ПАЛІЙ (Гурко) Семен Пилипович (бл. 1640 — після 24.01.1710) — держ. і військ. діяч, полковник Фастівського охочекомонного
(1684—1702) і Білоцерківського (1702—04; 1709—10) полків Укр. козац. д-ви. Н. в м. Борзна на Чернігово-Сіверщині в міщанській родині Гурків. Під час національної революції 1648—1676 був козаком Ніжинського полку. Можливо, навч. в Києво-Могилянській академії. Певний час служив у війську гетьмана П.Дорошенка. З кінця 1670-х рр. перебував на Чортомлицькій Січі, де отримав прізвисько «Палій». Відгукнувся на закличні універсали польс. короля Яна III Собеського та влітку 1683 на чолі підрозділу запороз. козаків вирушив під австрійс. столицю Відень. Взяв участь у відбитті в Османської імперії Парканської, Естергомської та Сеценської фортець (Угорщина, Словаччина). У березні 1684 претендував на гетьман. посаду козацтва Правобережної України. Того ж року отримав привілей Яна III Собеського на формування охочекомонного козац. полку на Київщині. Опираючись на постанову вального сейму Речі Посполитої, 1685 разом з А.Могилою, А.Абазином, С.Самусем, З.Іскрою розпочав реколонізацію спустошених війнами земель на Правобережжі. Брав участь у війні «Священної ліги» з Осман. імперією 1684—99 та російсько-турецькій війні 1686—1700. У складі польсько-литовсько-укр. війська П. 1685 вирушив у похід до Молдавського князівства, де 1 жовтня
1685 був поранений у битві з турками під Боянами (Буковина). 1686 відзначився під час зайняття армією Речі Посполитої молдов. столиці м. Ясси (нині місто в Румунії), яка перебувала під владою Османів. Разом із коронними військами правобережні козаки воювали проти турків і татар на Зх. Поділлі, зокрема поблизу м. Кам’янець (нині м. Кам’янець-Подільський). Обороняв від татар. нападів Немирів (1688), Умань (1689), Білу Церкву (1687, 1690), Смілу (1693) та Фастів (1690, 1693, 1695). 1688—95 очолював військ. операції правобережних — а також спільні з лівобережними — козац. полків у володіннях Осман. імперії та Кримського ханату в Пн. Причорномор’ї й Молдові. Не раз надсилав полонених турків, татар і ногайців до Варшави, Москви та Батурина. Інформація про військ. діяльність П. тиражувалася в «летючих листках» Австрії, Венеції, Голландії, Німеччини, Польщі, Франції та ін. д-вах. Не підкорявся правобереж. гетьманам А.Могилі (1684—89) та Гришку (1689—92), але налагодив співпрацю із С.Самусем (1693— 1702). У 1-й пол. 1689 намагався відвоювати гетьман. резиденцію Правобережжя м. Немирів. Це поряд із ін. причинами (бажання перейти під зверхність Москви, зв’язки з Батурином і Запорожжям) спонукало Варшаву ув’язнити П. протягом вересня 1689 — червня 1691. Після виходу з в’язниці за королів. розпорядженням знову отримав дозвіл на резиденцію у Фастові (а перед тим йому пропонувалося осісти в Чигирині). 1693 з огляду на наступ польс. військ великого гетьмана коронного С.-Я.Яблоновського та королів. реґіментаря Б.Вільги хотів перейти з Фастова до Умані. Протягом 1690-х рр. зустрічався з І.Мазепою, зокрема в Баришівці під Києвом, Батурині та Києві. Лівобереж. гетьман на власні кошти купив йому двір у Києві на Подолі, де з 1690 проживала дружина П. з дітьми. Спільно з ін. полковниками Війська Запорозького поширював свою владу на велику територію Пн. і Пд-Сх. Київщини та Сх. Брацлавщини в межах колишніх Київського полку (правобереж. частини), Білоцерківського
41
st hi А. Палій.
ПАЛІЙ
or o y. rg a .u
/
42 ПАЛІЙ
полку, Паволоцького полку, Корсунського полку, Уманського полку, Брацлавського полку, Черкаського полку (правобереж. частини), Чигиринського полку, Торговицького полку і Могилівського полку Укр. козац. д-ви. 1696 правобережні козаки поширили владу на Горностайпільську, Бородянську й Казаровицьку волості (на півночі Київського воєводства). 1702 війська П. та А.Абазина приєднали до своїх володінь Балтський, Ольгопільський, Ямпільський повіти та сх. райони Поділля, де порубіжними пд. містами стали Калюс і Могилів (нині м. Могилів-Подільський). Проводив політику витіснення польс. шляхти та погрожував, що відвоює Правобережну Україну не лише по р. Случ (прит. Горині, бас. Дніпра), але й по р. Вісла. Тривалий час лавірував між Варшавою, Москвою (у т. ч. Батурином) та Бахчисараєм. 1691 відмовився перейти в підданство до крим. хана, а 1694 склав таємну присягу на вірність рос. царям Івану та Петру, а також гетьману І.Мазепі. У тому ж році присягнув польс. королю Яну III Собеському та вислав посольство до королів. резиденції в м. Жовква. У відповідь король оголосив П. «стражником поліським». Після смерті Яна III Собеського підтримував франц. принца Конде як кандидата на польс. трон, але 1698 визнав владу Августа II Фридерика Саксонського та отримав від нього 3 королів. корогви і полковницький пернач. Не погодився з рішеннями вального сейму Речі Посполитої 1699 про заборону козацтва на Правобережжі. Листувався з польс. королями Яном III Собеським, Августом II Фридериком, моск. царями Іваном та Петром (згодом — тільки Петром I), молдов. господарем К.Дукою, кн. М.Радзивіллом, вел. гетьманом литов. К.Сапєгою, київ. катол. єпископом А.Залуським, моск. воєводами в Києві князями М.Ромодановським, П.Хованським та ін. З 1693 при дворі К.Сапєги у Віль-
Факсиміле підпису Семена Палія.
но (нині м. Вільнюс) перебував спец. представник правобереж. полковника. Відомі також листи П. до ін. урядовців Польщі, Литви, Росії та Криму. Польс. магнат Ф.Замойський 1694 порівнював П. з курфюрстом Бранденбурга, а 1701 відзначав, що той ішов шляхом Б.Хмельницького та «мав у голові удільне панство (державу. — Т.Ч.)». Усупереч умовам «Вічного миру» 1686 проводив політику на об’єднання Правобережжя та Лівобережжя. Не раз надсилав до І.Мазепи розвідувальні дані та написані до нього листи польс. урядовців. 1688, 1691, 1692, 1693, 1699 і 1700 звертався з проханням до царів Моск. д-ви про прийняття Правобережжя під їхню зверхність. З 1692 намагався підштовхнути Москву та Батурин до війни з Польщею. 1693 розглядався козаками Запороз. Січі як претендент на гетьманство. З початком Північної війни 1700—1721 бл. 500 козаків П. допомогли польс. королю Августу II Фридерику в боях під Ригою (нині столиця Латвії). 22 серпня 1700 уклав перемир’я з великим гетьманом коронним С.-Я.Яблоновським. Після королів. універсалів 25 січня та 4 травня 1702 про ліквідацію правобереж. козацтва в Київському воєводстві, Брацлавському воєводстві і Фастові зібрав на початку березня 1702 козац. раду, де публічно відмовився від протекції польс. короля Августа II Сильного, оголосив Правобережжя «вільною козацькою областю» й заявив про присягу рос. цареві Петру I і гетьманові І.Мазепі. Впродовж 1702—04 разом із С.Самусем очолював повстання («друга Хмельниччина») на Київщині, Брацлавщині, Поділлі й Волині проти панування Польщі. 26 жовтня 1702 повстанці розгромили коронні війська кн. Х.Любомирського та частини посполитого рушення Я.Потоцького й Д.Рушиця під Бердичевом, а в жовтні—листопаді 1702 відвоювали Вінницю, Немирів, Котельню, Бихів, Бар, Старокостянтинів, Дунаївці, Шаргород, Хмільник, Бушу, Рашків, Калюс та ін. Був одним із гол. фігурантів Нарвського договору 1704 між Москвою та Варшавою. На виконання статті 4 договору в лютому 1704 Петро I надіслав П. листа з вимогою звільнити усі зайняті
правобережними козаками міста на користь Августа II Фридерика. У травні 1704 підрозділи П. приєдналися до 40-тис. війська І.Мазепи під час «польського» походу. З огляду на невиконання царського наказу, а також зважаючи на його контакти з прихильниками швед. короля Карла ХII (князем Любомирським і Сапєгою), за згоди рос. урядовця Ф.Головіна та розпорядженням І.Мазепи П. був заарештований у кінці липня 1704. Перебував у Батуринській в’язниці до червня 1705. На вимогу Петра I відправлений до Москви, звідти за царським наказом від 21 серпня 1705 — до сибірського м. Тобольськ (нині місто Тюменської обл., РФ). Перебував на засланні до весни 1708, звідки повернений на прохання київ. полк. А.Танського за царським наказом від 28 листопада 1708. Брав участь у Полтавській битві 1709 у складі військ гетьмана І.Скоропадського. Повернувся на Київщину, де знову очолив Білоцерківський полк. Видавав універсали щодо оборони монастирів та надання маєтностей правосл. церкві в Правобереж. Україні, побудував на власні кошти церкву у Фастові, був благодійником Київського Межигірського Спасо-Преображенського монастиря та кількох правосл. храмів Києва. П. мав власний герб і печатку. Із серпня 1688 володів кількома селами в Романівському старостві на Київщині. П. після 24 січня 1710 та похований із почестями у СвятоПокровському Межигірському монастирі під Києвом. До 1797 в монастирській церкві Сходження Святого Духа знаходилися портрет П. (на сьогодні існує копія 1-ї пол. 19 ст.), пернач зі срібла, шабля, оправлена в срібло, дві срібні чарки, килимок та подароване полковником Євангеліє видання 1650-х рр. Наприкінці 18 ст. частина речей П. на прохання Чорноморського козацького війська була передана на Кубань. Пернач і чарки впродовж 19 — поч. 20 зберігалися в колекції В.Тарновського (нині в Чернігівському істор. музеї, й одна чарка — у Національному музеї історії України). Нині в м. Біла Церква існує громад. організація «Білоцерківська Січ імені Семена Па-
tp ht :// st hi or o y. rg a .u
/
tp ht ://
лія». Про нього складені нар. пісні, перекази та легенди, а також написано низку худож. і мистецьких творів, зокрема: поема Т.Шевченка «Чернець» 1847 (ілюстрована 1884 худож. М.Микешиним), поема-балада Л.Боровиковського «Палій» (1840-ві рр.), повісті Ф.Бурлаки «Битва на Кодимі» (1945) і Ю.Мушкетика «Семен Палій» (1954) та ін. Згаданий Т.Шевченком у поезії «Іржавець» (1847), а також «Швачка» (1848): «…Полковника фастовського / Славного Семена». Літ.: Антонович В. Содержание актов о козаках на правой стороне Днепра (1679—1716). В кн.: Архив Юго-Западной России, ч. 3, т. 2. К., 1868; Antony (Rolle) J. Bunty Palejowe. В кн.: Przewodnik naukowy i literacki, rocz. 6. Lw\w, 1878; Модзалевский В. К характеристике личности и деятельности С. Палия. В кн.: Труды Черниговской губернской архивной комиссии, вып. 2. Чернигов, 1915; Андрусяк М. До історії правобічних козаків у 1688—1689 рр. «ЗНТШ», 1930, т. 100; Його ж. Мазепа і Правобережжя. Львів, 1938; Полонська-Василенко Н. Палій та Мазепа. «Літопис Червоної Калини» (Львів), 1938 (1992), ч. 8—9; Дядиченко В. Семен Палій. Саратов, 1942; Крупницький Б. З історії Правобережжя 1683—1688 рр. В кн.: Праці історично-філологічного товариства в Празі, вип. 4. Прага, 1942; Janczak J. Powstanie Paleja. В кн.: Zeszyty Naukowie Uniwersytetu Wroc»awskiego: Historia, 3. Wroc»aw, 1960; Сергієнко Г. Семен Палій. «УІЖ», 1960, № 7; Janczаk J. Per Palej Aubstand von 1702 bis 1704 in der Ukraine und die Haltung der Rzeczypospolita zum Nordischen Krieg um die Polnischen Krieges 1700—1721. Berlin, 1962; Perdenia J. Stanowisko Rzeczypospolitej szlacheckiey wobec sprawy Ukrainy na prze»omie XVII— XVIII ww. Wroc»aw, 1963; Сергієнко Г. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII ст. і на початку XVIII ст. К., 1963; Majewski W. Palij Semen. В кн.: Polski S»ownik Biograficzny, t. 25. Warszawa, 1982; Масенко Л. Невідома сторінка з біографії С. Палія (битва з татарами 1693 р.). «УІЖ», 1990, № 9; Смолій В., Степанков В. Правобережна Україна в другій половині XVII — XVIII ст.: проблема державотворення. К., 1993; Смолій В. Семен Палій. В кн.: Котляр М., Смолій В. Історія в життєписах. К., 1994; Чухліб Т. Козацький устрій Правобережної України (остання чверть XVII ст.). К., 1996; Семен Палій та Фастівщина в історії України: Збірник матеріалів конференції. К.—Фастів, 1997; Чухліб Т. Семен Палій. В кн.: Історія України в особах: Козаччина. К., 2000; Кривошея В. Білоцерківський полк. К., 2002; Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: Соратники та прибічники. К., 2004; Станіславський В. Запорозька Січ та Річ Посполита: 1686—
1699 рр. К., 2004; Czuchlib T. Warszawa—Fast\w: Strony wspo»pracy i walki mi“dzy stolic Polsk a «prowincjonalnym» miasteczkiem kozackim. В кн.: Wojna a pokoj. Kij\w, 2004; Станіславський В. Взаємини Івана Мазепи з Семеном Палієм та українськопольські стосунки на Правобережній Україні. В кн.: Україна в ЦентральноСхідній Європі, вип. 8. К., 2008; Чухліб Т. Козаки і монархи: Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648—1721 рр. К., 2009. Т.В. Чухліб.
Літ.: Флоренсон М. Учение о Церкви в «Палинодии» Захарии Копыстенского. «Киевские епархиальные ведомости», 1874, часть II, ч. 12; Завитневич В.З. Палинодия Захарии Копыстенского и ее место в истории западно-русской полемики ХVI— ХVII вв. Варшава, 1883; Сушко О. Причинки до студій над текстом Палінодії. «ЗНТШ», 1903, т. 54; Микитась В.Л. Українська література в боротьбі проти унії. К., 1984. Л.Б. Пилявець.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Палій Семен Пилипович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
