МАНДРИКИ — козац.-старшинський (згодом — дворянський) рід, що походить від Андрія Мандрики (1-ша пол. 17 ст.). Створили династію кобижчанських сотників. Василь Андрійович посідав цей уряд 1681, 1691, 1693, 1695, його брат Федір Андрійович — 1672, 1675 та 1676, сини — Матвій Васильович (р. н. невід. — п. 1705) — 1704—05, Олексій Васильович — 1718—23, онук — Семен Матвійович (р. н. невід. — після 1751) — 1728—51, правнук — Яків Микитович (бл. 1749 — після 1800) — 1771—81. Ін. представники роду обіймали посади значкових товаришів, військових товаришів і бунчукових товаришів. З цього роду походять учасники антинаполеонівських війн брати Микола Якович (1777—1853), генерал-лейтенант (1845), командуючий Казанським військ. округом, та Андрій Якович (бл. 1775 — р. с. невід.) — відставний полковник (1816), вологодський (1822—24) та полтав. (1824—29) віце-губернатор, а також Володимир Григорович (1851 — бл. 1910) — генерал-лейтенант, командуючий бригадою 7-ї кавалерійс. д-зії (1903—07); Олександр Миколайович (1876—1928) — полковник (1915), вологодський віце-губернатор (1914—16), в. о. тифліського губернатора (1916— 17), учасник Білого руху; Іван Якимович (1858 — р. с. невід.) —
Gawathowic Jacob. «Tragaedia albo wizerunk Сmierci przeСwi“tego Jana Chrzcicielа...». Яворів, друкарня Я. Шеліги, 1619. Титульний аркуш.
490 МАНДРІВНІ
С.Ф. Манжула.
меценатів, переїжджали від одного місця до іншого. Це зумовлено піднесенням культ. життя в Україні в 1-й пол. 17 ст., процесом секуляризації освіти, книгодрукування. Представлені діяльністю Кирила-Транквіліона Ставровецького, Павла Домжив-Лютковича і польс. друкаря Я.Шеліги. Кирил-Транквіліон Ставровецький був автором, видавцем і друкарем, видавав власні твори в Почаєві («Зерцало богословії», 1618), Рохманові (нині село Шумського р-ну Терноп. обл.; «Євангеліє учительне», 1619) та Чернігові («Перло многоцінноє», 1646). Незалежність від замовника сприяла вільному трактуванню Кирилом-Транквіліоном Ставровецьким християн. догматів, в аргументації яких він спирався на деякі положення антич. філософії, астрології. Це викликало інтерес у читача і в той же час несприйняття його книг правосл. церквою та забороною, зокрема «Євангелія учительного» як в Україні, так і в Росії. Чернець Павло Домжив-Люткович був пов’язаний з братським рухом в Україні та Білорусі. 1611 став ігуменом мінського братського Петропавловського монастиря. Видавничу діяльність розпочав в Угерцях (нині с. Нагірне Самбірського р-ну Львів. обл.), володінні О.Шептицького, де 1618 разом із своїм помічником ієродияконом Сильвестром видав «Собрание вкратце словес от Божественного Писанія». Книга була розрахована на дітей, містила короткий катехізис, уривки з повчань отців Церкви (див. Патристика). 1620 тут видав кн. «Апостоли і євангелія чрез все неділі і праздники и ізбранним святим», 1622 — «Казанья» на пам’ять О.Шептицького. Потім переїхав на Волинь, де в Четвертні (нині село Маневицького р-ну Волин. обл.) видав Псалтир (1625). Від 1628 оселився в Луцьку, видавав збірки віршів. 1629 став ігуменом невеликого монастиря в Чорній поблизу Гощі, де продовжував видавничу діяльність. Тут опублікував 2 кн. — «Часослов» і переклад з польс. кн. С.Решки «Діалог або розмова человіка хорого албо умираючого з духом». По його смерті 1631 друкарня перейшла до Луцького братства.
Мандрівною була і польс. друкарня Я.Шеліги, яка діяла в Добромилі в маєтку Я.-Щ.Гербурта (1611—17), на замовлення якого друкував лат. мовою хроніки Я.Длугоша, Вінцентія Кадлубека, тв. С.Оріховського та ін. Потім працював у Львові, Яворові, де видав драму польс. письменника Я.Гаватовича «Трагедії, або Образ смерті пресвятого Йоана Хрестителя, посланця Божого» (1619), до якої додані дві інтермедії укр. мовою. 1621—26 друкував у Ярославі (нині місто в Польщі), звідси перебрався знову до Львова, де працював до кінця життя 1637. Тематика його книг залежала від замовників, ними були: катол. чернецтво і духовенство, шляхта, міщани, викладачі та учні шкіл. Видавав польс. мовою реліг. та морально-дидактичну літ., панегірики, наук. трактати, вірші, тези диспутів, полемічні та публіцистичні твори. З укр. авторів опублікував збірку проповідей Касіяна (Саковича), полемічні тв. Мелетія (Смотрицького). Його друкарню придбав М.Сльозка. Літ.: Исаевич Я.Д. Преемники первопечатника. М., 1981; Маслов С.И. Кирилл-Транквиллион Ставровецкий и его литературная деятельность. К., 1984; Колосова В.П. Новые данные к биографии Павла ДомживЛютковича. В кн.: Федоровские чтения, 1982. М., 1987; Ісаєвич Я. Українське книговидання: Витоки. Розвиток. Проблеми. Львів, 2002. О.М. Дзюба.
бити собі гроші для завершення навчання. Частина студентів не верталася з вакацій. Вони залишалися при школах: учили дітей, складали травестійно-бурлескні вірші, орації, співали в церк. хорі, ходили з вертепом на Різдвяні свята. Діяльність М.д. була невід’ємним атрибутом громад. життя, вони ставали героями інтермедій, де в традиціях укр. нар. сміхової к-ри змальовані як відчайдушні молодики, здатні видурити в простодушних селян та міщан трохи сала, хліба й горілки, невипадково часом їх називали «пиворізами», «горілкопивцями». У жартівливо-пародійному тоні зображували у віршах своє студентське життя та пригоди під час мандрів. М.д. привносили в нар. к-ру елементи професійності. Вони типологічно споріднені із західноєвроп. середньовічними вагантами. Образи М.д. яскраво зображені в спогадах І.Турчиновського, І.Тимковського. Вони стали героями літ. творів Г.Квітки-Основ’яненка, М.Гоголя, повісті Т.Шевченка «Близнецы». Літ.: Тимковский И. Мое определение в службу. «Москвитянин», 1852, № 17—18; Житецкий П. Мысли о народных малорусских думах. К., 1893; Українська література ХVIII ст. К., 1983; Микитась В. Ваганти та мандрівні дяки. «Київська старовина», 1992, № 5. О.М. Дзюба.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «МАНДРИКИ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
