MAНТЕЙФЕЛЬ-ЦЬОГЕ (Manteuffel-Szoege) Тадеуш (05.03.1902 —22.09.1970) — польс. історикмедієвіст, д-р габілітований (1930), професор (1951). Чл.-кор. Польс. АН (1952). Н. в місцевості Жежица в Литві — нащадок однієї з гілок давнього рицарського роду фон Мантейфель, пов’язаного походженням з Померанією. Навч. у варшавській г-зії Хжановського, г-зії «Macierzy Polskiej» у Петрограді (нині м. Санкт-Петербург), 1919 закінчив г-зію ім. Замойського у Варшаві. Вивчав історію у Варшавському ун-ті, однак 1920 перервав навчання — добровольцем брав участь у польсько-радянській війні 1920. Був важко поранений, втратив праву руку. Після демобілізації продовжив навчання, готував дипломну працю в семінарі проф. Я.-К.Корвіна-Кохановського, згодом — проф. М.Гандельсмана, під кер-вом якого захистив докторську дисертацію (1924). Відбув дворічне стажування у Франції, Італії й Великій Британії. Після повернення до Польщі працював в Архіві Громад. освіти у Варшаві (Archiwum OСwiecenia Publicznego), провадив у Варшавському ун-ті просемінар з історії середньовічної Франції. Після річного перебування в Парижі (Франція) й Гейдельберзі (Німеччина) почав викладати у Варшавському ун-ті історію Франції й початки феодалізму. Був діячем Т-ва любителів історії (Towarzystwо Mi»oСnikоw Historii), секретарем і організатором 7-го Міжнар. конгресу істор. наук у Варшаві (1931; див. Міжнародні конгреси дослідників історії та суміжних наук). Від 1936 — чл.-кор. Варшавського наук. товариства
(Towarzystwо Naukowe Warszawskie). Досліджував історію держави франків, присвятивши їй монографії: «Polityka unifikacyjna Chlotara II» (1925) i «Teoria ustroju feudalnego wed»ug Consuetudines Feudorum XII—XIII w.» (1930). Бажаючи всебічно висвітлити функціонування середньовічних сусп-в, звернув увагу на тогочасну культуру; займався також містами Зх. й Центр. Європи. Наприкінці 1930-х рр. спробував створити синтезу з історії європ. середньовіччя, але задум здійснив лише частково, опублікувавши нарис «Історія раннього середньовіччя» («Dziejе wczesnego Сredniowiecza», 1938). Після початку Другої світової війни й поразки Польщі в листопаді 1939 перейшов на працю до варшавського Архіву документів новітньої доби (Archiwum Akt Nowych). Під час гітлерівської окупації докладав чимало зусиль щодо врятування польс. культ. спадщини (збірок Архіву Громад. освіти й Архіву документів новітньої доби та б-ки Ін-ту історії Варшавського ун-ту). Від 1940 працював у нелегальній Спілці збройної боротьби (Zwizеk Walki Zbrojnej), згодом таємно співпрацював з Бюро інформації та пропаганди підпільної Армії Крайової, був секретарем редакції конспіраційного двотижневика «WiadomoСci Polski» (псевдонім Sey); за порадою проф. М.Гандельсмана організував істор. секцію таємного Варшавського ун-ту, одночасно продовжував вивчати історію середньовічної к-ри. Під загрозою арешту з липня 1944 перейшов на нелегальне становище. По війні розпочав відбудову Варшавського ун-ту, де вже 15 липня 1945 започаткував свій семінар. 1 вересня 1945 отримав звання екстраординарного професора. Одночасно відновлював наук. життя й освіту, зокрема, провадив вакаційні курси для викладачів історії. Був членом Польс. академії наук (Polskiej Akademii Umiej=tnoСci; з 1949). 1951 отримав звання ординарного професора. Був головою Польс. істор. т-ва (1950—53). Орг. й викладацька робота обмежувала його власну наук. діяльність, однак М.-Ц. повер-
нувся до передвоєнних планів й 1958 надрукував велику працю «Всесвітня історія: Середньовіччя» («Historia powszechna: Рredniowiecze»; численні перевидання в наступні роки — 16-те вид., доп., Варшава, 2005). Одночасно продовжував досліджувати середньовічну к-ру. У 2-й пол. 1940-х рр. створив колектив з підготовки істор. енциклопедії. Одначе ця праця наштовхнулася на гостру критику властей, а весь наклад 1-го тому енциклопедії 1949 був знищений. Коли в 1950-х рр. у польс. істор. науці, поряд з фальшуваннями минулого, запанував вульгарно-марксистський метод, М.-Ц. вирішив дистанціюватися від офіц. історіографії й рятувати те, що можливо було врятувати. Далі працював у Варшавському унті (зокрема, був дир. університетського Ін-ту історії, у 3-му томі праць якого 1948 надрукована цінна монографія Г. Яблоньського «Polska autonomia narodowa na Ukrainie 1917—1918») i в Польс. істор. т-ві. 1951 був співзасн. Польс. АН (ПАН; замість ліквідованої владою Polskiej Akademii Umiej=tnoСci), з 1952 — чл.-кор. ПАН. Був засн. і першим директором Ін-ту історії ПАН (1953—70). З серед. 1950-х рр. відновилися й набули регулярного характеру контакти укр. істориків з польс. колегами, зокрема, учених Ін-ту історії АН УРСР (нині Інститут історії України НАН України) з науковцями керованого М.-Ц. Ін-ту історії ПАН. Так, у квітні 1957 проф. В.Голобуцький брав участь в обговоренні макету 2-го тому «Історії Польщі», що відбулося під головуванням М.Ц. в Ін-ті історії ПАН у Варшаві. На всіх посадах захищав інтереси справжньої науки від кон’юнктурного втручання й прагнув добирати відповідні наук. кадри. Допомагав у цьому його власний незаперечний авторитет у наук. співтоваристві. Життєві випробування спричинили хворобу серця, унаслідок якої він змушений був 1955 залишити посаду дир. Ін-ту історії Варшавського ун-ту, залишившись водночас професором цього навч. закладу. 1968, після владної заборони поєднувати наук. й викладацьку діяльність, зали-
шив Варшавський ун-т й надалі працював лише в Ін-ті історії ПАН, який нині носить його ім’я. П. у м. Варшава. Праці: Polityka unifikacyjna Chlotara II. Warszawa, 1925; Teoria ustroju feudalnego wed»ug Consuetudines Feudorum XII—XIII w. Warszawa, 1930; Uniwersytet Warszawski w latach 1915/ 16—1934/35: Kronika. Warszawa, 1936; Uniwersytet Warszawski w latach wojny i okupacji: Kronika 1939/40—1944/45. Warszawa, 1948; Papiestwo i cystersi ze szczeg\lnym uwzgl“dnieniem ich roli w Polsce na prze»omie XII i XIII wieku. Warszawa, 1955; Рredniowiecze powszechne: Do schy»ku XV wieku. Warszawa, 1958; Z dziej\w podziemnego Uniwersytetu Warszawskiego. Warszawa, 1961; Narodziny herezji: Wyznawcy dobrowolnego ub\stwa w Сredniowieczu. Warszawa, 1963, 1964; Polska pierwszych Piast\w: PaЅstwo, spo»eczeЅstwo, kultura. Warszawa, 1968; Kultura Europy Сredniowiecznej. Warszawa, 1974; Historyk wobec historii: Rozprawy nieznane, pisma drobne, wspomnienia. Warszawa, 1976. Літ.: Dunin-Wsowicz K. Tadeusz Manteuffel jako organizator tajnego nauczania. В кн.: Polska w Сwiecie. Warszawa, 1972; Gieysztor A. Manteuffel Tadeusz. В кн.: Polski s»ownik biograficzny, t. 19. Wroc»aw—Warszawa—Krak\w—GdaЅsk, 1974; Instytut Historii Polskiej Akademii Nauk 1953—1993. Warszawa, 1993; BaraЅski M. Manteuffel Tadeusz. В кн.: S»ownik historyk\w polskich. Warszawa, 1994; Manteuffel-Szoege Tadeusz. В кн.: Nowa encyklopedia powszechna PWN, t. 4. Warszawa, 1996; Maternicki J. Warszawskie Сrodowisko historyczne w okresie II Rzeczypospolitej. Rzesz\w, 1999; Інститут історії України НАН України: Друге двадцятиріччя (1957—1977): Документи і матеріали. К., 2007. О.С. Рубльов.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «MAНТЕЙФЕЛЬ-ЦЬОГЕ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
