ПАРАФІЯЛЬНІ ШКОЛИ — елементарні школи, які діяли при церк. парафіях. Відомі з часів середньовіччя й до поч. 20 ст. Утримувалися на кошти громади, а вчителями традиційно виступали дяки. Вони вчили дітей читати церковнослов’ян. мовою, письму, рахунку, церк. співу. Про сталу традицію діяльності таких шкіл свідчать іноземці, зокрема, протестантський пастор Павло Одерборн, який у 1570-ті рр. перебував у Великому князівстві Ли-
ла дяка за голос і освіченість й утримувала його. За навчання читанню по букварю дяку платили від 50 копійок до 1 рубля; по Часослову — 1—2 руб.; по Псалтирю — 2 руб. До цих шкіл цілком правомірно вживати термін — народні. Проте за відсутності детальної статистики встановити кількість учнів у таких школах складно, як і рівень поширення грамотності серед козаків, міщан, посполитих. Козац. громадою під патронатом кошового отамана утримувалися школи у Вольностях Війська Запорозького низового. Дяківська школа була невід’ємною складовою громад. життя у всіх регіонах України. У Правобережній Україні, Галичині й Закарпатській Україні П.ш. у 18 ст. опікувався чернечий орден василіан. Була досить розвинута також мережа польс. П.ш. Для укр. земель, особливо Лівобережжя й Слобожанщини, характерний феномен мандрівних дяків, які допомагали дякам у навчанні дітей, наймалися домашніми вчителями. На Правобережжі та в Галичині в П.ш. учителями були вихованці єзуїтських, василіанських та піаристських шкіл, які відзначалися добрими знаннями й поведінкою. Елементарні школи були розраховані на учнів чол. статі, а освіта жінок залишалася переважно справою сім’ї й домашніх учителів. Усе ж значна частина жінок була досить добре освічена. Ліквідація Гетьманщини, запровадження кріпосного стану для селян, політика царського уряду, спрямована на уніфікацію як політико-адм. ладу, так і культ. життя, негативно позначилися на шкільництві. Зменшилася кількість П.ш., вони перетворилися на школи для нижчих верств населення. Закріпачену громаду було усунено від вирішення шкільних справ, вона вже не обирала дяка. Шкільні реформи в Російській імперії (1786) та Австрії (1774), що поширилися й на укр. землі, які входили до складу цих д-в, уніфікували освітню справу. Реформа освіти в Австрії передбачала діяльність парафіяльних (елементарних) шкіл, де викладання велося рідною мовою. У Галичині за опіки Української греко-католицької церкви вони стали народними. У
st hi
or
o y.
rg a .u
/
tp ht :// ловні. Перші відкривалися по селах і невеликих містах, головні — у містах, після навчання в гол. школах випускники могли вступати до г-зій чи реальних шкіл. На західноукр. землях переважали здебільшого однокласні П.ш. Навчання в них здійснювало духовенство, а весь курс зводився до вивчення Святого Письма, уміння писати та рахувати. У більшості початкових шкіл навчання провадилося нім., угор., румун. і польс. мовами, лише в П.ш. дозволялося навчання українською. Утримання шкіл покладалося на громади, а навчання залежало від того, як до цього ставився священик. Унаслідок злиденності населення, нестачі в них коштів число шкіл росло дуже повільно. Після революцій 1848—1849 років в Європі Австрійс. імперія (з 1867 — Австро-Угорщина) змушена була вдатися до реформи, зокрема і в початковій освіті (1869). За нею всі початкові школи, які раніше підпорядковувалися Церкві, переходили під нагляд світської влади. Проголошувалась обов’язковість і безплатність освіти, навчання мало вестися рідною мовою. Із цього часу число початкових шкіл почало зростати. За офіц. даними, 1868 Крайова шкільна рада Галичини, яка складалася переважно з поляків, взяла під свою опіку 2469 як П.ш., так і міністерських початкових шкіл, з яких 1293 були з укр. мовою навчання. На 1900 їх кількість зросла до 1675. На Буковині в цей час із 362 початкових шкіл лише 147 рахувались українськими, решта — німецькими та румунськими. Закарпатська Україна мала 1880 р. 349 укр. початкових шкіл, на 1901 — усього 29, а 1907 за законом міністра освіти А.Апоні укр. школи було зовсім ліквідовано. 1911/12 навч. р. в Галичині діяло вже 5,8 тис. початкових шкіл (1,2 млн учнів), на Буковині — 531 школа, із них 216 — українських (39 976 учнів), на Закарпатті на 1913 збереглося лише 34 українсько-угор. школи. Майже 63 % населення Галичини, понад 70 % Закарпаття на 1900 були неписьменними. Перша світова війна й окупація західноукр. земель Румунією, Чехословаччиною та Польщею не додали позитиву в галузі шкіль-
Рос. імперії такі школи підпорядковувалися Найсвятішому Синодові, унаслідок чого в них зберігалася церковнослов’ян. мова, значне місце займала церковнореліг. тематика. П.ш. в Рос. імперії свій розвиток отримали у зв’язку зі шкільною реформою, проведеною урядом 1804. За нею П.ш. створювалися в селах, містечках і деяких містах. За статутом 1828, який узаконив становість, монархізм і релігійність в освіті, П.ш. призначалися виключно для нижчих станів. Учителями в них були священнослужителі, які давали учням елементарні знання. У 1840-х рр. царизм вдався до суворіших заходів у галузі освіти в Україні. До спец. указу 1804, яким було заборонено навчання укр. мовою, управління навч. закладами перейшло від ун-тів до генерал-губернаторів. Мережа П.ш. перейшла до відання Найсвятішого Синоду. Заснування П.ш. цілком покладалося на парафіян, але навчання в них за змістом не задовольняло населення. На серед. 1860-х рр. по всій Рос. імперії налічувалося 21 240 П.ш., в яких навчалося лише 412 тис. дітей. В укр. губерніях на серед. 19 ст. 98 % дітей шкільного віку залишалося поза освітою, а школи для народу майже не створювалися. Найбільшого поширення П.ш. набули на Правобережжі, особливо після польського повстання 1830—1831. Рос. уряд розглядав їх як засіб русифікації на противагу полонізації. На 1860 Волин. єпархія налічувала 1055 П.ш., Подільська — 1263, у той час як у центр. російських їх були одиниці (у Костромській — 12, Саратовській — 3, Тульській — 1 тощо). Активна реанімація П.ш. відбулася в 1870—80-х рр. у зв’язку із прийняттям спец. «Положення про початкові училища» та «Правил про церковно-парафіяльні школи». Із цього часу вони стали називатися церковно-парафіяльними, отримали фінансування від д-ви і їхня кількість почала зростати. Тоді ж у відання духовенства передано всі недільні школи і школи грамоти. Мережа церковно-парафіяльних шкіл зростала. На 1863—65 в
Україні діяло 6572 церковно-парафіяльні школи, а на 1911 — уже 8465 (або 42,5 % від заг. кількості початкових шкіл) та 1100 шкіл грамоти. Разом у них навчалося 459 719 учнів. Превалювали, як і в попередній час, на Правобережжі, де були відсутні земські школи. У Київській губернії, Подільській губернії, Волинській губернії і Бессарабській губ. вони становили 80 % усіх початкових шкіл. На 1915 в Наддніпрянській Україні налічувалося 19 340 початкових шкіл різного підпорядкування, де вчилося 1 663 000 дітей. Діяли церковно-парафіяльні школи здебільшого в селах і регламентувалися «Правилами про церковно-парафіяльні школи» 1884. Сільс. громади, бачачи неефективність навчання в церковно-парафіяльних школах, відмовлялися вчити в них дітей, надавали перевагу земським школам, які активно з’являлися після земської реформи 1864. П.ш. були закриті декретом Тимчасового уряду, але продовжували ще деякий час діяти. При урядах Української Народної Республіки було зроблено значний поступ на шляху до українізації освіти, вироблено план єдиної школи, яка б забезпечувала дітям шкільного віку безплатну освіту в загальноосвіт. двоступеневій школі. Поряд із загальноосвіт. дисциплінами зберігалося вивчення Закону Божого. Із встановленням рад. влади в Україні в галузі освіти керувалися «Положенням про єдину трудову школу». На укр. землях, що входили до складу Австрії (з 1804 — Австрійс. імперія), початкова освіта мала свою специфіку. «Всешкільний статут для німецьких нормальних, головних і початкових шкіл», який увійшов в історію Австрії як шкільна реформа Марії-Терезії, та «Політична шкільна конституція» 1805, за якими всі нар. школи передавалися під нагляд духовенства, т. зв. консисторії, були основою, на якій розвивалася система освіти на західноукраїнських землях. Майже без змін вона проіснувала до 1860— 70-х рр. За законами австрійс. уряду запроваджувалося 2 типи початкових шкіл — тривіальні та го-
63
ПАРАФІЯЛЬНІ
st hi
or o y. rg a .u
/
tp ht :// Парафіальні школи Гетьманщини у ХVIII столітті за матеріалами полкових ревізій. В кн.: Український археографічний щорічник, вип. 7. К.— Нью-Йорк, 2002; Перерва В. Історія шкільництва в містах і селах Київщини ХIХ — початку ХХ ст. Біла Церква, 2008; Яременко М. Навчатися чи не навчатися? До питання про освітні стратегії посполитих Гетьманщини у XVIII ст. та пов’язану з ними соціальну мобільність. «Соціум», вип. 8, 2008. О.М. Дзюба, Т.І. Лазанська.
64 ПАРАЩУК
ної освіти. На Буковині, яку загарбала Румунія, на 1919/20 навч. р. усіх шкіл було 508, але українських — лише 157, на Закарпатті, що відійшло до Чехословаччини, — усього 34 греко-катол. нар. школи. Окупаційні уряди надовго залишили тут австрійс. систему освіти. Напередодні возз’єднання західноукр. земель з УРСР там було лише 420 початкових шкіл з укр. мовою викладання, в яких налічувалося 5,5 % заг. кількості школярів. Після возз’єднання в Галичині, на Буковині та Закарпатті запроваджено діючу в СРСР систему початкової освіти. Літ.: єukaszewicz J. Historya szk\l w Koronie i w Wielkiem ksi“stwie Litewskiem od najdawniejsyzch czаs\w aу do roku 1794, t. 1. PoznaЅ, 1849; Лазаревский А. Статистические сведения об украинских народных школах и госпиталях в ХVIII в. «Основа», 1862, № 5; Шульгин Я. Несколько данных о школах в Правобережной Украине в половине ХVIII в. «Киевская старина», 1891, № 6; Харлампович К.В. Западнорусские православные школы ХVI и начала ХVII века, отношение их к инославным, религиозное обучение в них и заслуги их в деле защиты православной веры и церкви. Казань, 1898; Павловский И. Приходские школы в старой Малороссии и причины их уничтожения. К., 1904; Акты, относящиеся к истории Киевской академии, отделение 2, т. 3. К., 1906; Чехов Н.В. Народное образование в России с 60-х гг. ХIХ в. М., 1912; Житецький П. Про українські народні думи. К., 1919; Мишанич О.В. Література Закарпаття. ХVII—ХVIII ст. К., 1964; Ісаєвич Я. Братства та їх роль в розвитку української культури ХVI— ХVIII ст. К., 1966; Пуха І.В. Про школи запорізьких козаків. В кн.: Педагогіка, вип. 9. К., 1970; Заволока М.Г. Загальноосвітня школа України кінця ХIХ — початку ХХ ст. К., 1971; Ісаєвич Я.Д. Джерела з історії української культури доби феодалізму. К., 1972; Борисенко В.Й. Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60—90-х рр. ХIХ ст. К., 1980; Багалій Д.І. Історія Слобідської України. К., 1990; Яворницький Д. Історія запорозьких козаків, т. 1. К., 1990; Гавриленко В.О. До питання про стан освіти на Запорозькій Січі. В кн.: Українська козацька держава: Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні. К., 1991; Витоки та шляхи історичного розвитку. К., 1991; Архів Коша Нової Запорізької Січі: Опис справ (1713—1776). К., 1994; Яковенко Г.Г. Церковнопарафіяльні школи Харківської єпархії (XVII — початок XX століття). «Віра і розум», 2000, № 1; Сірополко С. Історія освіти в Україні. К., 2001; Біляшівський Б.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПАРАФІЯЛЬНІ ШКОЛИ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
