МАКСИМЕЙКО Микола Олексійович (17(05).06.1870—14.04. 1941) — історик права. Професор (1903), д-р права (1914). Н. в с. Волошнівка (нині село Роменського р-ну Сум. обл.) в сел. родині. Початкову освіту здобув у приходській школі та прогімназії. Навч. в Колегії Павла Ґалаґана (1884—88) та на юрид. ф-ті Київ. ун-ту (1888—92). Після закінчення ун-ту був залишений стипендіатом при кафедрі історії рос. права для підготовки магістерської дисертації. Від 1897 — приват-доцент Харків. ун-ту (нині Харківський національний університет). Від 1897 — член Харківського історико-філологічного товариства, від 1900 — Харків. юрид. т-ва. Від 1903 — екстраординарний, 1905 —18 — ординарний професор кафедри історії рос. права Харків. ун-ту. М. вів активну громад. та пед. діяльність. Викладав на жін. та робітн. курсах, читав лекції з історії права в Харків. нар. ун-ті (1903—15). Брав участь у роботі багатьох наук. т-в, зокрема, Харків. історико-філол. т-ва та Т-ва поширення в народі грамотності (див. Товариства грамотності). Доклав чимало зусиль для організації 12-го Археол. з’їзду (див. Археологічні з’їзди), який відбувся в Харкові. 1905, разом із професорами Харків. ун-ту М.Сумцовим, Д.Багалієм, Т.Буткевичем, входив до складу Ради з питань про усунення обмежень Емського указу 1863, які застосовувалися до укр. мови і укр. літератури (див. також Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876), яка виступала за скасування утисків укр. к-ри. Був прихильником ідей Конституційно-демократичної партії та відстоював її позиції на шпальтах харків. газет «Мир», «Волна», «Будущее». Але в укр. питанні наголошував на необхідності децентралізації Російської імперії та наданні автономії її народам. 1915 успішно захистив дис. на тему: «Опыт критическо-
го исследования Русской правды» та здобув ступінь доктора наук. У період Російської революції 1917—1918 та громадянської війни в Україні 1917—1921 займав очікувальну позицію. Він як не брав участі у засіданнях Партії нар. свободи (партія кадетів), так і публічно відмовчувався за часів Української Центральної Ради, гетьманату П.Скоропадського та Директорії Української Народної Республіки. 1919, як і більшість викладачів Харків. ун-ту, співпрацював з Академічним союзом на допомогу Добровольчій армії (див. Добровольча армія). 1920 під враженням від розгорнутого денікінцями терору (див. Денікіна режим в Україні 1919—1920) більшість діячів масово перейшли на бік рад. влади. Співпраця з рад. владою стала гарантом продовження наук. та пед. діяльності М. Але при цьому, як і більшість професорів старшого покоління, він залишався позапартійним. Брав активну участь в організації правового від-ня при Ін-ті нар. госп-ва та був першим деканом юрид. ф-ту цього закладу. Через різке погіршення стану здоров’я 1920 змушений був переїхати на Полтавщину, де викладав у школах Полтавщини та читав лекції серед населення. 1920—24 працював ученим консультантом кодифікаційного відділу нар. комісаріату юстиції УСРР, а також професором правового від-ня при Ін-ті нар. госп-ва. Разом із рад. правниками С.Вереткою, З.Висоцьким, В.Дністрянським, О.Малицьким, П.Момотом, Ю.Яворським М. вів дискусію щодо шляхів розвитку укр. юрид. термінології на шпальтах юрид. журналів. 1924— 26 — професор Харків. геодезичного та землевпорядного ін-ту. 1925 обраний чл.-кор. ВУАН. 1926—34 очолював секцію історії укр. права Науково-дослідного інституту історії української культури імені академіка Д.Багалія. 1928 змушений був виступити на заг. засіданні співробітників НДІ історії укр. к-ри ім. акад. Д.Багалія з публічною самокритикою своїх поглядів як «буржуазно-націоналістичних». Така акція врятувала М. від переслідувань. Проте 1929 його кандидатура на обрання чл.-кор. ВУАН була відхилена.
1934—40 брав участь у роботі Комісії АН УРСР з вивчення західнорус. і укр. права. 1940—41 — старший наук. співробітник Ін-ту історії України АН УРСР (нині Інститут історії України НАН України). Праці вченого присвячені політ. ладові та праву ЛитовськоРус. д-ви. Зробив значний внесок у дослідження «Руської правди». Праці: Сеймы литовско-русского государства до Люблинской унии 1569 г. Х., 1902; Опыт критического исследования Русской правды, вып. 1. Х., 1914; Система Руської правди в її поширеній редакції. К., 1926; Інтерполяції в тексті поширеної Руської правди. К., 1929. Літ.: Скакун О.Ф. М.О. Максимейко — історик права (до 100-річчя від дня народження). «УІЖ», 1970, № 7; Його ж. М.О. Максимейко як історик права. «Проблеми правознавства», 1972, № 21; Богдашина О.М. Діяльність Харківської науково-дослідної кафедри української культури ім. акад. Д.І. Багалія (1921—1934). Х., 1994; Її ж. Розвиток історико-правової думки в Російській імперії (друга половина ХIХ — початок ХХ ст.). Х., 2000; Бондарук Т.І. Західноруське право: дослідження і дослідники (Київська історико-юридична школа). К., 2000; Остапенко С.В. Науково-педагогічна та громадська діяльність М.О. Максимейка: Автореферат дис. ... канд. істор. наук. Х., 2008. П.І. Скрипник.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «МАКСИМЕЙКО» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
