ПАРАФІЯ (з грец. рбспйχЯб, лат. parochia, paroecia — церк. громада) — нижча церковно-адм. одиниця християн. церков із власним храмом і священиком (парохом), що об’єднує віруючих у межах певної території. Як церк. громада П. складається із церк. причту (священик, диякон, дяк, паламар та ін.) і вірних-мирян. Назва «парафія», вживана вже в 16 ст., закріпилася в Україні у 18—19 ст. Зовн. обставини організації і діяльності парафій мінялися в різні часи. У княжу добу й за Гетьманщини фундатором парафії найчастіше була політ. еліта укр. сусп-ва. Вона обдаровувала парафії землями, угіддями тощо. З 18 ст. Українська грекокатолицька церква не могла відкривати парафії там, де не було матеріального забезпечення. У Правосл. церкві в межах Російсь-
tp ht :// товському, писав, що «русини завжди мають школу при церквах і монастирях, де дітей навчають першим початкам письма, молитвам, апостольським символам». Ці школи за формою і змістом залишалися майже незмінними протягом століть і характерні для різних конфесій. Із піднесенням культ. і церк. життя в останній третині 16 ст. завдяки діяльності братств, які організовували при церквах школи вже з розширеною програмою (див. Братські школи), кількість їх значно зросла. Фундаторами шкіл були укр. князі, шляхта, міщани та духовенство. Вони забезпечили на серед. 17 ст. досить високий рівень поширення грамотності серед різних верств населення, про що свідчить Павло Халебський, який подорожував по Україні 1654 та 1656. У 18 ст. в Гетьманщині та Слобідській Україні склалася широка мережа П.ш., діяльність яких підтримувалася козацькою старшиною, громадами й духовенством. За О.Лазаревським, у 7-ми полках Гетьманщини в 1740-х рр. було 866 шкіл і 589 шпиталів. За ін. даними, у 1730-ті — 40-ві рр. шкіл було 1334, а в 1740—50-х рр. — 1488. У 1760—70-х рр. кількість шкіл у Лівобережній Україні зменшилася. У Слобідській Україні, за підрахунками Д.Багалія (дані перепису 4-х слобідських полків 1732), існувало 125 шкіл. Як правило, школи були в полкових і сотенних містах і містечках, козац. слободах, у великих селах. Це були звичайні дяківські школи, в обов’язки дяка входило навчати дітей «грамоті», тобто читанню по букварю, який досить великим накладом видавали КиєвоПечерська друкарня, Чернігівська друкарня і Львівська братська друкарня. Остання протягом 1698—1720 видала бл. 25 тис. прим. букваря. Далі вчилися читати Псалтир і Часослов, оволодівали письмом, вивчали осн. арифметичні дії, навчалися співу, інколи багатоголосому. Дітей батьки віддавали в науку по досягненні 7—8 років, навчання розпочиналося пізньої осені в хаті, де мешкав дяк, вона ж називалася школою. Хата-школа споруджувалася громадою, яка обира-
62 ПАРАФІЯЛЬНІ
кої імперії відкриття П. обумовлювалося кількістю вірних. Земля була підставою для утримання причту, що, у поєднанні з дотаціями фундаторів, держ. допомогою, прибутками за треби, зміцнювало духовенство як стан. Це тривало в Центр. і Сх. Україні до Російської революції 1917— 1918, а в Західній Україні — до Другої світової війни, тобто до конфіскації церк. земель рад. владою. Відтепер утримання П. базується на пожертвах парафіян і требах. Церк. причт у територіальних межах П. виконує разом із вірними заг. богослужіння та приватні церк. таїнства й треби. Кілька разів на рік за допомогою ритуальних дій причт поновлює освячення земель та індивідуального і колективного майна громади. Настоятель П. зобов’язаний допомагати парафіянам порадами, навчанням, відвідувати хворих тощо. Тому він постійно перебуває у своїй П. і без дозволу церк. влади не може її залишати. Парохи вели офіц. метричні книги, навчали і навчають основам віровчення в недільних школах, дбають про рухому й нерухому парафіяльну власність тощо. Парафії в укр. церквах були значними осередками духовної к-ри й освіти. Мали свої початкові парафіяльні школи, притулки та ін. У роки незалежності України відбувається процес поступового відродження традиційних функцій П., а також започатковуються нові напрями її діяльності. Літ.: Лотоцький О. Українські джерела церковного права. Варшава, 1931; Грушевський М.С. Історія України-Руси, т. 5. К., 1994; Релігієзнавчий словник, К., 1996. С.Л. Юсов.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПАРАФІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
