до складу УРСР. Після проголошення незалежності України Румунія поставила питання належності о-ва Зміїний, який за умовами мирного договору передавався СРСР. Відповідно до норм правонаступництва Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Румунією (1997) зафіксував територіальний статускво на основі Паризького мирного договору 1947, за винятком поділу чорномор. шельфу. 3 лютого 2009 Гаазький міжнар. арбітраж виніс вердикт із питання поділу чорномор. мор. шельфу між Україною та Румунією. Кордон було визнано на підставі демаркації мор. кордону між СРСР та Румунією, яка була встановлена договором 1947. Мирний договір 1947 з Фінляндією зафіксував повернення СРСР області Петсамо (Печенга). СРСР отримав у оренду на 50 років військово-мор. базу Порккала-Удд. Але після смерті Й.Сталіна рад. керівник М.Хрущов 1955, посилаючись на радянсько-фінляндський договір про дружбу 1948, передав названу базу Фінляндії. Істотних територіальних втрат зазнала Угорщина. Угор. кордон в районі словацької столиці Братислава був переглянутий на користь Чехословаччини. Угорщина відмовилася від претензій на Закарпатську Україну. Також Угорщина передала Руму-
67
st hi
ПАРИЗЬКІ
or o y. rg a .u
/
tp ht :// В Україні термін «парламент» на поч. 20 ст. почали використовувати автори програмних документів нац. політ. партій. Однак в опублікованих тоді ж конституційних проектах цей термін практично не вживався, що було зумовлене об’єктивним «запізненням» у сприйнятті на вітчизн. терені ідей парламентаризму. В рад. період термін «парламент» мав негативний присмак. На початковому етапі буд-ва сучасної укр. д-ви частина політиків та юристи за своєрідною інерцією його не вживали. Термін «парламент» уперше був офіційно вжитий у Законі України «Про назву, структуру і кількісний склад нового парламенту України» від 7 жовтня 1993. Надалі він увійшов до конституційного визначення (дефініції) Верховної Ради України. Колегіальність є однією із двох осн. ознак будь-якого представницького органу. Другою осн. ознакою такого органу виступає виборність його членів. Поняття представницького органу влади по суті є складовою теорії і практики представницької демократії. Водночас треба вказати на спірність сформульованого в деяких осн. законах визначення П. як верховного або найвищого представницького органу. Таке визначення може сприйматися як своєрідний натяк на існування системи представницьких органів влади. Відповідна система була притаманна рад. моделі організації і функціонування держ. влади. У теорії і практиці держ. владарювання, в основу яких покладено принцип поділу влади, існування такої системи заперечується. Принцип поділу влади зумовлює функціональне призначення П., яке полягає в тому, що він виступає єдиним законодавчим органом д-ви. У зв’язку з цим не можна вважати коректною характеристику ВР України як найвищого законодавчого органу. При цьому поняття П. і законодавчої влади є близькими, але не тотожними, адже поняття законодавчої влади може відображати й волевиявлення народу на законодавчому референдумі. Законодавчу владу і П. нерідко визначають як легіслатуру. Більше того, в Англії ще в 17 ст. латиномовний за походженням термін legislature іноді використовували для офіц. позначення П. Наступного століття в частині північноамер. штатів цей термін був прийнятий як власна назва законодавчого органу і зберігає таке значення в наші дні. Сам же термін «законодавча влада» вказує лише на одну з осн. функцій П. — законотворчу. До основних функцій П. також зараховані бюджетна, яка насамперед передбачає прийняття держ. бюджету, і контрольна, зміст якої полягає в здійсненні відповідного контролю над сферою виконавчої влади, передусім урядом. Іноді як осн. функції П. визначають установчу (прийняття конституції і внесення до неї змін) та номінаційну (призначення на певні держ. посади і звільнення з цих посад). Але саме законотворча функція асоціюється з П. Разом із тим термін «законодавча влада» орієнтує на відповідні повноваження деяких ін., ніж П., вищих органів д-ви. Учасниками процесу законотворення виступають суб’єкти права законодавчої ініціативи, до яких нерідко зараховують главу д-ви і уряд. Так, згідно з положеннями частини першої статті 93, Конституції України 1996, право законодавчої ініціативи у ВР України належить, зокрема, Президентові України і Кабінетові Міністрів України. Ще однією стадією законотворення є підписання і оприлюднення главою д-ви прийнятих П. законів, а також застосування ним вето, про що йдеться в статті 94 Конституції України 1996. Тим самим глава д-ви і уряд уповноважені на участь у процесі законотворення, але таку участь не можна сприймати як свідчення наявності в них законотворчої функції.
68 ПАРЛАМЕНТ
нії Трансильванію. Загалом на основі П.м.д. СРСР вдалося консолідувати свою зону впливу в Сх. Європі. Літ.: Киссинджер Г. Дипломатия. М., 1997; Советская внешняя политика в годы «холодной войны»: Новое прочтение. М., 2000; Нариси з історії дипломатії України. К., 2001; Європа та її болісні минувшини. К., 2009. А.Ю. Мартинов.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПАРИЗЬКІ МИРНІ ДОГОВОРИ 1947» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
