ПАВЛОВ-СІЛЬВАНСЬКИЙ Микола Павлович (13(01).02.1869— 30(17).09.1908) — один із найвизначніших рос. істориків, із 1907 — професор історії рос. права Вищих жін. курсів. Н. в м. Кронштадт (нині місто у складі м. Санкт-Петербург). 1892 закінчив історико-філол. ф-т Петерб. ун-ту та був прийнятий на роботу до МЗС, а 1899 — до Держ. архіву МЗС. 1906—08 читав курси з рос. історії та історії рос. права в навч. закладах С.-Петербурга. Належав до Конституційно-демократичної партії. Наук. діяльність ученого провадилась у період різкої диференціації політ. напрямів і течій у сусп-ві і загострення ідеологічної боротьби. У цих умовах П.-С. виявився одним із небагатьох істориків, котрі спробували дати чесну відповідь на актуальні пи-
тання сучасності, пов’язані з визначенням шляхів розвитку Росії в нових умовах. Подібна спроба неминуче вела до перегляду застарілих історіографічних уявлень та до критики пануючих схем істор. минулого країни. На формування наук. поглядів П.-С. істотно вплинули праці С.Соловйова та західноєвроп. позитивістів. У 1890-х рр. перебував під впливом соціологічних ідей «легального марксизму». Згодом вивчав твори К.Маркса, Ф.Енгельса, Г.Плеханова, однак сприйняв істор. теорію марксизму, гол. чин., крізь призму екон. матеріалізму. Створив нову схему істор. розвитку Росії, що стала однією з останніх у рос. бурж. історіографії. У своєму фундаментальному дослідженні «Феодализм в Древней России» довів методом порівняльно-істор. аналізу наявність у Росії в 12—16 ст. феод. сусп-ва, однотипного з феод. ладом, що панував у країнах Зх. Європи. П.-С. зазначив, що для Русі були притаманні всі три характерні начала феодалізму, виділені ще Ф.Гізо, — й умовність землеволодіння, і пов’язаність із ним влади, й ієрархічний поділ. Те ж, що боярин міг служити не тому князю, у якого брав землю,
13
М.П. ПавловСільванський.
st hi
ПАВЛОВ
or o y. rg a .u
/
tp ht :// вогр. обл.) в сел. родині. Закінчив Київ. духовну семінарію. 1914 його висвячено на священика й призначено на парафію в с. Лебедин на Чигиринщині (нині село Шполянського р-ну Черкас. обл.), а згодом переведено в с. Лип’янка. Під час навчання у Київ. духовній семінарії належав до укр. підпільного гуртка. На парафії діяв як національно свідомий священик, читав Євангеліє і проповідував рідною мовою. В укр. церк. русі помітний з 1917 публікаціями статей на підтримку нац. церк. справи. У листопаді 1917 в газ. «Нова рада» надрукував статтю «Духовенство і Українська Республіка», в якій підтримував прагнення до автокефалії Укр. церкви. На поч. 1922 його висвячено на укр. єпископа. У грудні 1922 його обрано єпископом УАПЦ на Чернігівщині. У зв’язку з відсутністю єпископа на Ніжинщині та Глухівщині тамтешні окружні собори просили архієпископа П. тимчасово доглядати ці окружні церкви (квітень 1925). З посиленням тиску рад. влади на УАПЦ на поч. 1926 П. було заарештовано. Його та ін. заарештованих єпископів УАПЦ вивезли до Харкова, а після звільнення взяли підписку про невиїзд зі столиці. 1 грудня 1926 архієпископа П. обрано на кафедру УАПЦ в Харкові. 1927 УАПЦ одержала дозвіл на видання ж. «Церква і життя». Контрольована режимом ВПЦР конфліктувала з митрополитом Василем Липківським. Після усунення В.Липківського відп. редактором журналу Президія ВПЦР призначила П. Він був представником ВПЦР для зносин у справах видання з урядом та цензурою. Сплановане органами більшовицької влади знищення УАПЦ було здійснене на 3-му Всеукр. правосл. церк. соборі (28—29 січня 1930), де УАПЦ було інспіровано причетність до контрреволюц. діяльності, участі в організації «Спілки визволення України». Собор прийняв ухвалу про саморозпуск УАПЦ. Архієпископ П. брав участь у засіданнях цього собору. Відразу після «собору» в Харкові було створено Всеукр. орг.
14 ПАВЛОВСЬКИЙ
Митрополит Іван (Павловський).
особлива трансформація боярського імунітету, відмінний характер феод. ієрархії, а також те, що далеко не всі князівства були пов’язані між собою договорами, як це було із зх. сеньйоріями, — усе це, на думку вченого, було нюансами і специфікою рос. феодалізму, що аж ніяк його не скасовували. Обґрунтована П.-С. теорія рос. феодалізму не тільки поставила на наук. основу дослідження середньовічної Русі, а й привела до політ. висновків. Найважливіші праці — «Феодализм в Древней Руси» (1907) та «Феодализм в удельной Руси» (1910). Надрукував окремим виданням «Проекты реформ в записках современников Петра Великого», «Опыт изучения русских проектов и неизданных текстов» (1897), «Закладничество— патронат» (в «Известиях Императорского археологического общества», т. 9), низку рецензій в «Журнале Министерства народного просвещения», а також чимало біографічних статей, присвячених гол. чин. діячам Петровської епохи, у Біографічному та Енциклопедичному словниках. Низку досліджень присвятив реформам царя Петра I. Одним із перших почав досліджувати історію суспільно-політ. думки 18—19 ст., сел. руху, а також історіографію. П. у м. С.-Петербург від холери. Праці: Проекты реформ в записках современников Петра Великого. СПб., 1897; Сочинения, т. 1—3. СПб., 1909—10. Літ.: Шапиро А.Л. Русская историография в период империализма. Л., 1962; Черепнин Л.В. К вопросу о сравнительно-историческом методе изучения русского и западноевропейского феодализма в отечественной историографии. В кн.: Средние века, вып. 32. М., 1969; Муравьев В.А. Лекционные курсы Н.П. Павлова-Сильванского в Высших вольных учебных заведениях Петербурга. В кн.: Археографический ежегодник за 1969. М., 1971; Невелев Г.А. Н.П. Павлов-Сильванский — историк декабристов. В кн.: Освободительное движение в России, сборник 1. Саратов, 1971. О.П. Реєнт.
Меморіальна дошка митрополиту Івану (Павловському) на південному фасаді церкви Св. Миколая Чудотворця (Притиска) у м. Київ. Скульптор В. Луцак, архітектор Я. Ковбаса. 1995.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПАВЛОВ-СІЛЬВАНСЬКИЙ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
