МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО — найбільш поширений у містах Центрально-Сх. Європи варіант нім. права (лат. Ius theuthonicum), що виник у 12 ст. в м. Магдебург (Німеччина). Незалежно від терену свого побутування, це право означало: міську автономію для нових поселенців (колоністів), міське самоврядування з власним судочинством, що здійснювалося через виборні органи — раду (див. Рада міська за магдебурзьким правом) і лаву або дідичного війта, спадкоємне і відчужувальне право на міську нерухомість на певних умовах, постійний чинш як феод. ренту, свободу вибору занять (у сфері торгівлі або ремеслі). Джерелом М.п. був привілей архієпископа Віхмана (1188), а також правові повчання лавників — шефенів (нім. Schoeffen) з м. Магдебург. Їх доповнив звід саксонського права «Саксонське дзеркало» (лат. Speculum Saxonum), написаний бл. 1233 Ейке фон Репковим. Від серед. 13 ст. осн. джерелом М.п. вважався «Вайхбільд» (нім. Weichbild). Різними були напрями проникнення на землі ЦентральноСх. Європи елементів нової орг. моделі міст на М.п. Поступово, зазнавши деяких змін, воно поширилося на кілька тисяч нових міст і стало осн. засадою і зразковим варіантом для міськ. писемного права в Центрально-Сх. Європі. У деяких містах були поширені модифіковані варіанти М.п. — хелмінське право та щредське право. У часи пізнього середньовіччя М.п. пов’язувалося не тільки з нім. колонізацією, а й з бурхливим урбанізаційним процесом, який супроводжувався наданням локаційних привілеїв (від лат. locatio — заснування). У 13 ст. цей процес охопив дві наймогутніші в Центрально-Сх. Європі монархії — Чеське та Угорське королівства. З серед. 13 ст. він розгорнувся в усіх землях Польс. королівства. Найбільше нових лока-
цій відбулось у Малопольщі: тут у 14 ст. зазначено 97 містозасновницьких ініціатив, у Великопольщі — 55, у Сєрадзькій і Ленчицькій землях — 26, у Куявії і Добжинській землі — 15, у Мазовії — 36. Наприкінці 15 ст. центр. й зх. землі Корони Польської були оптимально насичені міськ. осередками, яких налічувалося 556. Поширеною в польс. містах була версія «Вайхбільду», викладена Конрадом з Ополя. Латиномовний варіант цього зводу Іus municipale ввійшов до т. зв. Статуту Ласького (1506). Використовувалася також версія, укладена в Німеччині, т. зв. Вульгата, яка в перекладі М.Яскера (1535) стала обов’язковою в польс. містах. На практиці, однак, використовувалися польс. переклади «Вайхбільду» і «Саксонського дзеркала» П.Щербича (видання 1581). Перша хвиля поширення М.п. на укр. землі припала на 2гу пол. 13 ст., коли в Холмі (нині м. Хелм, Польща), Перемишлі (нині м. Пшемисль, Польща), Львові, Галичі, Володимирі (нині м. Володимир-Волинський) з’явилися нім. громади. Із включенням західноукр. земель до складу Корони Польс. урбанізаційний процес на землях Галицької Русі інтенсифікувався: до кінця 14 ст. тут відбулося 37 локацій, у 15 ст. — 73. Привілеї на М.п. дістали Сянок (нині м. Санок, Польща; 1339, повторно — 1366), Львів (1356), Перемишль (1389), а на Поділлі — Кам’янець (нині м. Кам’янець-Подільський; 1374), Смотрич (1448). Від поч. 16 ст.
локаційний рух динамічно відбувався в Руському воєводстві: на кін. 15 ст. тут було засновано 48 міст, а на кін. 16 ст. — 125. Виникнення міст у цьому регіоні зумовлювалося, передусім, необхідністю захисту місц. людності від татар. і турец. нападів. У 16 ст. локаційна хвиля посилилася також у Подільському воєводстві, де було засновано 47 міст. Укладення Кревської унії 1385 сприяло поширенню М.п. на землях Великого князівства Литовського. Першим магдебургію дістало столичне м. Вільно (нині м. Вільнюс; 1387), міський устрій якого було організовано за взірцем тодішньої столиці Корони Польс. — Кракова, пізніше — Берестя (нині м. Брест, Білорусь; 1390, повторно — 1408), Ковно (нині м. Каунас, Литва; 1408), Троки (нині м. Тракай, Литва; прибл. 1409). Стрімкий розвиток міст у ВКЛ настав за часів правління Казимира IV Ягеллончика (1440—92) та його сина Олександра (1492—1506). Серед укр. міст, які отримали привілеї на М.п. в 15 — на поч. 16 ст., були: Луцьк (1432, підтверджене 1497, 1503), Кременець (1438, підтверджене 1442 та 1536), Володимир (1490-ті рр., підтверджене 1509, 1532), Київ (1498, підтверджене 1514, 1516), а також кілька приватновласницьких містечок на прохання їхніх власників. Характерною рисою розвитку міської мережі у ВКЛ було, по-перше, те, що привілеї на М.п. надавалися здебільшого вже існуючим міським осередкам та тим, які мали бути відновлені й заселені на городищах, де існували поселення, спустошені ще в часи монголо-татарської навали; по-друге, істотною
Київ. Колона Магдебурзького права або «нижній» пам’ятник князю Володимиру Святославичу. Архітектор А. Меленський, 1802—1808.
була різниця між зх. і сх. частинами д-ви: на відміну від західної, де зосередилася більшість міст на «німецькому праві», у східній лише невелика кількість міст отримала магдебурзькі привілеї, та й то досить пізно. Наступна велика хвиля надання привілеїв на М.п. укр. містам відбулася після інкорпорації укр. земель до складу Корони Польс. за актом Люблінської унії 1569. В останній третині 16 ст. на тих землях було засновано кілька десятків нових міст та надано їм привілеї на М.п. Так, у Волинському воєводстві такі привілеї отримали Крупіль (1570), Качин (нині село Камінь-Каширського р-ну Волин. обл.; 1576), Мовчанів (нині село Локачинського р-ну Волин. обл.; 1576), Ямпіль (1578), Мосор (1578) та ін. Серед міст Київського воєводства — Бишів (нині село Макарівського р-ну Київ. обл.; 1581), Черняхів (1583), Корсунь (нині м. КорсуньШевченківський; 1584), Переяслав (нині м. Переяслав-Хмельницький; 1585), Брусилів (нині с-ще міськ. типу Житомир. обл.; 1585), Біла Церква (1588), Чигирин (1589, 1592), Паволоч (нині село Попільнянського р-ну Житомир. обл.; 1589), Пирятин (1592), Мошни (нині село Черкас. р-ну Черкас. обл.; 1592) та ін. Надання привілеїв на М.п. укр. містам тривало і в 17 ст. На початок 1640-х рр. ним користувалася більшість міст Правобережної України. У Лівобережній Україні такі привілеї отримали Стародуб (1620), Чернігів (1623), Ніжин (1625), Мглин (нині місто Брянської обл., РФ; 1626), Миргород (1631), Мрин (нині село Носівського р-ну Черніг. обл.; 1647) та ін. У містах, що користувалися М.п., залежно від правового статусу сторін, предмета суперечки, а також від часу, коли стався злочин, існували такі види судів: війтівський — розглядав дрібні майнові справи, де не складалася присяга — він відбувався щодня, гайний поточний — суд війта і лавників, розглядав особисті немайнові справи та справи, пов’язані зі спадщиною, гайний викладний — розглядав цивільні і кримінальні справи, гайний гостинний — розглядав справи, в яких хоча б однією стороною був немісц. житель або іноземець,
найчастіше — купець, гайний гарячий — розглядав кримінальні справи, коли злочинець був затриманий на місці злочину. Розгляд суд. справи, як правило, проводили війт разом із лавниками. Вирок виносив війт при обов’язковій присутності лавників. Міські ради також мали суд. функції. Радецький суд теж розглядав кримінальні справи, але значно більшої ваги й значення, та різні цивільні справи і виносив вироки. До його складу входили радці з бурмистром, який очолював цю колегію. Радецький суд вважався вищою апеляційною інстанцією для війтівськолавничого суду. Остаточною (найвищою) інстанцією для всіх видів міських судів був асесорський суд (Iudicium Assessorum Regium) — королів. надвірний суд. У суд. практиці в укр. містах найбільш популярними були праці польс. правника Б.Гроїцького «Артикули магдебурзького права…» («Artykuly prawa Magdeburskiego, ktо`re zowi- Speculum Saxonum...», видана 1558) та «Порядок міських судів…» («Porz-dek s-dо`w i spraw mieyskich prawa Magdeburskiego w Koronie Polskiej», видана 1559), які не раз перевидавалися й розповсюджувалися по містах Речі Посполитої. Після підписання Переяславської угоди 1654 (див. Березневі статті 1654) на клопотання міських громад Києва, Переяслава, Чернігова, Ніжина рос. цар Олексій Михайлович надав «жалувані грамоти», що підтверджували дію М.п. в цих містах. У ході військ. зимової кампанії 1663 польс. король Ян II Казимир Ваза з метою здобути прихильність місц. населення надав привілеї на М.п. Остру і Козельцю. Після укладення Московських статей 1665 рос. цар Олексій Михайлович підтвердив міщанам Києва, Канева, Переяслава, Ніжина, Чернігова, Козельця, Остра, Стародуба, Гадяча, Мглина надані їм раніше привілеї та надав М.п. Погару (нині с-ще міськ. типу Брянської обл., РФ; 1666). Надалі привілеї на М.п. підтверджувалися рос. царями лише найбільшим укр. містам Гетьманщини (Києву, Чернігову, Переяславу, Стародубу, Ніжину, Погару, Мглину, Остру, Козельцю, Гадячу), але міська автономія в них поступово обмежувала-
ся. 1752 гетьман К.Розумовський надав М.п. Полтаві, 1756 — Новгороду-Сіверському. У деяких містах існувала змішана форма управління — за участю представників козацької старшини. У серед. 18 ст. усі магістрати були звільнені від юрисдикції полкових судів і підпорядковані Генеральному військовому суду, який вважався найвищою апеляційною інстанцією для магістратських судів. Норми М.п. поряд з Литов. статутом (див. Статути Великого князівства Литовського) стали осн. джерелом для укладення збірника «Правa, за якими судиться малоросійський народ» (1743). Після запровадження «Установлення про губернії» (1783) та створення нової суд. системи воно фактично втратило чинність і дедалі більше замінювалося Литов. статутом. Остаточна ліквідація М.п. на західноукр. землях відбулася 1786, а в містах Центр. і Лівобереж. України — у 1831 (у Києві — 1834). Літ.: Владимирский-Буданов М.Ф. Немецкое право в Польше и Литве. В кн.: Журнал Министерства народного просвещения, ч. 139—140. СПб., 1868; Архив Юго-Западной России, ч. 5. т. 1: Акты о городах. К., 1869 (передмова до видання: Антонович В.Б. Исследования о городах Юго-Западной России по актам 1432—1798 гг.); Багалій Д. Магдебурзьке право на Лівобічній Україні. В кн.: Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в ХV—ХVIII в., ч. 2. Львів, 1904; Groicki B. Porz-dek s-dо`w i spraw mieyskich prawa Magdeburskiego w Koronie Polskiej. Warszawa, 1953; Компан О.С. Міста України в другій половині ХVII ст. К., 1963; Zientara B. Prawo magdeburskie. В кн.: Encyklopedia historii gospodarczej Polski do 1945 roku, t. 1. Warszawa, 1981; Kutrzеba S. Historia zrbde» dawnego prawa polskiego. Krakо`w, 1987; Сас П.М. Феодальные города Украины в конце ХV — 60-х годах ХVI в. К., 1989; Щигел Р. Проблеми урбанізації Центральної Європи у ХII—ХVI ст. В кн.: Проблеми слов’янознавства, вип. 42. Львів, 1990; Берман Гарольд Дж. Западная традиция права: эпоха формирования. М., 1998; Заяць A. Урбанізаційний процес на Волині у ХVI — першій половині ХVII ст. Львів, 2003; Василенко М. Право магдебургское. В кн.: Василенко М.П. Вибрані твори, т. 2: Юридичні праці. К., 2006; Kiaupa Z. Specyfika ustroju miast na prawie magdeburskim na pо`z`nos`redniowiecznej Litwie. В кн.: Europejskie miasta prawa magdeburskiego: Tradycja, dziedzictwo, identyfikacja. Krakо`w, 2007; Білоус Н.
Київ наприкінці ХV — у першій половині ХVII ст.: Міська влада і самоврядування. К., 2008. Н.О. Білоус.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
