МІСТО — великий населений пункт, населення якого зайняте звичайно поза сферою сільс. госп-ва. До кінця 18 ст., — як правило, укріплене поселення, осередок соціально-екон., культ. та реліг. життя, часом влади, жителі якого займаються переважно ремеслами і торгівлею. Міста виникають унаслідок відокремлення ремесла від землеробства, торгівлі від вир-ва, майнового і соціального розшарування сусп-ва. Перші міста на території України з’явилися в 6—5 ст. до н. е.: ан-
тичні міста-держави Пн. Причорномор’я — Тіра, Ольвія, Херсонес Таврійський, Феодосія, Пантікапей (див. Античні держави Північного Причорномор’я) та ін. У сх. слов’ян, так само, як і в ін. народів, від 6—7 ст. починають виникати зародки міст або протоміста, осн. ж маса цих протоміст створюється у 8—9 ст. То був час розкладу родоплемінного сусп-ва, складання союзів племен, що переростали у 8—9 ст. у племінні княжіння. У 2-й пол. 10 — 1-й пол. 11 ст. частина зародків міст переростає у справжні середньовічні міста. Осн. маса цих населених пунктів на Русі формується в 2-й пол. 11 — 1-й пол. 12 ст. Навколо них складаються землі і волості, виникнення й розвиток яких стимулювалися міськ. осередками. Особливо зросла кількість міст за доби удільної роздробленості в серед. 12 — 1-й третині 13 ст., що було викликано вирівнюванням темпів соціально-екон. розвитку в центрі Давньорус. д-ви (див. Київська Русь) і на місцях. Поряд з виникненням нових розбудовуються старі давньорус. міста: Київ і Новгород Великий, Чернігів і Смоленськ (нині місто в РФ), Володимир (нині м. ВолодимирВолинський), Твер (нині місто в РФ), Владимир на Клязьмі (нині м. Владимир, РФ). Процеси містоутворення на Русі були інтенсивними й не поступалися за розмахом аналогічним процесам у Центр. і Пн. Європі. Давні Київ і Новгород мали бл. 50 тис. населення, мало поступалися їм за кількістю жителів Володимир, Галич (давній), Владимир на Клязьмі та ін. Багато давньорус. міст були вільними й користувалися самоврядуванням (напр., Київ, Галич (давній)). Уже ранньосередньовічні зх. джерела згадують Русь як країну міст. Старорунічні написи з території Швеції 10—11 ст. називають Русь «Gardar» (гради), а з 2-ї пол. 11 ст. Давньорус. д-ва іменується в Данії «Ostrograd», в Ісландії 13 ст. — «Gardariki», тобто «Країною міст». Це відображало безпосередні враження скандинавів від давньої Русі. Після монголо-татарської навали 1237—41 на давніх землях швидко відбудовуються знищені ворогом міста й виникають нові (напередодні національної револю-
ції 1648—1676 в Україні було бл. 1 тис. міст). У пізньому середньовіччі (13—15 ст.) і в ранні модерні часи (16—18 ст.) міста залишалися ремісничо-торг. і реліг. осередками, розвивались як вогнища освіти, мист-ва і к-ри. Людність міст зростала за рахунок переселення селян — збіглих від панів кріпаків (див. Кріпацтво) та ін. Під владою Польщі й Литви укр. міста виборюють право на самоврядування, і в 15—16 ст. багато з них одержують магдебурзьке право. Після входження України до складу Рос. д-ви в значних містах, зокрема Києві, Чернігові, Вінниці та ін., існувало станове управління (див. Стани), органами якого були магістрати або ратуші. В останній чв. 18 ст. органами міськ. самоуправління стали міські думи. Літ.: Тихомиров М.П. Древнерусские города. М., 1956; Толочко П.П. Древний Киев. К., 1983. М.Ф. Котляр.
Важливим етапом у міськ. розвитку укр. земель, що входили до складу Російської імперії, була адм. реформа 1775—85, яка сформувала ієрархічну структуру адм. центрів різного рівня (губернські і повітові міста). У 1830—40-х рр. новим чинником у процесі містоутворення став початок промислового перевороту, який обумовив розвиток у сільс. місцевості великих пром. вир-в. У серед. 19 ст. на Центр. і Сх. укр. землях (за винятком Криму і Зх. Волині) існувало 113 міст, в яких проживало 1,2 млн осіб, або 10,9 % населення, і 463 містечка, які мали приблизно стільки ж мешканців. На Галичині було 109 міст і містечок з 505 тис. мешканців (17,6 % населення). З 850 міст і містечок на всіх укр. землях лише 62 міста мали понад 10 тис. мешканців (у т. ч. 18 — понад 20 тис.), а понад 50 тис. — 5 (Одеса, Київ, Львів, Бердичів, Харків). Нові міста виникли на пд. України внаслідок колонізації степових губерній і Криму. Як і в попередні століття, городяни займалися переважно торгівлею і ремеслами. Найважливіші міста були пов’язані системою водних і гужових шляхів. Розвиток торг. капіталу сприяв екон. піднесенню торг. вузлів і пунктів, й відповідно — поселень-містечок. Найбільшим М. України в серед. 19
ст. була Одеса, де мешкало 100 тис. осіб. Переважали невеликі міські поселення з кількістю мешканців від 2 до 10 тис. осіб. У 2-й пол. 19 ст. кількість жителів міст подвоїлася і досягла 2,7 млн осіб за рахунок природного приросту населення та скасування кріпосної залежності (див. Селянська реформа 1861). Питома вага городян порівняно з сільс. населенням майже не підвищилася (досягла 11,6 %). Посилилася роль міст як культ. і наук. центрів. Осередками укр. нац. життя стали західноукр. міста, які перебували в межах Австрійс. імперії (від 1867 — Австро-Угорщина). У Рос. імперії склад міськ. населення укр. губерній був здебільшого багатонаціональним, у новопосталих пром. центрах — з перевагою росіян (за рахунок міграції рос. робітників). Розвиток залізничної мережі, металургійної, вугільної і залізорудної пром-сті в останній чверті 19 ст. сприяв процесу урбанізації, який запізнився в Україні порівняно з європ. країнами. Витиснення ярмаркового торгу постійною торгівлею спричинило формування спеціалізованих торгових міст, середнього розміру за кількістю жителів (як Бердичів, Балта, Умань та ін.). З’явилися великі адміністративно-торговопром. центри (Одеса, Харків, Катеринослав (нині м. Дніпропетровськ), Київ, Миколаїв, Кременчук, Черкаси, Єлизаветград (нині м. Кіровоград) і нові міські поселення на залізничних вузлах, біля шахт і рудників у Донбасі та Придніпров’ї, а також газових родовищ в Дрогобицько-Бориславському р-ні. 1897 в центр. і сх. укр. землях налічувалося вже 87 поселень нового пром. типу, однак лише 6 з них отримали міський статус. Питома вага населення пром. селищ була незначною — 0,6 %, підіймаючись у Катеринославській губ. (до складу якої входив Донбас) до 5,2 %. У всіх типах міських поселень скоротилась частка мешканців, які займались сільс. госп-вом. Переважна частка міст (за характером діяльності населення) реально набула статус міських (неземлеробських) поселень. Формувалася нова становокласова структура населення М.
751 МІСТО
752 МІСТО
(див. Соціальна структура населення). Проводилася лібералізація системи міськ. управління (щодо міських дум див. Міська реформа 1870). Процес урбанізації найактивніше охопив Сх. і Центр. землі, а найменше — Західні. У Галичині та на Буковині активно розвивалися лише гол. міста — Львів і Чернівці. За переписом 1910, на укр. землях (у межах кордонів Рос. імперії) існували 125 міст, в яких проживало 3,7 млн осіб. Роль містечок в екон. житті, у зв’язку зі зменшенням значення ярмаркового торгу, занепала. У містах проживало до 18 % населення, і країна залишалась аграрною. Переважну частку міськ. населення становили чоловіки, які мігрували з сіл. За рівнем благоустрою і житлового фонду укр. міста відставали від середнього загальноєвроп. рівня. Негативно позначилися на розвиткові міст соціальні катаклізми 1914—23 рр.: Перша світова війна, розпад Російської та Австро-Угорської імперій (див. Австро-Угорщина), революції (див. Російська революція 1917— 1918, Українська революція 1917— 1921) та громадян. війни (див. Громадянська війна в Україні 1917—1921), а також комуніст. експерименти більшовиків (див. «Воєнний комунізм») та голод 1921—1923 років в УСРР. Руйнація міськ. госп-ва та управління, декласація та депопуляція міськ. населення, масова міграція городян до сіл спричинили тенденцію до дезурбанізації. 1920 чисельність городян, порівняно з 1910, зменшилася на 7,7 %. 1921—23 катастрофічної демографічної втрати зазнали міста в неврожайних губерніях (Одеса 1922 — у два рази). Відродження міст розпочалося 1923. Унаслідок запровадження нової економічної політики відбудовувалося госп-во міст. 1925 було поновлене муніципальне управління у формі виконкомів міських рад, які 1922 були скасовані (об’єднані з виконкомами повітових і губернських рад). Завдяки поверненню городян до міст та високому природному приросту населення чисельність міських мешканців 1926 перевищила довоєн. рівень і досягла 5,4 млн осіб, однак питома вага
міських мешканців серед усього населення залишалась незмінною (18,5 %). За рівнем урбанізації Україна значно відставала від індустріальних країн — в Англії відсоток населення міст становив 39,2, в Австрії — 32,4, у Німеччині — 26. Унаслідок запровадження 1922—26 нового політ. та адм. поділу УСРР (див. Адміністративно-територіальний устрій українських земель) змінилась адм. роль багатьох міст. Було скасовано статус безповітових та заштатних міст, зменшилась питома вага міст з адм. функціями. Якщо 1923 р. 4 з 8-ми типів міст (до яких увійшли 23 окружні центри з 40) були адм. центрами, то 1926 — тільки 2 типи (15 міст із 41) із 6. Формувалася нова соціальна структура М. Розпочалось усунення цілих класів, станів і верств городян (дворян, купців, заводчиків і фабрикантів та деяких ін.). Соціальна структура міських поселень, що визначалася багатоукладною економікою, мала ознаки перехідного періоду. Переважну частку городян (35 становили особи, які не мали професії або не бажали її вказувати (у т. ч. т. зв. лишенці); майже половину, у рівних пропорціях (23,6 % та 23 %), — робітники та службовці, а 18,4 % — господарі, у т. ч. з наймом робочої сили — 0,7 %. 1926 більшість міськ. населення УСРР (37,3 проживала в невеликих міських поселеннях з числом мешканців до 20 тис., третина (33,4 — у 6 великих містах із населенням більше 100 тис. осіб, а решта (29,3 — у середніх містах з кількістю мешканців від 20 до 30 тис. Проте у великих містах зосередилося більше половини робітників, а в середніх — до третини. За соціально-екон. типологізацією міст більшість городян (35,6 проживала у фабричнозаводських містах (до цієї групи входила більшість середніх міст), майже третина (31,2 — в адміністративно-торгово-промислових (таку спеціалізацію мали 17 окружних центрів). Найактивніше зростали міста, пов’язані з фабрично-заводською пром-стю, а найповільніше, через обмеження приватної
торгівлі, — з торгівлею. У Донецько-Придніпровському екон. р-ні сформувалися перші агломерації. Посилювалися екон. функції адм. центрів. З 1923 до 1926 питома вага службовців у окружних центрах скоротилася з 23,7 до 12,5 %, а осіб, які працювали у фабрично-заводській пром-сті, зросла з 11,5 до 13 %. Частка зайнятих у сільс. госп-ві не змінилася (13,5 %). Неокружні міста становили у своїй більшості поселення переважно с.-г. типу. За нац. складом міста залишались багатонаціональними. Серед городян УСРР переважали українці (41,2 % населення), майже однакову, досить вагому, частку становили росіяни (22,2) та євреї (24,45 %). Серед менш чисельних нац. груп виокремлювалися поляки (6,4 %). Нац. специфіку мали окремі регіони УСРР. У містах Правобережжя і зх. Степу переважали українці, євреї і росіяни; на Лівобережжі, у сх. Степу й на Кубані — українці й росіяни. Іншим був нац. склад міст за межами рад. України. У Зх. Україні переважали українці, поляки та євреї, на Буковині — українці, євреї, німці й румуни, на Закарпатті — українці, євреї, угорці та чехи. Наприкінці 1920-х рр. природно-істор. процес містоутворення було перервано. Згідно з концепцією соціаліст. розселення виник новий тип індустріальних міст — т. зв. соціалістичні міста, які планувались як просторові форми політ. і госп. управління системою військово-пром. вир-ва. Міста як інструменти обслуговування централізованого розміщення вир-ва та концентрації робочої сили перестали бути центрами зосередження місц. інтересів, місцем концентрації різноманітної, насамперед «міської», діяльності. Соцміста звичайно складалися з кількох пром. підпр-в і поселень робітників, які на них працювали, та закладів, що їх обслуговували. Важливим компонентом політики містобуд-ва була мінімізація витрат на соціальну сферу. Тотальний контроль та примус городян здійснювалися шляхом організації колективного вир-ва та побуту. Важелями при-
кріплення працівників до місця роботи служили прописка, видача продовольчих карток, наділення житлом з держ. фонду, забезпечення мед. обслуговуванням за місцем роботи, навчання дітей за місцем проживання. Як «пролетарські центри» соцміста займали керівну позицію щодо непролетарських ареалів, що їх оточували. Через посилення екон. складової в містобуд-ві й розвитку міст більшість нових міст була збудована в пром. ДонецькоКриворізькому басейні. Завершилося формування пром. міст (Кривий Ріг, Дебальцеве, Єнакієве, Лисичанськ та ін.). Найшвидше зростали великі багатофункціональні міста з населенням до 50 тис. осіб, в яких проживало 3 /5 усього міськ. населення (Дніпропетровськ, Харків, Київ, Одеса та ін.), де активізувався розвиток пром. сектору економіки й відбувалося зростання питомої ваги робітників серед самодіяльного населення. Форсована індустріалізація спричинила небачені темпи зростання міст і міськ. населення. 1928—41 кількість міст в УРСР збільшилася з 91 до 179, а с-щ міськ. типу, які були запроваджені 1924, — з 95 до 397. Чисельність міськ. населення за 1927— 38 зросла в 2,1 раза (до 11,1 млн осіб). Подвоїлася і частка городян серед усього населення УРСР (з 18,5 до 36,2 %), однак за співвідношенням міськ. і сільс. населення Україна залишалась аграрною країною. Гол. тенденціями в розвитку міст були збільшення міськ. населення переважно за рахунок мех. приросту (міграції до міст сільс. населення), стрімке розширення території міст та нарощування їх екон. потенціалу, недостатній комплексний розвиток великих і середніх міст та функціональна невизначеність осн. маси міських поселень. Пік зростання міськ. населення (9,5 % на рік) припадав на роки розкуркулення та початок масової колективізації — 1930— 31 (див. Колективізація сільського господарства в УСРР/УРСР), а стагнації — на голодоморний 1933 (див. Голодомор 1932—1933 років в УСРР) через природне скорочення населення (міськ.—
на 153,8 тис. осіб) та призупинення в’їзду селян до міст (див. Паспортизація населення). У наступні роки міграція селян до міст відновилася. Механізм міськ. розвитку, що склався в УСРР на поч. 1930-х, зберігався до кінця 1980-х рр. Міста західноукр. земель 1920 —30 не зазнали суттєвих змін. Питома вага міськ. населення 1931 залишалась на рівні 1921 — 18,5 %. 1939—45 до складу УРСР увійшло 96 міст і 84 с-ща міськ. типу Західної України, Буковини Північної і Бессарабії — у більшості невеликі поселення торг. і ремісничого типу. За роки Другої світової війни 60 % міст було зруйновано. Повоєнні роки були періодом відбудови та реконструкції міськ. госп-ва. Докорінні зміни відбулися в соціальнокласовій структурі та нац. складі населення міст укр. земель, приєднаних до УРСР (зокрема, збільшилася частка росіян та зменшилася — німців, поляків, румунів і чехів). 1954 після передачі Україні Кримської області в республіці стало 274 міста і 766 с-щ міськ. типу. 1959 чисельність міст в УРСР зросла до 332, однак 54 % населення республіки залишалося в сільс. місцевості. У заг. кількості міст переважали малі міста з населенням до 50 тис. осіб. За народногосп. профілем переважали пром. міста (205). Багато з них, особливо середні і великі, одночасно виконували функції транспортних, адм. і культ. центрів, а також організаційно-вироб. с.-г. центрів. Позначилася тенденція до розвитку невироб. сфери економіки М. та збільшення частки населення, зайнятого у сфері обслуговування. Пром. міста переважно зосереджувалися в Донецько-Придніпровському екон. р-ні (107 із 205), організаційно-вироб. центри сільс. госп-ва — у Пд.-Зх. екон. р-ні (57 із 77). У ДонецькоПридніпровському р-ні багато вироб. центрів сільс. госп-ва вже давно перетворилися в переважно індустріальні. Курортні центри розташовувалися в Пд.-Зх. і Пд. (Чорноморському) екон. р-нах. Гол. рисою процесу містоутворення стало зростання вглиб і вшир агломерацій як провідної
форми розселення. Поряд з тими, що вже склалися (ДонецькоМакіївською, Горлівсько-Єнакіївською, Кадіївсько-Комунарською, Дніпропетровсько-Дніпродзержинською, Криворізькою та ін.), формувалися (Харків., Київ., Запоріз., Кременчуцька, Львівсько-Волин. та ін.) та виникали (Західно-Донбаська, Дніпровська, Прикарпатська) нові агломерації. Змінювався нац. склад населення міст. Порівняно з 1926 зросла частка українців (до 61,5 і росіян (до 29,9 %), а ін. національностей — зменшилася (зокрема, євреїв — до 4,2 %, поляків — до 0,9 %). На 1959 до міст переїхало більше третини українців (36,8 і переважна частка росіян (81 %), які мешкали в УСРР. Для порівняння: 1926 в містах мешкало 10 % українців і 46 % росіян. Демографічний вибух та науково-тех. революція 2-ї пол. 20 ст. привели до переміщення переважної частини населення України до міст. За тридцять років з кінця 1950-х до кінця 80-х рр. кількість міськ. населення зросла майже в два рази— з 15 до 29,9 млн осіб, а його питома вага серед заг. чисельності населення збільшилася з 45,8 до 70 %. У той же час з’явилась тенденція скорочення населення невеликих міст (з чисельністю мешканців від 3 до 10 тис.). Якщо 1939—59 чисельність їх мешканців зросла на 132 тис. (з 480 тис. до 612 тис. осіб), то в наступне тридцятиріччя скоротилася на 186 тис. (до 426 тис.). З кінця 1960-х рр. процес містоутворення уповільнився. За десятиріччя в УРСР з’явилося лише 11 нових міст, у той час як 1939—59 — 53. Більшість індустріальних М. залишалась у Донецько-Дніпровському пром. рні. Продовжився екстенсивний розвиток великих міст з населенням 500 тис. і більше. Якщо 1959 найбільша частка міських жителів УРСР проживала в містах із чисельністю мешканців до 50 тис. (32 %), то у 1970 — із числом жителів понад 500 тис. (34 %). Диспропорції урбанізації призводили до негативних соціально-екон. наслідків у розвиткові великих міст та менш розвинутих поселеннях.
753 МІСТО
754 МІСТО
Київ 10—13 ст. Частина гори з краєвидом Подолу на задньому плані. Місто Ярослава. Фрагмент макета. Автор Д. Мазюкевич. 1968.
Намітилися тенденції більш рівномірного розвитку урбанізації. Активізувалися буд-во нових пром. центрів у Пд.-Зх. і Пд. екон. р-нах та зростання обласних центрів у Пд.-Зх. Якщо в цілому по УРСР темпи збільшення міськ. населення в обласних центрах за 1959—70 становили 141 %, то у Пд.-Зх. р-ні — 155. За станом на 1970 більшість населення УРСР (55 переселилася в міста. До 1979 частка городян зросла до 61, а у 1989 — до 70 %. 1989 в містах УРСР було зосереджено більше 75 % осн. промислово-вироб. фондів і 95 % науково-дослідних закладів. За кількістю великих міст (із населенням понад 100 тис.) республіка посідала одне з провідних місць серед країн світу. Таких міст в УРСР налічувалося 61. Населення 7 міст сягало або перевищувало мільйон осіб: Києва, Дніпропетровська, Одеси, Донецька, Харкова, Запоріжжя, Кривого Рогу. На поч. 1990-х рр. унаслідок соціальної дестабілізації в розвитку міст з’явилися тенденції до дезурбанізації. Незважаючи на появу в 1989—90-х рр. 13 нових міст, чисельність городян скоротилась на 161 тис. — з 29,9 млн до 29,7 млн осіб. Відбувалася міграція мешканців великих міст, зокрема до сільс. місцевості та невеликих міст. На поч. 21 ст. Україна ввійшла до списку 25-ти
країн світу з найбільшою кількістю міських жителів. 2008 в Україні налічувалося 458 міст. Літ.: Міські селища УСРР. Х., 1929; Велихов Л. Основы городского хозяйства. М., 1928; Шнейдер Г. Город в России. В кн.: Энциклопедический словарь Гранат; Вологодцев И.К. Особенности развития городов Украины. Б/м., 1930; Милютин Н.А. Соцгород. Проблема строительства социалистических городов. Основные вопросы рациональной планировки и строительства населенных мест СССР. М., 1930; Константинов О.А. Города Украины. В кн.: Известия Всесоюзного географического общества, т. 86, вып. 2. М., 1954; Пітюрено Ю.І. Розвиток міст і міських розселень в Українській РСР (особливості розвитку і розміщення, типологія, територіальні системи і переписи). К., 1972; Питюрено Е.И. Территориальные системы городских поселений Украинской ССР (методология и методика исследования, анализ современного состояния, закономерности и перспективы развития). К., 1977; Ковтун В.А., Степаненко А.В. Города Украины (экономико-географический справочник). К., 1990; Жиромская В.Б. Советский город в 1921—1925 гг. М., 1988; Подгаецкий В.В. Города Украины в годы нэпа (вариант клиометрических подходов к анализу социальных структур). Днепропетровск, 1994; Адамов Б.І. Економічна сутність міста і закони еволюції міських поселень. Донецьк, 1995; Івченко А.С. Міста України: Довідник. К., 1999; Його ж. Містечка України: Довідник. К., 1999; Бойко-Бойчук О. Стратегія розвитку міст України. К., 2002; Дмитрієва В.А. Особливості урбанізації в Україні в середині 20-х років ХХ сторіччя: технологія баз даних та математико-ста-
тистичні методи аналізу. Дніпропетровськ, 2002; Оніщук Г.Г. Міські комплекси України: теорія і практика розвитку. К., 2002; Заставецький Т. Система міських поселень агропромислового регіону в умовах трансформації суспільства. Тернопіль, 2005; Меерович М. Социалистический город: Формирование городских общностей и советская жилищная политика в 1930-е годы. В кн.: Советская социальная политика 1920—1930-х годов: идеология и повседневность. М., 2007; Міста України. К., 2007. О.М. Мовчан.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «МІСТО» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
становили особи, які не мали професії або не бажали її вказувати (у т. ч. т. зв. лишенці); майже половину, у рівних пропорціях (23,6 % та 23 %), — робітники та службовці, а 18,4 % — господарі, у т. ч. з наймом робочої сили — 0,7 %. 1926 більшість міськ. населення УСРР (37,3 